— Я добре пам'ятаю, що мова була і про Київ, і про Смілу, і про Черкаси…
— Він назвав нам три міста і голосом вирізнив Звенигородку, а тепер тобі здається, що ти сам обрав це містечко.
— Не забивай мені баки, — сказав Загородній, але якось змінився з лиця.
— І так само вони навмисно запропонували їхати поїздом, знаючи, що це нам не підійде. Тому відразу погодилися їхати кіньми. Щоб виходило саме так, як ти кажеш — начебто вони танцюють під нашу дудку. Дійшло? Ось яка тут штука диявольська.
Загородній ще більше змінився з лиця.
— Ти перебільшуєш, — заперечив він Воронові. — Я постановив їхати і поїду. А ти собі як хочеш. Силувати нікого не буду. Цілий місяць у нас із штабом групи було порозуміння, а тепер не знаю, що тобі вдарило в голову.
Саме тут над'їхав Завірюха з Гордієнком та Середою і почав підганяти: пора! Не захотіли їхати залізницею, то мусимо поквапитися — попереду сотня верст.
Загородній став прощатися з козаками. Підходив до кожного, тиснув руку, його очі знов усміхалися, але усмішка та була квола й розгублена. Печать якогось фатуму застигла на його зчорнілому лиці. Здавалося, Ларіон ще дужче припадає на ліву ногу.
— Ти їдеш? — підійшов він до Ворона.
— Ні.
— Тоді попрощаймося.
— Навіки? — спитав Ворон.
— Що ти мене ховаєш живцем? — вибухнув Загородній.
— Бо ти сунеш голову в пащу диявола. Схаменися, — сказав Ворон.
— Ти став відуном? Менше треба по ворожках їздити, — підкусив його Загородній.
— Навіть так? — Ворон відчув поштовх у самісіньке серце.
Ларіон якось ураз принишк, опустив плечі.
— Я мушу побачити Гулого, — примирливо сказав він. — Я повинен нарешті вирішити, що нам робити далі.
Загородній інстинктивно подався до Ворона, незграбно його обняв. Потім роззирнувся довкола і хотів скочити на свою гніду, проте нога сприснула зі стремена. За другою спробою він таки сів у сідло.
Голик-Залізняк, Гупало та їхні охоронці вже були на конях.
— А ви? — Завірюха подивився на Чорного Ворона.
— Я вас дожену.
— Не зрозумів.
— Я вас дожену, пане сотнику, — повторив Ворон.
— Де? І коли?
— Тоді побачите. Рушайте, бо спізнитесь.
Загородній ще раз обвів усіх очима, махнув рукою і відпустив поводи.
До нього відразу приєднався Тиміш Компанієць.
Ще сім вершників рушили вслід за ними.
Завірюха з Гордієнком та Середою.
Мефодій Голик-Залізняк зі своїм ад'ютантом Олексою Добровольським.
Денис Гупало з Василем Ткаченком.
Їх усіх було дев'ятеро. В червоноармійській формі вони мали вигляд сторожового роз'їзду.
Без пригод перейшли залізницю. Тривога, яка розтеліпала їх під час прощання, вляглася.
— Пане Загородній, — озвався Завірюха, який досі мовчав. — Тепер аж до Скаліватки ведіть ви.
Він знав, що їхній шлях пролягає саме через "володіння" Загороднього — окіл Новомиргорода, Златополя, а далі — на Капітанівку, Лебедин, Шполу. Може, десь там їх наздожене Чорний Ворон, якого, схоже, вкусив дурний ґедзь. Перед Звенигородкою за дві версти від села Скаліватка обов'язково треба заглянути до залізничної будки, де їх ждатиме зв'язок із паролем: на запитання "Хто там проти ночі?" — відповідь: "Чорноморець".
Перед Капітанівкою Ларіон запропонував передихнути в ліску, дати спочинок коням, але Завірюха не погодився.
— Ми вже й так забарилися. Якщо хочемо застати генерала Гулого, не гаймо ні хвилини.
Жаль, що не послухалися Загороднього, бо тоді б, може, розминулися з котовцями, яких чорти винесли прямо назустріч біля Журавки, відразу ж за Капітанівкою. Ще добре, що не зіткнулися лоб у лоб, а так десь кроків за двісті вигулькнула котовська зграя, зупинилася й витріщилася на червоний роз'їзд, що невідь-звідки тут узявся. Загородній привітно помахав їм рукою і шарпнув повід, пускаючи гніду ліворуч. За ним і решта вершників помалу, без поспіху, щоб не викликати підозру, звернули вбік і легким кроком поїхали далі, мовляв, у вас, братушкі, дорога своя, а в нас своя. Однак "братушкі" в цьому небажанні зустрітися добачили щось підозріле й посунули слідом за ними.
"Будьонівці" наддали ходу, встрявати в сутичку тут було б великою дурістю, хоча в Дениса Гупала під ганчір'яним шоломом засвербів корінець оселедця, гніда Загороднього гарячково засіпала ніздрями, а Мефодій Голик-Залізняк зняв із плеча карабін.
— Вони од нас не відчепляться, — сказав він.
Але що робити? Навіть якби "червінців" було менше, бій поставив би під загрозу головну мету.
— Спробуємо відірватися, — вирішив Загородній. — Стріляти, коли вже хекатимуть у спину.
Він підострожив гніду й погнав її галопом, за ним усі помчали навскач, але що дужче вони наддавали ходу, то швидше й рішучіше галопували за ними червоні.
— Уперед! — нервово закричав Завірюха, але команда ця була зайвою — вершники, припавши до коней, злилися з ними в єдиному ритмі й пориві, їх вела тепер якась невидима сила, і вони летіли полем так, що й самі ставали невидимими для ворожого ока.
Позаду запахкали постріли, десь угорі цвьохкали кулі, і все те було б не більше, ніж комарине дзижчання, та згодом натомлені коні почали приставати. Відстань між червоними і лісовиками скорочувалася. Коли вона зменшилася до п'ятдесяти кроків, Загородній упівоберта розвернувся в сідлі, звів карабіна й вистрілив. Той, хто поспішає назустріч кулі, завжди вразливіший за того, кого ця куля наздоганяє, — передній котовець полетів з коня.
Утікач має ще одну перевагу над переслідувачем — це граната.
Тут не потрібно великих зусиль для кидання, бо той, хто наздоганяє, прибіжить до "кукурудзи" вчасно — якраз тоді, коли вона репає. Тож Тиміш Компанієць, котрий сприйняв постріл отамана як сигнал, кинув гранату впівсили, щоб передні кіннотники не встигли її проскочити, перш ніж вона, зашкварчавши, гагахне.
Так воно й сталося — передні коні з диким іржанням здибилися, викидаючи з сідел верхівців. Відстань між котовцями та втікачами збільшилася. Червоні затупцювали на місці, втративши охоту гнатися далі, але згодом знов узялися за своє, щоправда, вже без того завзяття й дикунського гикання, з якими починали гонитву. Вони переслідували лісовиків аж до Товмача, і хтозна, чи відчепилися б, якби не сутінки й не похмурий ліс, у якому під волоським горіхом народився Чорний Ворон. Тут утікачі нарешті перевели подих. Відпочили б і довше, якби не Завірюха.
— Пора, пора! — непокоївся він. — Слава Богу, всі цілі. Поїхали!
Уже вночі поминули Капустине, потім Стецівку і за дві версти від Скаліватки під'їхали до залізничної будки, з віконця якої пробивалося жовтаве світло. Всі залишилися в ріденькій лісосмузі, що тяглася вздовж насипу, а до будки пішли Завірюха з Ларіоном. Безмісячна вереснева ніч видалася темною — на небі де-не-де зірочка.
Завірюха постукав у віконце. Усередині щось зашаруділо, прокашлялося, й нарешті почувся чоловічий голос:
— Хто там проти ночі?
Це був пароль. Трохи помовчавши, Завірюха відповів:
— Чорноморець.
— Заходьте!
Вони зайшли в будку, де Загородньому начебто й не було місця — така тіснота, — але розсідатися ніхто не збирався.
Оспалий чоловік в одязі залізничника, тільки форменого кашкета бракувало, сказав, що все залишається так, як було домовлено. Він не знав в обличчя ні Завірюху, ні Загороднього, тому водив очима то на того, то на того, намагаючись угадати, котрий із них за старшого. Зрештою пояснив обом, що Гулий звелів їм спершу їхати до хутора Чернячки, де в крайній хаті з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю їх уже чекають. Пароль той самий. Сказавши все, що від нього вимагалося, залізничник подивився на двері, не приховуючи свого бажання якомога швидше розпрощатися з гістьми.
Вони вийшли у ніч. Невдовзі доїхали до Чернячки, і до хати "з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю" знов пішли Завірюха та Загородній. На подвір'ї так гарчав пес, що, крім його брехоту, неможливо було щось почути. Навіть коли з хати вийшов господар і запхав рябка до буди, той і далі харчав надірваною голосиною.
— Хто там проти ночі? — перекричав його господар.
— Чорноморець.
— Ну, слава Богу, — підійшов до них чоловічина з великою лисиною, що полискувала в пітьмі, як місячна повня з-за хмар. — Я вже боявся, що вас не буде. Гамалій сказав, щоб сотник Завірюха, не знаю, котрий це із вас, одразу їхав до містечка. А решта людей тим часом перепочинуть у мене. Скільки вас?
— Дев'ятеро, — сказав Завірюха. — На конях.
— Підемо до клуні, бо в хаті буде тісно.
Коли всі розмістилися в клуні, Завірюха повеселішав.
— Отепер можете й передрімати! А я за годину вернуся.
Скочивши на коня, він подався в містечко.
— Ми тут як задрімаємо, то прокинемося зв'язаними, — сказав Гупало.
— Не думаю, — заперечив Загородній. — Поки що все йде як треба.
— А я думаю! — Гупало зняв з голови ганчір'яного шолома, випустивши на волю оселедця. — Цілу дорогу думаю.
— Про що?
— Про те, що Завірюха зараз приведе сюди чекістів і здасть нас, як баранів.
— Якби він хотів нас здати, то давно це зробив би, — озвався сотник Гордієнко. — А якщо хтось сумлівається, то давайте виставимо варту!
— Щоб собак дражнити? — і далі сердився Гупало.
Але побоювання виявилися даремними — Завірюха повернувся удвох із командувачем Чорноморської групи.
— Як доїхали? — Гамалій щиро потис руку Загородньому, потім Гупалові та Голику-Залізнякові. — Сотник каже, без пригод ви не вмієте. І генерал Гулий був певен, що без цього не обійдеться. Це, каже, хлопці запізнюються, бо грибна пора — Ларіон десь надибав красноголовців і солить на зиму. Генерал, виявляється, вас добре знає?
— Було діло, — кивнув Загородній.
— Ось він вам і записочку передав. — Гамалій простягнув йому клаптик паперу.
Загородній узяв, але в темряві клуні читати не бачив. Присвітив сірником. Поки та сірничина горіла, отаман прочитав цидулку двічі — такою скупою вона була. Але хіба генерал мав час складати петицію? Спасибі, що черкнув олівчиком кілька слів — стисло, суворо, зате все зрозуміло:
"Пане Загородній,
або праця, або персональне життя.
Гулий-Гуленко".
— Ясно, — Ларіон сховав записку в польову сумку.
Він справді все зрозумів: праця — це боротьба, а персональне життя — то приватний інтерес, особиста вигода. Тільки даремно генерал про це нагадував. Якби Ларіон обрав друге, він би тепер був далеко. Втім, записку Гулий передав йому не для настанови, а для підтвердження того, що він таки прибув і жде їх у Звенигородці.