тільки — дивна, неймовірна річ! — туди й сюди прожогом проносяться мовчазні закутані люди на конях, на гуркотливих моторах і на двоколесах тихеньких, дренькітливих. І лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальті, загадково торохтять і лопотять мотори, такі таємні, дивні, давно забуті. Вікна розчиняються, зарослі, зачучверені голови висуваються й здивовано, з непорозумінням, з острахом проводжають здичавілими очима таємні постаті.
Навіть уночі в густій насиченій тьмі коридорів-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумілий рух.
Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо ізпряний ранок. І все тихо. Не чути ні цокання копит, ні лопоту моторів. Ніч розжувала їх темною пащею, проковтнула, і тиша вільно, спокійно тече пустельними кам'яними каналами.
І вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вітер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вікна, струшує будинками, дзвенить непотрібним посудом у непотрібних шафах і розчепірює жахом очі.
1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вітру. Жах в очах розтає, родячи непорозуміння. Тихо, обережно розчиняються вікна, двері на вулиці, хижо-нашорошено визирають голови.
— Що це було?!
— Не знаємо.
— Це гармата?
— Ні, мабуть, вибух на складах маюну.
— Ні, гармата.
І знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вітер із свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.
Раптом новий вибух підкидає напружені тіла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркоті, вони качаються по небу, по дахах домів, по помертвілих душах.
І зараз же за цим по заціпенілих вулицях пролітає скажений лопіт моторів, цокіт, брязкіт, гупіт копит і металічний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вікна й двері на вулиці розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничі, загадкові люди, завертають на обидва боки мідяні довгі й короткі сурми й прискають із них у стіни, у вікна, в голови металічними, гунявими, дзвінкими, високими звуками. А посеред звуків металу різкий, рупорний, велетенський крик — Всі на площі! Всі на площі! Всі на площі! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозуміння вплітається цікавість: хто такі ці сурмачі? Що там є на тих площах?
І потроху голови висуваються на вулиці, туляться попід стінами, сахаються в заїзди від літаючих верхівців, від ляпаючих у вуха металічних зойків, сухим листом під вітром скочуються, згортаються на площі.
І зараз же очі жадно втикаються у великі білі екрани, на яких раніше миготіла картина кіно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чіткими, писаними рукою, літерами:
"Громадяни!
Рід людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнім царем природи — люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релігію, власність, громадянство, мистецтво, науку, працю — все, чим одрізнялася людина від худоби. На руїнах колишньої великої цивілізації ми животіємо гірше за первісних дикунів. Дві третини нашого життя проходить у тьмі. Будинки наші позбавлені каналізації, загиджені нечистотами. Вода, яку беремо з річки й каналів, занечищена, заражена Наші діти, жінки, батьки мруть тисячами від хороб, бо нема кому їм подати ні медичної, ні людської помочі. Трупи їхні, закопані на подвір'ях, гниють і ще гірше затруюють повітря.
Хутко звірі розмножаться й почнуть дерти й убивати нас і дітей наших Рештки старої культури заваляться, міста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у ліси й печери. Настане смерть усьому людському. І це все є наслідок згубної Сонячної машини Ми повірили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман і самообман.
Ми, "Друзі Ладу", кличемо всіх, хто ще зберіг у собі людську душу, до рішучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до відновлення Ладу, Праці й Закону!
Кожний громадянин Берліна повинен завтра рано добровільно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрації. Насамперед закликаємо всіх залізничників, машиністів, інженерів, техніків. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом і тьмою. А для цього потрібне вугілля. А вугілля мусимо привезти. Перша праця всіх "Друзів Ладу" буде в постачанні до Берліна запасів вугілля, потрібного для доведення до людського стану міста й наших мешкань.
Далі мусять оджити фабрики, майстерні, всякі установи нормального життя.
Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки відновиться порядок, нормальний лад і людські засоби годування. Після того вона навіки повинна бути знищена.
Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровільно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущі, якою починає покривати наші душі Сонячна машина, то в інтересах ваших, наших і всього людського роду будемо змушені силою розбити її.
Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, "Друзі Ладу", будемо розстрілювати всіх, кого знайдемо в помешканні, виключаючи дітей до п'ятнадцяти років, старих після п'ятдесяти років і хорих.
Заявляємо— коли населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсім Краще хай так загине рід людський, ніж має загинути так ганебно, як це буде від Сонячної машини. Коли ж навіть розстріли в помешканнях нічого не вдіють, ми будемо бомбардувати Берлін і знищимо його в огні.
Ми воліємо висадити маюном у повітря весь Берлін, ніж дати йому задушитися у смороді.
Попереджаємо, всі шляхи з Берліна зайняті батальйонами "Друзів Ладу". Всіх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берліна, будемо вбивати на місці. Від завтрашнього ранку всякни рух у напрямі від центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.
Всяка агітація за Сонячну машину, всяке підбурювання проти "Друзів Ладу" каратиметься смертю на місці. До Праці, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячній машині —загибелі людства!
Найвища Рада "Друзів Ладу"
Вітер дротяним хвостом б'є по задертих до екрана обличчях Сльози стікають по синьо-змерзлих лицях, але очі пильно, невідривно ходять од рядка до рядка до самого кінця.
З обох боків екрана на примістках стоять дві постаті в металічних шапках і з протигазовими машкарами. Дві постаті з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грізними в своїй лриготованості, із своїми двома дірочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюнові скоростріли й гранати, які в один мент можуть покласти покотом усю масу голів.
І голови мовчки водять очима по грізних рядках, по грізних постатях, по грізному і такому невинному знарядді в їхніх руках. Мовчки, без ніякої агітації тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусідні завулки.
Там вони скоса непомітно озираються, підозріло оглядають один одною й трошки вільніше пускають свої замерзлі тіла.
Але деякі поводяться від самого початку вже цілком вільно й легко. Перебігши екран до кінця, вони голосно, сміливо, з радісним запалом стріпують головами:
— Ну, слава богу! Нарешті знайшлися таки люди!
— Слава "Друзям Ладу"!
— Смерть Сонячній машині!
— Слава!!
Вітер сердито підхоплює ріденькі вигуки, носить їх, як пір'їни над кашею голів, і закидає в завулки. І запал під холодним вітром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.
***
Договір у коханні є подібний до обруча на діжці: поки клепки цілі, обруч міцно тримає їх; коли ж діжка розлізлася, обруч тримає тільки порожнє повітря.
Та чорно-срібний лицар і не претендує ні на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила діжечку з таких леїкоцінних хруских клепок, як власний театр, власна вілла, побожна увага, упадання, молитовність і потайний страх? Сонячна машина одні клепки знищила, другі покоцюр-била, треті поробила зовсім не потрібними й безсилими Ну, кому потрібна тепер молитовність, коли в хаті холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очі, бронзово-золоті очі, димом? І хіба не смішна побожність, коли впобожне-ні ручки самі перуть брудну, заношену білизну?
Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синіми кучерями. Бронзово-золоті очі від диму невміло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тіло безжурно, сміхотливо кутається в шубку. І багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Які клепки йому, милому, тримати?
І кому ж не ясно, що ці ручки з величезною охотою покинули б прати брудну білизну, що з радістю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, і загорнули б своє смугляве юне тіло не в фуфайки й кучугури кожухів, а в теплі ніжні розкоші минулого. І тоді клепки побожності, молитовності, пещення були б на місці, і на них дозволено було б іще трошки потримати золотий обруч.
Але Сонячна машина зжувала, подерла всі теплі, ніжні розкоші, всю красу й святість побожност.і Стільки тисячоліть людина втирала в себе красу, святість і переконання своєї відмінності від тварини, що почала справді ніби відрізнятися від неї кольором своєї шкіри. Але Сонячна машина за кілька місяців постирала всі сліди тисячолітніх натирань, і виявляється, що ніякої святості й відмінності люди в себе не втерли їм так само потрібна краса й святість, як волові, що, ремиґаючи, лежить у власному гною.
Ну, так що, воли? Що страшного, що "як звірі"? "І чудесно! — чим колишні люди були кращі?"
Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймні має ще сили на впертість.
Але він, чорно срібний лицар, не має нічого, на чому б йому впертися. Навіть мила вже немає, щоб зішкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собі малесенький слід людини — і того вже несила зробити. Правда, і Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але . видно та шерсть іншої якості, коли так вабить до себе бронзові очі. Миле Страховище — воно сердито, гнівно обурюється за найменший лагідний безпретензійний натяк на це. Ні