— Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобi й належить бути...
— А де менi належить бути?
— Як де? У Константинополi...
— Нi, княже! — промовив Калокiр. — У Константинополь менi пiзно повертатись. Василiкiв, якi не зробили того, що їм доручали, iмператори висилають на далекi острови й ослiплюють... або ж топлять у морi...
— Чому, Калокiре? Адже ти зробив нiбито все, що треба було iмператорам. Вони хотiли, щоб я став на Дунаї, — я став там, хотiли, щоб я прийшов у Болгарiю й скорив непокiрних болгар, — я зробив i це...
— Але ж, княже, сталось i те, чого не хотiли iмператори, — ти боровся не з болгарами, а з кесарями, скоривши кесарiв, пiшов з болгарами на iмператора...
— Так, Калокiре, я пiшов тодi на iмператора, бо ж вiн уже стояв у Болгарiї.
— Це так, — розпачливо сказав Калокiр. — I з Києва, i навiть Дунаю я мiг повернутись до Константинополя як василiк. А повертатись з Преслави менi було пiзно, княже...
— Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька — протевона.
— А хiба Херсонес не iмперiя?! — з одчаєм крикнув Калокiр.
Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокiра i вiдчув огиду до цiєї людини. Зараз вперше, мабуть, за весь той час, вiдколи вiн знав Калокiра, князь вiрив йому так, як вiрять убивцi, що розповiдає про свiй злочин, як вiрять татю, що говорить про свою кражбу.
Бо з чим порiвняти зрадника, який у великому горi залишив свiй народ i пiшов на хлiби до ворога свого народу, зрадив потiм того, хто дав йому цей хлiб, i рушив до ворога ворогiв, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нiкчемний, гидкий Калокiр, на цей раз вiн говорив правду — йому не було мiсця в Константинополi. Iмператор Iоанн знайде його i в Херсонесi, пiзно вже йому повертатись i у Вiрменiю, до рiдних колись людей! Така була доля зрадника Калокiра.
— Княже Святославе! — благальне сказав Калокiр. — Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.
Другом?! Коли б Калокiр знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово. О, князь любив i поважав друзiв так само, як ненавидiв ворогiв. Та хiба може бути другом йому зрадник?
— Не клади образи в своє серце, — нiби вгадав його думки Калокiр, — я ще буду тобi дуже потрiбний. Ти станеш на Дунаї й потiм пiдеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з iмператорами. Якщо я не потрiбен буду тобi як друг, буду свiдком у враждi з ними.
Князь Святослав замислився. Вiн знає цiну василiку! Калокiр уже не криється вiд нього, та й з чим може, здавалося б, критись спiйманий зрадник. Вiн говорить правду — вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх iншим?
— Гаразд! — промовив i посмiхнувся князь. — Не криюсь, пiсля всього, що сталось, василiк iмператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усi, i йти разом з воями. Iди, iди, Калокiре!
Того ж дня, вже увечерi, Калокiр смиренно зайшов до намету князя Улiба — помолитись Христу...
У Преславi князя Святослава зустрiв кесар Борис. Помiтно було, що вiн разом iз боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрiв Святослава далеко вiд города, на першому перевалi.
У Золотiй палатi болгарських каганiв, де зiбрались усi боляри, визначнi боїли, кметi, кесар Борис говорив: — Я, з ласки твоєї, кесар, вiд боляр, боїлiв i всiх, iже суть пiд моєю рукою, — чолом тобi б'ю, великий княже Святославе, i дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з iмператорами почесний мир...
— Не за себе я укладав мир, — сказав на це Святослав, — а також i за Болгарiю, хочу, аби була любов мiж нами, дондеже сонце сяє. I якщо ця любов буде суща, нам не страшнi й iмператори.
— То невже ж iмператор ромеїв посмiє зламати мир з тобою? — щиро здивувався кесар Борис.
— Якби я стояв пiд стiнами Константинополя, iмператор Iоанн не зламав би миру, — вiдповiв Святослав. — Я зробив, що мiг, ми умовились з iмператором, що вiн вийде з Болгарiї i йде до Константинополя, я залишаю Планину, iду до Дунаю...
— Важкi лiта починаються для Болгарiї, — злякано промовив кесар Борис. — На заходi в нас неспокiйно — мусимо боротись iз комiто лами Шишманами, тут — велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потiм пiдеш на Русь.
— Так, — сказав на це князь Святослав, — вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києвi-городi. Але боюсь я за Болгарiю, боюсь за людей її i тому стану на Дунаї. До того ж осiнь, кесарю, пiзно вже рушати в море. А щоб було спокiйно на Планинi i в горах i щоб безпечно в Преславi, залишу я тут свiй полк i воєводу...
— Воля твоя, — тихо сказав кесар Борис. — Знаю, як тобi важко, i не хотiв би тебе утруждати, княже. Але коли так болiєш за нас, залиш полк у Преславi. Хто ж буде тут твоїм воєводою?
— Воєводою буде Свенелд, перший мiй муж.
— О, про воєводу Свенелда ми чули, — сказав кесар Борис. — За такого воєводу дяка тобi, княже.
Пiсля розмови з князем кесар Борис дав на честь його обiд. Тодi ожив палац болгарських каганiв, засяяли вогнi. Князь Святослав сидiв поруч iз кесарем i його жоною-василiсою, ще далi, за багатьма столами, — боляри, боїли, кметi. Вони їли, пили, жваво розмовляли мiж собою.
А за завiсами, як це робилось у Константинополi, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:
— Многi лiта великому князевi Русi...
I хор спiвав:
— Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!..
Боїли кричали:
— Многi лiта кесаревi Борису...
I знову:
— Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Так у спiвах, славослов'i знову у спiвах проминула добра половина ночi...
Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пiзно. Нiч була темна, конi йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах.
Десь далеко в горах була гроза. Вiдлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час вiд часу низько над обрiєм на пiвденнiй, дуже темнiй, половинi неба пробiгала, як велетенська змiя, слiпуча блискавка. I тодi коротку мить видно було все, як удень, — скелi, дерева, що повисли над безоднею, вузьку стежку, по якiй їхали вершники, кожен камiнчик i бадилину. Пiсля цього дуже довго навкруг було темно-темнiсiнько, навiть звуки ставали глухiшими, невиразними. Здавалось, що вершники їдуть по дну моря.
I думав князь Святослав про сварожичiв, якi у таку нiч сходять з неба, потай скрадаються над землею, нацiляються, метають перуновi стрiли, нiчний вогонь, що пробиває скелi, палить дерева, попелить поля, стереже й людину...
А хiба не те саме робиться на землi? Небо й земля — як вони схожi! На бранях i в трудi живуть люди, ворогують i миряться мiж собою. Якщо труд — то труд, якщо брань — то брань; так, здавалося Святославу, i повиннi жити люди. Не осуджував вiн i чесної бранi, коли люди вiч-на-вiч сходились у полi, щоб мечем i списом розв'язати распрю свою...
Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночi, пiдкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичi вночi, блукали над стомленою, темною землею. I коли всi сплять, кидали перуновi стрiли.
I ще знав князь Святослав, що вiн довго й з великим трудом iде своїм шляхом, намагається розв'язати свої сварки з iмператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всi вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються дiяти пiдступом, лжею.
Лжу й пiдступи важко взнати. Десь ходить лжа близько вiд князя, хтось носить отруєну стрiлу бiля серця, поруч iз князем. Так хто ж серед людей на землi друг його, а хто ворог?
Князь Святослав навiть зупинив коня. Зупинила коней i його дружина. Нiхто не говорив. Усi думали, що князь щось почув чи побачив, нiхто не ворушився.
А князь сидiв на конi й дивився на пiвденну половину неба, де над обрiєм, над високими чорними горами пробiгали й пробiгали, як вогнянi змiї, слiпучi блискавицi, де били й били в скелi, лiси, городи перуновi стрiли.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
1
Укладаючи з князем Святославом пiд Адрiанополем мир, iмператор Iоанн, звичайно, i гадки не мав його додержувати. I тiльки руськi вої рушили на Преславу й далi на схiд — став готуватись до вiйни.
У цiй новiй вiйнi Iоанн Цимiсхiй мислив дiяти не таку як ранiше. Уже восени за його наказом у Болгарiю було закинуто багато лазутчикiв пiд виглядом купцiв i тасинарiїв* (*Тасинарiї — мiняйли грошей.). Маючи при собi мiхи з грiшми, вони розсипались у болгарських городах i селах, купували, що потрапляло пiд руку, обмiнювали грошi, а в той же час дiзнавались про все, що цiкавило iмператора.
Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповiдали, що Святослав iз своїм вiйськом пiшов далеко, аж до Дунаю, i залишив небагато воїв, якi стоять край гiр i охороняють Преславу, Плиску, Данаю.
Iмператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дiзнатись, де перебуває кесар Борис, зв'язатись з ним i болярами. Лазутчики розповiдали, що кесар Борис перебуває в Преславi, але нiхто не мiг добратись до нього.
Взимку Iоанн Цимiсхiй дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарiю загони монокурсiв* (*Монокурси — шкiдники, диверсанти.), якi б ховались у лiсах i горах, залiтали в села, грабували й убивали люднiсть, а всiм говорили, що вони — вої князя Святослава.
По всiй iмперiї в цей час збирали вiйсько, до Константинополя перекидались легiони з Азiї. I все це прямувало в Фракiю i Македонiю — там, у мiстах i селах вiд Солунi до Агатополя, над рiками Марiцою, Чунджею i Ардобою, на пiвденних схилах гiр озброювали i вчили друнги* (*Друнги — вiйськовi частини.) стратиги, топархи готували свої турми i банди* (*Турми й банди — ополчення.).
Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милi загiн вiд загону, з тим, щоб перший загiн, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, i так до самого стану й полководцiв; застави стояли й на всiх шляхах, що вели iз iмперiї на схiд i пiвнiч.
Цим численним вiйськом у Фракiї й Македонiї керували Вард Склiр з братом Костянтином i патрикiй Петро — кращi полководцi iмперiї.
Коли ж на узбережжi Пропонтиди зацвiла весна, а в горах, як доповiдали лазутчики, розтанули снiги й протряхли шляхи, iмператор Iоанн зробив великий вихiд iз Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмi Спасителя i у храмi Богородицi.
Пiсля цього, просто з олтаря храму, Iоанн вийшов на стiну Влахернського палацу i довго дивився, як на плесi Золотого Рогу триста кораблiв провадять бiй з уявним ворогом: сходяться i розходяться на веслах, пiднiмають i спускають вiтрила, кидають на воду грецький вогонь.