Трудовий колектив — робочі, інженерно-технічні працівники, управлінці — розточилися по усій площі. Шепталися.
— Хіба шістдесят два — то вік?
— Такий кріпець був! Я по молодості їздив із ним на риболовлю. Розпили ми трилітрову банку, Славко Балда вже завалився, а Мишко до нього: "Ти що, спати сюди приїхав? Нумо, наливай!"
— При цукровому діабеті лигати треба обережно...
— То економічна криза довела: нас багато, а директор один...
— До чого тут криза? Справа в бабі: глянь, як дупу випнула!
— Я чув, що секс омолоджує і продовжує життя чоловіка...
— Ага. Якщо тричі на добу та й щодня...
— Зовсім трішечки Михайло Федорович не дотягнув до Золотої Зірки.
— Нічого. Дадуть посмертно.
Координуючи церемонію, між усіма сновигав Іван Григорович, голова профкому. Кілометр від заводу до кладовища по вулиці Вирівській робочі, одягнуті у нові спецівки, несли труну на плечах; заводський самодіяльний оркестр грав усю дорогу і тричі виконав траурний марш Шопена. Міський голова (донедавна перший секретар міськкому) проголосив зворушливу, вдячну промову; від трудового колективу виступив Іван Григорович, а батюшка, якому Самусь допомагав відновлювати старовинну церкву, відспівав здовжену панахиду. Поминали директора у заводській їдальні за рахунок профкому, і страви подавалися у три зміни, допоки не наївся останній поминальник.
Того ранку Москва видалася Павлу такою, якою її показували у фільмах про Жовтневу революцію: похмурі будинки і сміття, що розмітається вітром по безлюдних вулицях. "Не вистачає лише матросів, перев'язаних кулеметними стрічками", — подумав Павло, крокуючи до Міністерства автомобільної і тракторної промисловості СРСР. Він звично привітав скоцюрбленого Воровського і вільно увійшов до вестибюлю, який вже ніким не охоронявся.
Ковальов сердечно прийняв пакет із конотопськими яблуками і повів гостя до начальника виробничого управління Фарлова. "Якщо ти бажаєш про все дізнатися з перших вуст, краще Василя Никаноровича ніхто не розповість", — пояснив він. У приміщенні, прилеглому до кабінету начальника управління, вже зібралося з десяток посланців найбільших заводів. Комірка була вщент заставлена ящиками з коньяком, горілкою і винами; полиці ломилися від пакунків із консервами, фруктами, ковбасами і головками сирними. І Павло виставив свою "Сумську горобинову", підперши її в'язкою балику конотопського м'ясокомбінату.
— Що, цуценята, збіглися до циці? Хочете знати, куди воно поверне? — запитав господар.
— Знайомтеся: Павло Гнатович Шелестович, майбутній директор із Конотопу, — відрекомендував Ковальов.
— Привіт, Україно! Підсаджуйся ближче, не цурайся. Ось невдовзі відокремитесь, то й не побачимось.
— Чому Кострома не відвантажує Саратову? — запитав один із вусиками у шнурочок.
— Зачекай Сільгосптехніка. Налийте Україні! — розпорядився Фарлов і продовжив нараду. — Так ось, я й кажу: до імператорського двору поставляли виключно телятину і тільки з Костромської губернії. Тримісячних телят вантажили по одному на віз і так, лежачи, везли до Петербургу. За кожним возом йшли по дві корови, які відгодовували їх молоком. Тож, до кінцевого споживача м'ясо надходило ніжним і солодким.
— Як відвантажувати, якщо ніхто не платить? Як можна без плану, Василю Никаноровичу? — відповів Кострома Саратову.
— Ти відвантажуй, а план буде, — засміявся Фарлов, —а то ви не відвантажуєте частини, вам не відвантажують метали. Всі сидять затовареними і чогось чекають. Нянька потрібна? Зараз у нас ринок: працюйте за прямими договорами.
— Так ні у кого немає грошей!
— А це вже питання до Міністерства фінансів. Якщо ж серйозно. складальні конвеєри працюють один-два дні на тиждень, а техніку некомплектною виставляють за територію. У Нижньому всі прилеглі вулиці заставлені Волгами. У Ростові збираються комбайни переправляти на "Лівбердон". Добре, що КАМАЗ у степу, а то б і Човни перегородили.
— Може, складемо колективний лист Рижкову? Нехай би колгоспам видали безвідсоткові кредити.
— Навіщо? Вони ж не орють і не сіють. Наливай, Кострома, свого "Сусаніна".
Вперше потрапивши до кругу такого високого начальства, Павло дивувався простоті спілкування. Вдома йому доводилось бачити, як Самусь, коли йому телефонував Фарлов, підводився зі стільця і протягом усієї розмови стояв навитяжку. Фарлов не мав звички коригувати план під премію і, якщо й зменшував його на слізне прохання, то нестачу все одно додавав до наступного кварталу. Ковальов стверджував, що навіть директори автомобільних гігантів в ранзі заступників Міністра, слухались Василя Никаноровича. І ось цей титан, глиба, верховод, наразі відверто балагурив. Насамкінець він знову звернувся до Павла.
— Ну, що там Україна? Все мітингує за незалежність? Не переймайтеся, буде вам незалежність. На самом верху вже прийнято рішення вас позбутися. Росія вийде з Союзу першою разом із нафтою, газом, валютою і зарубіжною власністю. Ви ж залишетесь зі своїм улюбленим салом.
"Усе. Москва здулася. Ловити тут більше нічого", — подумав Павло, попрощався з Ковальовим, спустився на Кузнецький міст і рушив у бік Арбату. В переході під Садовим Кільцем вирувало свято вільних художників. "Бажаєте портрет? Будь ласка! Туш, вугіль, акварель — усе на ваш смак і за ваші гроші" — лунало з усіх боків. Бруківка замість асфальту, стилізовані під давнину мережеві ліхтарі і безпричинно щасливі обличчя вільних людей; по боках, попід вікнами гастрономів, — картинні галереї. "Які таланти! Скупив би геть усе..." На одному з полотен, на фоні пурпурної драпіровки безстидно виставлявся золотистий, ніжно-волохатий персик: м'яка улоговинка ділила його на дві грайливі сіднички. І не дорого! Якихось двадцять п'ять карбованців. Це як залізничний квиток до Конотопу в спальному вагоні, і Павло розгубився. Ото дістане гроші, потім подумає: що скаже Анфіса? І сховає. Відійде, повернеться і знову замислиться. Нудився, нудився і, зрештою, остаточно засоромився і пішов.
Дух свободи, що вирував над Арбатом, нагадав йому Братиславу напередодні Вторгнення. З лотків витріщалися розписні матрьошки по сім карбованців за штуку. Кожна — історія КПРС у розрізі. Зверху, найгладкіший, — Єльцин; під ним — Горбачов. Відколупнеш Горбачова, за ним Брежнєв. Черненко і Андропов пропущені, наступним вилазить Хрущов, за ним Сталін і, на самому споді — зовсім худенький Ленін. Посеред вулиці, купками, малолітки з гітарами співали Висоцького. На перехресті імпровізував джаз-диксиленд. Неподалік, попід ліхтарем, Павло побачив невеличкий намет з написом: "ВАШ ПЕНИС В ВАШИХ РУКАХ", а нижче пояснення: "Наращиваем член не менее трёх сантиметров. Плата десять рублей". Кликун — рудий довгоногий інтелігент з обличчям блідої поганки, зазивав бажаючих усередину задля первинного обміру. Обіцяв другого дня, за десятку, опрацювати дані і вислати персональну методичку з графікою. Більшість чоловіків бридливо минали ятку, але траплялися й такі, хто спокушався. Рудий потискав їм руку і запевняв у ефективності методу.
"Халтура! — гучно заговорив не молодий уже чоловік з портфелем, — три недели назад я заплатил червонец, вчера получил от них письмо, а там написано: не унывайте! У Александра Македонского член был всего восемь сантиметров, а он имел двух жен, четырёх любовниц, триста наложниц, и все были довольны". Верните деньги, аферисты!"
"Мужчина, не кричите: вы не на партсобрании в сельском клубе", — незлобливо, але твердо висловився міліціонер, викликаний рудим від синього УАЗу, що виглядав з-за рогу.
"О, дають!" — захопився Павло і пішов далі. Хіба ж міг він подумати, що через декілька років доля знову зведе його з тим рудим пройдисвітом, хоч і при інших обставинах... У кінці вулиці, відстоявши дві черги, він придбав десять кілограмів апельсинів, десять кілограмів бананів і, обтяжений тими пакунками плюс портфель, протиснувся у метро.
"Чому в Москві все, а у нас нічого? І ковбаса, і оселедці, і цукерки, і банани, і апельсини, і шпалери — все тут. Конотопський м'ясокомбинат жене сюди по двадцять сім тисяч тон м'яса на рік, натомість в Конотопі магазини торгують кістками.А які тут зарозумілі люди! Швейцари — наче адмірали. Молодь від народження отримує життєву фору: у них тут найкращі інститути. Наприклад, Міжнародних відносин, Літературний... І спорт, і музика, і живопис... А вже парубки зухвалі! От вже пронози! Лізуть в усі щілини, наче таргани. Взяти хоча б того слинявого шмаркача з фільму "Я крокую по Москві". Його б в армію, на Північ. Задовбали своїми "Подмосковными вечерами". Міркуючи таким чином, Павло дістався Київського вокзалу і назавжди розпрощався з Москвою.
Розділ Х. "Я записався українцем"
Закінчивши аспірантуру за спеціальністю "Програмування", Наталка захистила дисертацію на тему "Управління великими ієрархічними структурами у будівництві" і залишилась у Києві. Тоді ще живий Гнат Платонович позичив тисячу рублів у учителя фізики Крамара, який підзаробляв репетиторством, тисячу у брата Пилипа, додав п'ятсот своїх, і цими грошима Наташа оплатила однокімнатну квартиру на шістнадцятому поверсі кооперативного дому на Батиєвій горі. Отримавши власне житло і не сподіваючись у свої тридцять дев'ять на омріяне кохання, вона вирішила просто обзавестися дитиною. Подруги познайомили її з лікарем-психологом на ім'я Жорж, який погодився їй услужити в обмін на київську прописку. Вони оформили фіктивний шлюб; Жорж оселився у неї, вона народила сина і назвала Ігорем. А щоб у майбутньому не виникало недомовок, записала його на своє прізвище і вирішила, що справа зроблена. Але скуштувавши повною мірою незвіданої доти чоловічої ласки, вона закохалася і відчула себе щасливою. Тим часом Жорж перебрався до своєї законної дружини Стасі, що якраз успадкувала від тітки кімнату в комунальній квартирі. Наташу він навідував іноді, на ніч, а потім зникав, залишаючи її терзатися муками ревнощів.
Вийшло так, що подарувавши світу нове життя, Наташа згубила власне. Ігорьок народився геть вередливим, і молода мама, начитавшись книжок, потакала всім його примхам. Павло спробував їй зауважити, мовляв, хлопчиків так не виховують, але наразився на істеричний плач.