Все захоплюється новою подією. У кожного заграли очі.
Полонених вивели з "корпусу",— завели в залу семінарії і примістили на театральному підвищенні. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика зала набита людьми. На сцені коло полонених прокуратори — Комаров, Каміняка і весь штаб. Стіл. На столі револьвер і кусень паперу. Секретарює Сергій Корнійчук.
Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От виведемо на могилки і дрючками їх!.. Поб'ємо і все!.. Ні! Ні! Розстрілять! На дзвіницю! Вниз головою.
Виступає ще раз Комаров. Він з'ясовує провину контрреволюційних прихвостнів буржуазії. Він вимагає для всіх петлюрівців кари смерті.
— Правильно! — реве юрба.—— Бий їх! На дзвіницю і вниз головою! Смерть їм!..
— Хто проти смерті петлюрівців? Ніхто. Секретар. Прошу запротоколувати одноголосний присуд.
Полонені тихо сидять купою на сцені. Деякі хвилюються, інші спокійні. Один, високий і стрункий, більше всіх виявляє неспокій. Хвилюється, поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей:
— Чи маємо дати останнє слово тому петлюрівцеві?
— Дати! Ні! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. — заревла юрба.
Неспокійний полонений зривається з місця, вибігає на край сцени перед стіл і запальним, гострим голосом починає.
— Люде добрі! Українці!.. Чи знаєте, кого судите сьогодні? Чи знаєте ви, що перед вами сидять найліпші сини таких саме людей, як ви, які так само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрівці, а вояки української армії, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за нашу землю і волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за поміщиків та буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якій тисячі літ живе наш народ. Але наш народ був цілі століття в московській неволі. Ним правили царі, що звели нас на хахлів, на гній, на підніжків, на отаких от, як ви, дурнів, баранів, що слухаєте кількох оцих каторжанів...
— Стой! — гримнув Комаров.
— ...Які ведуть вас на загибель... — не слухає, а ще сильнішим голосом кричить полонений.— Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди...
— Стой! — гукає Каміняка і хватає револьвер.
— Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить... Кожний має право на слово! Слабода! — вибухнула юрба.— Слово! Слово!
— ...А завтра,— продовжує полонений,— прийде сюди полк українського війська і ваші хати зрівняє з землею. Але мало хати... На вас і дітях ваших лишиться вічна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвічним нашим ворогом, москалями, виступили проти свого війська, своєї власної Держави Української... Подумайте, що це значить! Подумайте!
Тут Каміняка не видержав, напнувся і, як тигр, плигнув на промовця... "Малчаать!" — ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив перед собою нічого, крім люті, жаху смерті і безодні людської темноти... Всі сили його досягли найбільшого напруження. Блискавичним помахом руки він вибиває з руки Каміияки револьвер, який летить між публіку. Сотні голов ревли невиразними голосами. На допомогу Каміняці кинулись Комаров і секретар, але проти них муром, як один, стали всі полонені, які зовсім забули про небезпеку.
Постава і вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цілу юрбу. Кілька десятків чоловіків ринуло до сцени.
— Стой! Не смій піднімати руку на пленного! — гримнув дебелий дядько Сидір, хватаючи Каміняку за руку.
— Раз свобода — всім свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так, люди?
— Правильно. Хай говорить далі! Далой Каміняку!.. — реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у силу. Він відчув вагу слова свого, відчув голод отих усіх, що стоять перед ним, на правдиве щире слово. І коли Каміняку з Комаровим відзброїли і посадили збоку, промовець почав говорити далі...
— Люди добрі! Я, ми всі і ціла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є, може, ті найліпші сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете шукати "твердої влади", Ви хочете порядку і ми розуміємо це... Але вас обдурюють і бунтують усякі темні продажні типи на подобу ось цих, що судять нас ось тут в мурах цієї української учительської семінарії... Нас, старшин української армії! Нас, що несуть життя своє за визволення цілого нашого народу з неволі московської, нас, що хочуть привернути цілій Україні спокій, владу і порядок. А ці мерзотники обдурюють вас. Вони ограбували нас, забрали наші одяги, гроші, а чи знаєте, для кого вони то забрали?..
— Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, гроші? — заревіла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомності, й один, той саме Сидір, вискочив на сцену, високо здійняв п'ястука і крикнув:
— Люди! Прошу слово!..
— Говори! — крикнула юрба.
— Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собі поставити товарищеві Каміняці і товарищеві Комарові следующий вопрос, де, спрашується, ті дєнгі, які ви забрали в оцих людей?
— Нема! Забрали! Пропали! — загомоніло скілька голосів.
— Стоп, люди! — підняв руку Сидір.— Ще вопрос. Каміняка зірвався і почав кричати:
— Я тебя, сукин син, на місці вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидір стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далі. Вони чують, що більшість у залі на їх боці. Виразно помітно гнів народу проти Каміняки...
Комаров уже не пнеться більше наперед. Ціла його хробрість погасла, мов свічка. Бліднуватий, прищулений, він забився під самі лаштунки сцени і звідтіль визирає... Сидір розтягнув широкі, барви буряка, губи, внизив зір у Каміняку.
— Тии! Як ти не замовкнеш... — зашипів він люто.— Досить із тебе, зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де гроші дів?.. Народе! — звернувся Сидір до людей.— От моя думка... Всіх оцих плєнних товаріщов відпускаймо на всі чотири сторони. Хай ідуть собі, звідки прийшли. А щоби вони не наробили нам у селі какіх бешкетів, то виведемо їх за село і пустім... Кто желаїт, може пригласітся в конвой. Тольки за село і досить... А оцих,— показав на Каміняку і товариство,— маємо посадити на їх місце, бо вони не отвєтіли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
— Правильно!.. Само собою... Де дєнгі народниє?.. Хай відповідають...
Виступив Каміняка.
— Товариші крестьяне! Дєнгі єсть!.. Я прі сєбє не імєю, но ані сховани на потреби войска. Плєнних можете відпустіть... Як хочете... Але дозвольте нам з товаріщом Комаровим піти до штабу і принести всі наші отчета.
Сидір на таке не погоджується, але юрба ділиться надвоє. Одні дозволяють Каміняці й Комарову піти до штабу. Інші ні. Врешті всі годяться відпустити їх. Полонених відпускається також на волю. В допровід зголошується знов-таки Скиданець...
Вечоріло. Люди наговорились і почали розходитись.
— Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере.. Халєра їх бери всіх разом.
— Одні так, другі отак... Одні за Ордія, другі за Овсія, і розберися в них. Чесному чоловікові спокою не дають...
— А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що він рехтельний чоловік. Коб заслати отаких на села більше, і знав би чоловік, за кого і що держати... А то ж стовпотворенія. Чи ж не ганьба, щоб отакий Каміняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зіркатим бахуром без штанів, цілою громадою кермував. Де ж таке видано? І батько його не був господарем, і дід, кажуть, зі Знахорцем кінською політикою через Бущенщину управляв. Хіба люди забули, як якого дідові по смерті Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А це за намітки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, і поки люди бабу відволокли — у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нічого не сталося. Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибір не заслали. Бо що, кажуть, Сибір. Завезуть туди, пошляється між каторжниками, набереться ще більше злодійського ремесла, вернеться і знов біда. Кажу. То вже кров така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними такі Каміняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилізе...
— Ну, а куда ж?.. За ким підемо?..
— Куда. Нікуда! Пока незвєсно, хто управляє — нікуда! Коли темно навколо — люди сплять... От і все... Просвєщеніє треба людям дать... А з Каміняками нам не по дорозі. От забрали у людей гроші, й уже, один з другим, у кулаці затиснув. Дідова кров... Твойо — мойо, а мойо — не твойо!..
— Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матері.
Так гуторять дядьки і поволі розходяться. Каміняка з Комаровим і рештою штабу подалися до "корпусу". Полонених з місця вирядили в дорогу. Скиданець миттю з'явився з конем і повів їх. Дорога мокра. Поволі розтає сніг. У деяких місцях земля випнулась назовні чорними м'якими латами.
Полонені почвакали виміняними чобітьми в напрямку Мізоча. За ними на коні бундючне їде Скиданець.
У приходській церкві ударили в рейки та щити на вечірню...
Володько вернув додому і не встиг доїсти своєї вечері, як до хати увігналась Тетянина Харитина і крикнула:
— Петлюрівці!
Всі — Єлисей і ціла родина — зірвалися мов опарені.
—Де?
— На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрільбу... Люди вибігають на поле і бачать: від Мізоча наступає на Дермань видимо-невидимо петлюрівців! Тікайте, хто куди може!..
— Чорт зна що! — виривається у Василя. Куди підеш вночі? В Бущенщину!.. І Василь побіг надвір. За ним вибігли всі. Надворі рейвах. На всіх подвір'ях люди. До Володька прибіг Петро...
— Ну, що?..— питає Володько...
— Петлюрівці! Наступають... Від Попового!.. Біжім до монастиря...
— Ні! — каже Володько.— Вибіжім "під гору" і подивимось.
— Добре!
Володько гукнув, що він з Петром женуться на розвідку... Вибіжать за Тетянину хату, подивляться, прибіжать і скажуть.
Добре. Раз-два і хлопці за селом "під горою". Темно. Повіває західний вітер. Під ногами мокро. Засапані, зупинилися. У грудях сильно калатає серце. Заперли дихання і слухають... У темноті за ровіцькими хуторами чути біганину, рейвах. Хлопці присідають до землі.
— Бачиш? — питає шепотом Петро.
—Ні.
— Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, біжать і падають знов...