Чорне й високе небо тремтить від їх блискучого розсипу. А коні мчать учвал, розпластані в повітрі. Зникають вогники табору. Вітер свистить в ушах, вихором крутиться в кобеняках за спиною. Дорога рівна й вогкувата, і майже не чути тупотіння коней. Тільки тривожно й широко гойдаються вздовж дороги тополі та тремтять у небі зоряні вогні.
І ось з темряви виступає довга-довга валка. Риплять вози, повільно гойдають воли і молдавські буйволи круторогі лобаті голови. А навколо чорні силуети козаків, і на чолі їх — Бородавка.
— Стій!
Короткий постріл — і враз кидається на Бородавчиних січовиків добре вимуштруваний загін Петра Конашевича. Безладні постріли, дзенькіт шабель, і за мить — знов мовчання, рипіння возів і негучна, уривчаста команда. Полонені мовчать. Мовчать і валкові, спокійно запалюють люльки, ступають воложною дорогою поруч з круторогими волами. Наче й не було стрілянини і бою...
Шість смолоскипів палають тьмяно. Холодний вітер роздмухує їх жовтогарячі гриви і сіє у ніч золоті джмелі іскор. Світло примхливо тремтить на панцирі Якуба Собеського і на шоломах і зброї гусарів.
Десятеро дужих, кремезних козарлюг вартують коло закутого Бородавки і ще кількох козаків. Джури приносять оберемки хмизу і запалюють величезне вогнище. Тоді одразу стає ясно, як на пожежі. Гусари-свідки, кілька польських товаришів, почет Замойського і Собеського виблискують френзлями, і китицями, шовками і пишним гаптуванням. Посередині на барилі стоїть каламар, лежать папери і Бородавчина шабля; за барилом, як за столом, сидять на лаві Сагайдачний, Замойський і Якуб Собеський, що сонно мружиться на вогонь. А в глибині, і праворуч, і позаду суддів юрмиться темна й мовчазна маса козацтва, стиха перемовляється і переступає з ноги на ногу. Засмаглі обличчя здаються червоними від полум'я, а над ними ледве чутно погойдуються від нічного вітру прив'язані до возів бунчуки.
Замойський коротко й сухо прочитав, в чому обвинувачують Бородавку, і спитав його, чи визнає він себе винним.
Бородавка мовчки смикнув плечима і спокійно плюнув на землю, як курець після міцного затягання.
Замойський почекав із хвилину, перезирнувся з Собеським, тихо сказав: "Мовчання — ознака згоди", і викликав свідків.
Свідки-гусари розповідають, як конвоювали вони валку на півтораста возів з Могильова і як раптом напали на них козаки.
— Так несподівано, що ми гадали — татари або, боронь пан Єзус і свєнта панна Марія, самі турки Османові, — пояснює хорунжий. — Та ми не розгубилися і кинулися на грабіжників, але коли загинув пан ротмістр і п'ятнадцятеро з наших людей, так ми, проше панство, побачили, що опір безглуздий і кинулися до табору сповістити його мосць пана коронного гетьмана. Мчали ми вчвал, а вози, проше панство, йшли ступою... А крім гусарів ще посічено п'ять валкових, а постріляно теж багато, — додав хорунжий, дзенькнув острогами і відійшов до своїх.
Інші тільки додавали дрібниці. До присяги їх не приводили, бо на козацькому суді це не в звичаї, але Томаш Замойський раз у раз нагадував свідкам, що треба казати саму лише правду, і вказував на маленьке розп'яття, що вилискувало на барилі між каламаром і паперами.
Бородавка весь час мовчав і тільки похитав головою і стиха промовив сам до себе, ніби щиро дивуючись тому, що бачив:
— Іч ти!.. Навіть хрест принесли, нібито без хреста не можна забити людину...
Потім почали допитувати заарештованих. Всі десятеро козаків відповідали просто і суворо-стримано: пан кошовий наказав сідлати коні, озброїтися і їхати з ним по харч, але який був цей харч — не пояснював.
— Я гадав — поїдемо шарпати молдаван, — зауважив один з них.
А другий зітхнув:
— Та хто ж його знав у пітьмі! Залягли ми в ярку.
А валка рипить собі, рипить... За тим рипінням і розмови не чути. А пан кошовий як махне шаблею та як гримне: "Бий!" Ну, ми й кинулися... А потім — де там було дивитися за стріляниною та за галасом...
— Ну, а ти що нам скажеш? — просто звернувся Сагайдачний до Бородавки.
Але Бородавка тільки знизав плечима і так примружився на Сагайдачного, що той не став перепитувати.
Радилися недовго. Собеський пропонував четвертувати Бородавку, а інших скарати на горло, але Сагайдачний з Замойським краще знали козацький звичай і вважали, що стратити треба тільки Бородавку, а іншим дати по сотні київ. На тому і погодилися.
Ледве жеврів край неба на сході. Згасали вогнища у таборі. Сагайдачний щулився від холоду і кутався у кобеняк. А там, де тільки що закінчився суд, вже стояли свіжо вкопаний стовп і біла дубова плаха, лежали оберемки київ, і військовий кат, Гнат Тетеря, мацав добре вигострену сокиру.
— Finis coronat opus, — напівголосно кинув Замойський Петру Конашевичу.
Сагайдачний не відповів і мовчки махнув булавою. Двоє козаків підійшли до Бородавки і щось сказали йому. Він здригнувся, як кінь, що закуняв під вершником, і твердою ходою неквапливо рушив до плахи. Проходячи повз Сагайдачного, він на мить підвів очі і мовчки плюнув йому в обличчя.
Це сталося так швидко і несподівано, що ніхто нічого не второпав. Сагайдачний відсахнувся і схопився за очі, мов опечений.
А Бородавка вже стояв біля плахи, розстібав комір сорочки, клав під сокиру свою буйну, непокірливу голову.
ГЮЛЬ-ХУРРЕМ
Вже п'ятий місяць посувалося військо султана на північ, щоб покарати зрадника Зигмунда разом з молдавським господарем Каспаром Граціані, перекинчиком до гяурів. Важкий, далекий був похід. Чимало коней і верблюдів загинуло по балканських міжгір'ях та крутих перевалах, де тільки хмари та орли кружляли над скелями, а стежки були слизькі і грузькі від дощу і нічних снігів. Лише слони нібито не знали втоми і повільно йшли крізь усі перешкоди, навантажені казанами для їжі та наметами падишаховими.
Та не було в цьому поході владного Алі-баші, так званого Гюзельдже. Перед самим виступом вразив його Мелек-уль-Мекк, ангел смерті і ліг він у рідну землю Еюба, сповитий білим саваном без швів, оплаканий тільки близькими родичами. І тепер дістав перстень влади і печатку держави бостанджі [319] Гусейн-баша.
В третій день місяця рамазана [320] військо дійшло до Дунаю, і почалася переправа на лівий берег. І тоді ж капудан-баша надіслав падишахові в подарунок захоплені біля Бугаза козацькі чайки, сам прибув поцілувати стремено та руку Османову і привів закутих у кайдани козаків. За це подарував йому падишах горностайову шубу, криту білим грезетом, а полонених наказав прикути до стовпів, як ціль для стріляння з лукiв, і декого з них власноручно вразив стрілами, обпереними орлячим пір’ям.
Султан уславився як найкращий стрілець свого війська, і в Ісакчі не один раз перелітали його стріли через широкий і синій Дунай, і для слави своєї наказав Осман спорудити мармурову колону на місці, де найдалі від берега встромилася в землю його стріла.
Але не затримувалося військо його на дунайському березі: Осман залишив в Ісакчі Халіль-башу з галерами охороняти тил від козаків, і полинули його орди нестримною лавиною до ворожих кордонів, і в двадцять четвертий день місяця рамазана, коли знесилене походом військо значно віддалилося від Дунаю, прийшла до Османа звістка, що ляхи зміцнюють Хотин і з години на годину чекають королевича з значним підсиленням, а козацтво пустошить Молдавщину і Бессарабію. І в той же день Бетлем-Габор, вірний прибічник Османа, сповістив, що цісар потай надсилає допоміжні загони Хоткевичу.
Розніжені яничари погано переносили похід, а тому, оскільки військові сераскери більш любили гроші, ніж славу і перемоги, лави їх вогнищ були значно рідші в поході, ніж на папері. Чимало крамарів і міняйл, що купили яничарські привілеї в Стамбулі, або зовсім не вийшли в похід, або надіслали замість себе наймитів та невільників, які ніколи не тримали зброї в руках. Отакі яничари намагалися втекти з війська, а за ними потяглися і справжні яничари, яким було значно приємніше торгувати в Стамбулі вином, ніж бити ноги по кам'янистих болгарських та молдавських дорогах, а згодом ще й потрапити під кулі чи шаблі польських панів.
І коли в шостий день місяця шеввала валки Османові зупинилися під Богданешти, вже й половини яничарів не залишилося під бунчуками.
Доповіли про цю справу Османові. Він наказав перевірити всі яничарські загони і переконався в жахливій правді. Велике було його обурення, але доводилося хитрувати: він наказав кожному загонові присягти в своїй присутності, жорстоко покарав яничарських агів, а деяким наказав відтяти голови.
З півночі приходили тривожні звістки. Ляхи захопили замок Серет і з великою здобиччю повернулися до свого стану, а якийсь пан Мощинський на свій страх робив напади на молдавські міста і захоплював чимало бранців, які під муками і загрозами хрестилися і розповідали гяурам багато зайвого про склад і озброєння турецького війська. А тимчасом пани без милосердя винищували молдаван, і здичавілі від розпачу люди тікали з батьківщини або хапалися за зброю і гинули в нерівній боротьбі.
Осман використав трагедію молдаван, щоб розпалити фанатизм і звірячі інстинкти свого війська, і пустив проти ляхів Кантемир-мурзу з сімома тисячами добірного війська, а на козаків кинув під Степанівці черкеські і турецькі загони. Ось чому ще до з'єднання з козаками і королевичем Владиславом довелося Хоткевичу і Любомирському витримати кілька гарячих боїв.
Чимало відтятих голів і полонених принесли і привели татари Османові, а потім вирушило турецьке військо на північ і в п'ятнадцятий день місяця шеввала отаборилася під Хотином.
Під мурами Хотинського замка, що нагадували Каффу своїми чотирикутними вежами з зубчастими гребенями і бійницями над склепінням брам, стояв сам Хоткевич. Козаки спочатку отаборилися за півмилі від нього, але перед появою турків підтяглися ближче; і стали на березі Дністра.
Йшло військо Османове, оповите хмарами куряви. Здіймали її незчисленні загони, верблюди і буйволи, коні і мули. Чотири слони в розкішних попонах несли важкі гармати, жахаючи своїм виглядом поляків.
З неймовірною швидкістю отаборилися турки. Як міраж у пустині, раптом з'явилося на узгір'ях казкової розкоші місто з пурпурними наметами падишаха і його башів. Намети мали вигляд замків з вежами, палаців і мечетей, увінчаних золотими кулями, прапорами і орлячими крилами.