— "Коли доживеш моїх років і дасть тобі Бог діток — тоді тільки зрозумієш тривогу мою", — зітхнула тяжко Дарина. "Боюся, що не доживу я твоїх років, — дуже серйозно мовила Богдана. — Я — з тих, які згоряють у вогні, бо не бояться обпалити крила. І усі ми у тебе такі, хоч у кожного — власні переконання, власна стежка в цій заметілі. Такими ти нас народила, такими виховала". І не пішла вона додому, хоч як умовляла мати. І Бориса, брата свого, не хотіла зустріти, і не до бесід домашніх було. А пішла вона з товаришами своїми, і до пізньої ночі засідали вони у клубі, на вовняній фабриці, створюючи озброєні робітничі дружини. І там же, в кімнатці біля сцени, заснули вони. І снилася Богдані камера її тюремна, вікно заґратоване, столик залізний і кватирка в оббитих залізом дверях, крізь яку до камери заглядав наглядач, і не було куди сховатися од його очей колючих. І вдячна була Хаві, що розбудила її, прогнавши сон моторошний. І сказала Хава: "Самосуди у місті. Страшно це, хоч і розумієш розумом, що без крові революцій не буває, бо "дело прочно, когда под ним струится кровь", ще з дитинства у пам'яті. Данила Галая, полковника, на майдані повісили. І в твоїй сім'ї — горе нове, Богданко. Брата твого Бориса юрма в казармах розтерзала. Стріляв він, кажуть, у людей…"
Наприкінці зими прихворів Борис, рани фронтові боліли. І лежав він удома, і мати за ним ходила. І вість про революцію в столиці — у ліжку його застала. І була та вість для нього болючіша, аніж рани фронтові. Бо рушилося усе, чим жив досі, у що вірив. Кінець світу наступав, його світу. І одвертався Борис до стіни, не читав газет, не хотів чути, що твориться у місті. Як ішли батько з матір'ю до тюрми, бо — звільнятимуть політичних, просили його не виходити у місто, небезпечно сьогодні офіцерові з'являтися на люди. І обіцяв він домувати. Але, як стихло в домі, підвівся він з ліжка, одягатися став. І вбрався Борис Листопад у форму свою парадну, з погонами золотими. І одяг він на голову папаху з офіцерською золотою кокардою. І підвісив він до пояса шашку, ефес якої стримів, як і належиться, з лівої кишені шинелі, а з правого боку повісив він кобуру з револьвером. І йшов він вулицею попід Мар'їним гаєм до казарм військових звичним, чітким кроком. Люди з дворів подивовано і настрашено зиркали у його бік. А ближче до центру міста стрічні попереджали Листопада: "Не ідіть туди, там офіцерів роззброюють. У одного шашку одняли і — шашкою, шашкою… Ховайтеся скоріше, якщо життя вам дороге!" Але ступав Борис твердо і строго, нікого перед себе не бачачи і нікого не слухаючи, і розступалися перед ним. І розступалися перед ним, а сентиментальна гімназистка кинулася до нього з пишним, червоним бантом у тендітній ручці своїй: "Товаришу офіцере! Ви сьогодні — з нами, правда ж?" І потяглася до Бориса, щоб приколоти червоний бант до відлоги шинелі. Але відсторонив її Борис Листопад од себе владним порухом: "Даруйте, панянко. Мої товариші — на фронті, а я — поспішаю на службу!" І налякалася дівчина хриплого, металевого голосу його і обличчя закам'янілого, кинулася до зграйки подруг своїх. А він крокував далі, повз майдан, що наповнювався людьми з червоними прапорами і транспарантами, як наповнюється фужер хмільним червоним вином, повз поліційне управління, уже розгромлене бунтуючим натовпом — з вибитими шибками і знятими з одвірків дверима, повз військовий госпіталь, до чавунної огорожі якого тулилися видужуючі солдати. Солдати зиркали на припарадженого офіцера ліниво і зверхньо, спльовуючи насіневе лушпиння на хідник, під ноги йому. Ніхто з них не виструнчився, як годилося, не віддав честі. А коли Борис проминув госпіталь, услід йому відлунив нахабний свист. Рука Листопада потяглася до портупеї, але зусиллям волі він стримав себе.
І наблизився він до казарм, огороджених глухим парканом. На майданчику, коло залізних воріт мітингувала юрма. І пройшов Борис повз юрму людську, наче то не люди були, а стовпи дерев'яні, а вони його не завважили, бо чули й бачили тільки оратора. Хвіртку одчинив караульний солдат, молодцювате блиснув штиком: "Зравія жєлаю, господін капітан!" Наче нічого в світі не перемінилося, наче все було як учора, завжди. У кімнаті для чергових назустріч йому підвівся фельдфебель: "Здравія…" — "Де пани офіцери?!" — владно обірвав його Листопад. "Пани офіцери ще учора зволили залишити казарми, відсиджуються по квартирах… — неприхований глум звучав у голосі фельдфебеля. — Не треба було і вам, пане капітане, з'являтися сьогодні. До біди — недалеко, ой недалеко…" — "Мовчать! — прохрипів Листопад. — Горніста! Тривогу!" Солдати тинялися по двору, як отара без пастуха. І здивувалися вони несподіваній з'яві капітана. А як заграла труба, звично вишикувалися на плацу. І пішов Листопад вздовж шеренги важкою ходою своєю, і поверталися голови солдат за ним, як соняхи за сонцем. І подумалося Борису, що не усе ще втрачено. Відлуння землетрусу, які докотилися із столиці, гойднули підмурівок, але дім, що зводився століттями, вистояв. І з останніх сил хрипів Борис Листопад до солдатського строю: "Цар — зрікся престолу, але не зреклася себе і не зречеться ніколи Велика Росія, якій ми присягалися служити до останньої краплі крові. Доля Великої Держави, од Варшави до Сахаліну, од Білого моря до Чорного, сьогодні — у ваших, солдатських, руках! І якщо судилося нам померти в бою з бунтуючим вуличним натовпом…" Але помирати, навіть — за Велику Росію, уже не хотів ніхто. Розчахнулися ворота гарнізону, і люди з червоними прапорами, з червоними бантами на грудях, наче вода, що прорвала загату, вихлюпнули на плац. Хрипів командир — капітан Листопад, але ніхто з солдат, учора ще таких покірних, не хотів чути його. Тоді розщебнув Борис портупею, дістав револьвер і сам-один рушив назустріч юрмі. І було його лице кам'яне, і хода його кам'яна була. І звів він руку з револьвером перед себе і стрелив над головами людей, вимагаючи отямитися і очистити двір гарнізону, інакше стрілятиме прицільним вогнем. Але ніхто не чув його хрипу, а тільки постріл чули усі. І хлинув натовп до капітана, і накрив його, і далі помчав, наче табун диких коней, яким ніхто не кермує, а кермує ним надмір сил стихійних. І ніхто з солдат не кинувся захистити капітана од юрми людської. Браталися солдати з натовпом, лаштували на ґанку казарми трибуну для революційного мітингу. А капітан Листопад, мертвий уже, лежав посеред плацу, розкинувши руки, наче землю, яку присягався захищати од ворогів зовнішніх і внутрішніх, востаннє обіймав.
І вийшов з кімнати для чергових фельдфебель, узяв тіло капітана попід руки і відтяг у садик за канцелярією гарнізонною, там раніше офіцери по обіді прогулювалися, і лави для офіцерів там стояли. І поклав він тіло капітана на лаву, руки на грудях йому склав, а лице, потовчене чобітьми, в синцях та кривавицях, кашкетом накрив. І примовляв фельдфебель над тілом капітана: "Ой пане, чи я тебе не застерігав, бачачи, до чого воно серед люду нашого дурного ідеться? Хіба зупиниш собою ріку, коли гребля прорвана? Але ти, пане, єдиний з гарнізону, хто загинув як офіцер, захищаючи те, чому присягав, яке вже воно не є. Інші, товариші твої, завтра червоні банти начеплять і новим богам молитимуться, поки ті боги земні не розітруть їх у порох на своїй дорозі. Бо ніщо у нашій державі по-доброму не робиться, а все робиться тільки по-поганому, мабуть, ми — прокляті Господом нашим навіки…" І розшукав фельдфебель у канцелярії книгу з адресами офіцерів. І наказав він караульному солдату запрягти коня на гарнізонній стайні. І застелили вони воза брезентом, і тіло капітана в брезент загорнули, щоб не дратував очей юрми на вулицях блиск погон його золотих. І повезли вони тіло капітанове через місто, що купалося в хмільній піні першого революційного дня, хоч уже й вечоріло, і мла, ще холодна, зимова, опускалася на вулиці та майдани. А як зупинилася підвода біля дому Листопадів і дзвінок двірний теленькнув, виглянула Дари-на у вікно. Виглянула Дарина у вікно і побачила внизу, крізь млу вечорову, військову підводу і тіло, загорнуте в брезент. І підказало серце її материнське, що на підводі — син її Борис, мертвий уже, і упала вона, де стояла, і надовго світ зчорнів для неї, і ноги її однялися од горя нового, материнського…
Дак так яно ж і було. Привезли тіло Бориса Листопада у Пакуль, щоб хоронити, але не було матері його, пані Дарини, а були тальки батько загиблого та сестра Богдана. Дак Богдана — тая скоро й поїхала. А старий пан ночував у помісті, се ще Журавські у домі своїм проживали. Ночував йон у родичів своїх, а уранні, коли до Мрина їхав, зупинив візника коло двору Семирозумів. І довго йон з Уляною Несторкою гомонів. А Уляна погодєй і розказала мені, що в пані Дарини од пережиттів великих, не дай, Боже, нікому такого, ноги однялися, у больниці яна. І ще розказувала Уляна Несторка: "Передала я для пані Дарини травиці, од хворості її, а сама не поїхала до города, як пан просив. Поп'є навару з травиці тої, і хворість її минеться, а горе материнське — уже не минеться яно ніколи, І туточки я нічим не поможу. А питатиме ж мене Дарина, якщо перед нею з'явлюся, чи сеє горе її останнє, бо ж відає яна про знаттє моє. А що я їй одвічу, калі брехать за жисть свою не навчилася, а знати знаю, що горечко її материнське тольки починається…"
Дак і не збрехала ж Уляна Несторка, не збрехала. Хоронили Бориса Листопада якось що напровесні, ще добре підморожувало, ще сніги у вулицях лежали. Бо я могилу помагав копать, і вогнище ми палили, щоб земля одтанула. А десь серед літа і останнього сина свого, Андрія, пані Дарина хоронити привезла. Клала вона їх, синків своїх, на цвинтарі коло церкви, рядочком, у землю сиру, наче жолуді. Тольки ж нічого з тих жолудів не виростало, то все бабські забобони — про душу і світ потойбічний, ото тольки й нашого, докуль земельку топчемо, а далєй — черва та сморід, сморід та черва, і болєй нічого. А Дарину Михайлівну, Матір'ю дітей людяцьких познєй прозвану, я пам'ятаю, як везла вона сина свого Андрія у Пакуль, у труні дерев'яній. Я тади ще парубійком був. І наловив я риби, і ніс дядькові своєму на хутір Козачий, бо у хуторі — храм на Петра та Павла, і йон просив.