Спочатку на Золотоношу, звідти подавався на Пирятин, а з Пирятина на Прилуку, а звідти вже на Ромен. Он бач якого кружка давав? Бо іншого шляху не було.
Так от раз він, попродавши своє добро, їде вже собі додому. А ото ще й тепер стоїть при виїзді з Ромна під вербами, на прилуцькому шляху, корчма. Там завжди багато народу товклося, отже було так і тепер.
І заманулося чомусь Романові й собі стати трохи. То, було, ніколи не заїздив до корчем, а це щось йому шибнуло. Зупинив своїх волів коло людських, зняв шапку й говорить за звичаєм:
— Благословіть, панове молодці, волів попасать.
— Боже благослови! Велике поле, — теж за звичаєм відповідають чумаки.
Поставив волів Роман, пішов до корчми випити чарку. Коли там шинкарка.
Та така ж тобі краля, що хоч і немолодий був Роман, а й у нього серце заграло. А краля вже й бачить наметаним оком. Усміхнулася любенько й питає:
— А чого вам знадобиться, господа чумаче?
Бач уже по якому закида! Бувала баба.
— А чого мені треба? Кварту горілки та дві меду й сама сядь коло мене.
Засміялася шинкарка. Принесла кварту горілки, а дві меду й сама сіла коло
Романа. Сидить чумак Роман кінець столу, люлечкою чумацькою попихкує, а коло нього молода шинкарочка поглядає на сиві вуса своїми голубими оченятами. Та що догляне, а у старого серце в’яне.
— За такий погляд, — каже Роман, — не жаль і дуката дати! — та дуката на
стіл.
Шинкарочка засміється, дуката сховає й ще на старого погляне. А той ще дуката на стіл. Так вони й міряються у кого чого більше: чи у шинкарки ласкавих поглядів, чи у чумака Романа дукатів.
А потім заспівала шинкарка пісні. Та такої жалібноі, що у Романа сльоза на вуса звисла. За пісню жменю дукатів витяг. А далі вдарила шинкарка веселої, пішла у танець. І плечима поводить і станом вихиляється та підківочками дрібно вибиває. За танець дві жмені дукатів сипонув Роман.
На дворі вже й стемніло, а Роман із шинкаркою сидять, співають та одно Роман із кишені дукати тягне. А воли в ярмах стоять.
Вже й ніч на дворі, а Роман п’є. Вже й північ, а шинкарка все підливає. А бідні воли в ярмах стоять.
От уже й Чепіги за гору сховалися і Волосожар. Лапнув чумак Роман до кишені — нема талярів. Лапнув до другої і там нема. Аж тоді наче опам’ятався.
Узяв шапку, люльку, вийшов з корчми, ліг на воза, прикрився свитою й
промовив тільки:
— Соб, мої половиї...
Воли взяли соб і пішли чистим полем, а не прилуцьким шляхом.
І чи довго вони так ішли, чи довго спав чумак Роман хто й зна, а тільки прокинувся вже аж у Кременчуці. Отак воли скоротили дорогу.
Отож і почали люди їздити Романовим слідом. Пробили широкий шлях і назвали Романовим шляхом. Потім уже якось перемінилося то на Ромоданів. Так бачиш від чого воно пішло.
Широтою безмежною повіяло на Тараса від того оповідання. Безконечністю степів, довгими нотами степових мелодій.
Тільки не віриться щось Тарасові, що такий шлях могли прокласти самі воли — такий він, цей шлях, рівний, мов ниткою витягнений. Кажуть чумаки, тягнеться на триста верст, від Ромна до Кременчука. І на всьому цьому протязі не підходить ні до одного міста, містечка чи хоч би села. Навіть хутори рідко попадаються та й то крадькома: вигляне здалеку й сховається. Тільки й житла, що вряди-годи корчма при дорозі з величезною стодолою та глибоким колодязем.
— Корчми не для нас, — каже чумак Семен. — Наш брат чумак по корчмах не становиться, бо траплялося койшо по корчмах.
І минає валка корчму, поторохкуючи возами. На порозі стоїть корчмар і, мабуть, шепоче недобрі побажання.
І знову шлях, і знову степ. Вже ледве видно журавля над корчемним колодязем, мов шпичечку; вже гасне й він в блакитних випарах напоєної ароматами землі.
VIII
З кожним днем, з кожним переходом близиться для всіх "дома" і кожне по-інакшому це переживає. Тарасові гірко. Не радість чекає його там. З інакшим почуттям під’їздив би, якби матуся були живі.
З жахом думає про той момент, коли побачить ненависну мачуху, її Степана... Знов почнеться гризня, лайка, гармидер, злоба і — повний брак прекрасних настроїв. А він так привик до них тепер.
Не забути йому ніколи ранків, степів, оброжевлених сонцем, благословенних вечорів у пурпурових загравах, просторів запашних... крик чайки й стадо стрепетів у далині... бесід із дідом Палієм, чумацьких роздобарів коло вогнища, зітхання волів у тиші ночі, жемчугових переливів сопілки, могил далеких контур милий... Як то забути? Спало воно ласкою зцілющою на змучену душу хлопця і вилікувало, відродило. І мачуха, й домашнє пекло — все одлетіло далеко, стало півтемним сном, кошмаром минулої ночі.
Та от кінчаються усі шляхи і ведуть в одно місце — до рідної хати. Хотілося, щоб цей шлях Ромодан тягся не триста, а три тисячі верст. Хотілося, щоб ця подорож довжилася вічно.
Дядько Григорій все те помічає й йому теж гірко. Не раз він благословляв у душі батька за добру пораду. Хлопець відпочив морально, фізично поправився й посвіжішав, знов вернув собі хлоп’ячу веселість, довірливість і ясний погляд привітних очей. І от тепер всьому тому мусить наступити кінець.
У дядька Григорія стискається серце. Чомусь цей хлопець особливо його журить. Не такий він, як інші, й те, що проходить для інших дітей непомітно, на цьому відбивається. Візьми потріпай за вухо собаку, то їй нічого не станеться, а візьми тим же самим рухом метелика — зітреш йому крильця й скалічиш.
— Ну що, Тарасе? Як діла? — спитає сина. Це не те. Це не ті слова. Йому хочеться сказати: "Милий мій синочку! Не журися. Я постараюся налагодити твоє молоде життя. Я все зроблю, щоб тобі жилося краще й допоможу тобі вирватися з кріпацького ярма".
Так хотілося говорити дядькові Григорієві, але він не знав потрібних слів. А хоч, може, й знайшов би, так... ну як його маніжитися із власною дитиною?
Не тільки Тарас відчував наближення додому — відчував те й кожен з чумаків. Вечорами коло вогнища то було співи та сопілка, поетичні легенди. А тепер — ні пісень, ні музики. А замість поетичних легенд — розмови про хатні будні, домашні тривоги і домінуюча тема — все воно, трижди прокляте кріпацтво.
Тарас особисто не зазнав іще на собі безпосередньо тягот кріпацтва, але все одно воно просякло все доокола. Воно заслало світ усім його близьким, воно видирало зсередини кожної речі. Гіркість його чулася в кожному шматкові хліба, в ложці непосоленого борщу. На що б не впав погляд — все одно потрапить на ті чи інші сліди кріпацтва. Про нього співає жінка, колишучи дитину, про нього журчить потік, що тече під мужицькими хатами; про нього вітряк скрипить і гавкають собаки. Навіть сонце, мабуть, інакше сходить у кріпацькій землі, ніж там десь, у вільних краях!
От уже знайомі околиці, от уже близько вона, рідна Кирилівка. І коли нарешті побачив її — серце так стиснулося, що мало не заплакав. Тоскливими очима поглянув на батька, мов кличучи: "Тут! Рятуй!.."
Дядько Григорій чув сей поклик, але чув у той же самий час, що нічим не може урятувати.
Нічого, нічого, синочку... Якось то воно буде. Ти гостинчики... гостинчики...
Це батько накупив гостинчиків дітям і вони обоє в сином раділи, як то буде гарно, коли Тарас роздаватиме ті гостинці (Своїм... А Терещенкам хай "сама" роздасть.) Як освітлиться любою усмішкою личко сліпенької Марієчки, як заплеще в долоні Оринка. Але тепер і це не веселило Тараса.
ГХ
Восени задумував дядько Григорій багато дечого зробити для Тараса. Хотів спробувати здійснити оту свою від усіх ховану мрію — вивести сина "в люди", але доля покерувала інакше.
Осінь була погана цього року. Рано почав перепадати сніг: то випаде, то розтане. Весь час грязюка й холодні, пронизисті вітри
Дядька Григорія вислав двір із хурою до Києва. Та ще й самого.
— Щось мені не хочеться їхати, — казав Грицько, мов передчуваючи лихо.
Виїздив іще темною ніччю. У наших людей вже такий звичай: чим у дальшу
дорогу виїздити, тим раніше рушати з двору. Колись Тарас питав батька:
-1 чого ви, тату, так рано вибираєтеся з хати? Можна б і пізніше.
— Е, сину — щоб не було загаю... Раніше виїдеш — далі в’їдеш. Та й селом не стільки розпитків: та куди, та пощо, та чи надовго.
І тепер теж устав дядько Григорій ще серед ночі. Усі спали. Оксана хоч і чула, що чоловік уже піднявся, хоч і знала, що виїздить, але вдавала ніби спить (чорт тебе не візьме — знайдеш і сам, чого тобі треба).
Самітний, похмурий вештався Григорій по хаті, а тінь його велика, неясна в контурах, теліпалася по стінах, стелі у якомусь ^божевільному танці.
Тарас прокинувся й стежив за тою тінню. Йому хочеться обізватись до батька, але не знає як. А батькові теж хочеться, щоб обізвалася хоч одна жива душа. Побачивши, що Тарас не спить, дядько Григорій став і тихо запитався.
— Ти не спиш, Тарасе?
— Ні, таточку, не сплю. Може вам помогти?
— Спасибі, сину. У мене все готово. Спи, Бог з тобою.
І під напливом якогось особливого почуття підійшов і поцілував Тараса, а тому аж плакати захотілося.
— Татусю... І я з вами поїду...
— Ні, голубе... Осінь погана, холодно — ще застудишся. Я скоро вернуся, не ^бійсь, — і вийшов із хати.
Та оце вийшов сам, власними ногами, а назад уже його принесли люди на руках.
Десь переїздив брід. Кінь спіткнувся на ямку й упав, почав захлинатися. Дядько Григорій, як був, кинувся у воду рятувати коня.
Сам упав і вимок весь, а до житла далеко.
Вже й не сідав на воза, а йшов увесь час пішки, щоб нагрілося. Приїхавши до села зразу подавсь до корчми, випив велику чарку горілки, другу, обсушився, але вночі вже почув озноб.
Так-сяк перемагаючися, добрався до Києва, але там звалився і вже знайомі чумаки завезли додому. А як привезли, як поклали на полу, то мало вже й уставав дядько Григорій.
Спочатку йому здавалося, що це річ Минуча: от полежить трохи і встане. Але одужання не приходило і довелося самому собі сказати, що це вже кінець. Дядько Григорій одразу впав на дусі й заплакав.
Баби, як звичайно, кожна з своїми ліками: та того принесе, та того, одна одне радить, друга друге, але всі кажуть твердо, що треба покликать Оверчиху.
То така баба, що чи переляк викачать дитині, чи пристрій змовити, чи бешиху спалити порохом, чи зуби замовити — то нема баби помічнішої від Оверчихи.
Втім дехто не був з тим згоден.
— Не до всього вона, ні.