Бач, надув — живіт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна. Лице її було холодним, як у цариці.
— Марш у хатину, — суворо сказала Орисі.
— Привіт, маманя, — замахав кубанкою Джме-лик. — Цей німчура дудлить самогон, як швець. Іменем Німецької імперії — ще пляшку.
Уляна з гордо піднятою головою пішла в хатину і закрила за собою двері.
— Всі на мене злі, а я ще зліший, — засміявся Джмелик, наливаючи Гошці самогону. — Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя і г... Я б тобі вліпив кулю в потилицю за милу душу.
— Ги-ги! — засміявся Гошка і тяжко ворухнув щелепами.
— Пан, ти німак? А якого ти чорта до нас прийшов?
Німець перестав жувати і уважно вставився на Джмелика п'яними очима, намагаючись зрозуміти, що йому кажуть. Він розумів, що його питають, чи смачна риба, і швидко закивав головою і зашльопав масними губами, повторюючи:
— Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). Єсть каррошо.
— Удавися кісткою, буде ще краще. Ти нас із Гошкою повезеш у Німеччину? Повезеш? А я плюю на твою Німеччину. Мені й тут добре. Тільки щоб тебе тут чортмало і більшовиків. Пойняв? А щоб ми були із Гошкою. Але Гошка дурний, він такий дурний, як і ти. Вас обох спарувати і на скотомогильник. Діду Йонько, правду я кажу чи ні?
— Хто ж його знає, — відкрутився Йонька від прямої відповіді.
— Ага, значить, ти не хочеш відправляти їх на скотомогильник? Тоді вони тебе відправлять, — зареготав Джмелик і підвівся з-за столу.
Німець посоловіло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабін і, раптом зробившись похмурим, кивнув головою на двері:
— Форан, — різко викрикнув він і злегка штовхнув прикладом Йоньку.
Всі стабунилися біля дверей, і від усіх несло перегаром.
— Яка є тепла одежа — викладай, — понуро обізвався Гошка. — Забираємо для німецької армії. Йонька жалісно заблимав віями.
Його ніхто не слухав, і німець з Гошкою взялись до діла. Гошка відбив прикладом замок від комори, розчистив німцеві дорогу. Той підійшов до скрині, поцмокав, посвистів, оглянув з усіх боків і став вишвиргувати з неї шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цілі сувої вибіленого біля Ташані полотна. Німець киває і прицмокує, а Гошка пиряє його на підводу. Воно розмоталось, і видно на його сліпучій білизні печатки німецьких шипів. Джмелик стоїть, спершись об одвірок, димить німецькою сигаретою, обдирає карабіном крейду із стіни. Очі його весело виблискують, йому смішно дивитися, як скулиться Йонька.
— Обдирають, як липку? О, ми це вміємо... — і виходить надвір.
Німець заглядає по закутках і виводить із хліва теля, на якому парує від морозу шерсть.
— Котлет, харрош котлет, — висвистує він у захопленні і плекає злякане теля по ситих боках.
Гошка прибичовує його коло полудрабка так, що воно харчить і крутить головою.
— Попусти, — просить Йонька, — задавиться. Але Гошка не попускає, і воно стоїть, витягши вгору шию.
— Щоб швидше йшло, — гогоче Гошка і рушає з двору.
Теля спинається, харчить, оре ніжками сніг у дворі. В Йоньки трясеться борода і сльозяться очі. Він стоїть у воротях, згорблений і жалісний. Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою:
— Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, — і його зуби мигтять, як німецькі шипи на чоботях.
"А шинелів та чобіт і не знайшли. Чорта пухлого. По них тупцювалися і не знайшли, — святкував, закриваючи ворота, Йонька. — А з теляти що за наїдок? Для доброго чоловіка — на один борщ".
Але коли Йонька закрив ворота і пройшов дворищем, то біля хліва його охопив інший настрій, ніж біля воріт.
— Грабителі! — закричав він і огрів вилами корову по кульшах. — А ти не могла заховати своєї дитини десь в куточок, відьма довгохвоста?
Корова жалібно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко. Йонька ще раз огрів її по здухвинах і вскочив у хату з лютістю голодного вовка, у якого з-під носа вирвали здобич.
— А, шмандри заташанські, ви все біля печі третесь? Ану ж розлітайтесь по одній!
Уляна вхопила з кутка рогача і випхала Йоньку за двері. Він ще довго гомонів у сінях та нахвалявся, а тоді поволікся до Павла Гречаного повідати про свою печаль.
Орисі після такого домашнього заколоту зробилося погано, і вона, щоб вирватися з нього, назбирала купу різного шмаття, визолила його і, склавши на санчата, повезла полоскати на Ташань.
— Сокиру прихопи, бо, може, ополонка замерзла, — крикнула Уляна з порога.
Орися знайшла сокиру, кинула на гору шмаття і через хворостяні ворітні виїхала до потоку, що промерз льодком аж до самого дна. Санчата з легким хрупанням різали полозками бурулькуватий сніг, білизна парувала, пахла кленовим кадобом і мокрим попелом. Яр був занесенний снігом, і Орисі зробилося ще сумніше. Вона пізнала те місце, де лежав одного весняного дня Тимко після бійки з братом, а вона обтирала йому кров із подряпаної щоки. Ось там вони ходили удвох цілу ніч, ховаючись із своєю любов'ю від усіх —на світі, а він черпав їй воду з потоку, а вона жадібно пила з його жмень, як із ковша, і вода була холодна, така холодна, що трудило зуби. Десь тут він ліпив із вологої глини страшних чортів, відьом, циган і лякав ними; десь тут вони рвали жовтий медянистий безсмертник і липучі козельці, десь тут Тимко під великим секретом показував на пташині гнізда і жовторотих заїдастих пташенят, що тоненько пищали і роззявляли роти, вимагаючи їжі. "Вони думають, що ти мати", — сміявся Тимко, а Орися ловила комах і напихала пташенятам в ненажерливі пельки. Тимко сварив її за це, говорячи, що пташина "чує людський дух" і покине гніздо. "І малят покине?" — з острахом питала Орися. "Малят, може, й не покине, але птахи не люблять, коли до них втручаються люди. Адже вони птахи. Вони люблять жити самі, за своїми правилами". І все це було тут. "Приходять, забирають, що впаде в око, — повернулася вона думками до сьогоднішніх подій. — А там — наші. І вони про все знають. Коли б то швидше ви прийшли з того далекого краю та побачили, як нас тут мордують! "
Потоком Орися добралася до Ташані, і її зараз же різонуло в очі широкими снігами. По річці — свіжий санний слід, кінські кізячки. Видно, хтось недавно проїхав. Тіні від верб сині. Вітром налущило сухих гілочок у сніг, і здається, що то походили птахи. Очерети вигиналися лисячими спинами, і були такі місця, де вони попримерзали до льоду, утворивши затишні печерки. Може, там коли ночував зайчик-побігайчик, а може, й лисиця...
Орися знайшла ополонку, але вона була замерзла, і молодиця потягла санки до виру, що курився туманом у морозному вранішньому повітрі. До самого виру під'їжджати небезпечно — підмиває лід, і Орися зупинилася біля малесенької ополоночки, на якій ледь-ледь зашерх льодок. Вона взяла сокиру і деякий час стояла в задумі, дивлячись, як під льодом ворушиться чорна вода.
"Що там робиться? Там теж є своє таємниче життя". Вона стала на коліна і, приклавши долоні до скронь, заглянула у воду, яка була чорною і неспокійною. Чим довше дивилася Орися, тим дедалі більше розкривала ріка свої таємниці, і вода вже була не чорною, а зеленою, як начисто вимита пляшка. Потім зробилася світло-голубою і пішла перед очима райдужними колами, і в тих райдугах русалчиними косами ворушились куширі, ніжно пригладжувались водою. Якісь червоні жучки спалахували, як рубіни на діадемі річкової цариці; слалася чиясь зелена борода, всріб-лена піщаними блискітками; чужа чорна велика жменя показувала Орисі із темного дна все нові і нові дива: зелені, оранжеві, голубі тіні, забрижені тремтливою мерехтливістю, риб'ячі очі, що дивилися на неї спокійно, по-царськи, із тихим відсвітом чогось неземного, потустороннього, і не встигала Орися намилуватися, нагледітися, як річка вже міняла видива, там щось перелаштовувалося, творилося, шукало свої форми, з-під льоду хтось витягав білі алебастрові стовпи і ставив сторч аж на дно — і виходив голубий палац з рожевими вікнами.
Зграйка золотих рибинок пропливала тихо, як у казковому царстві, і хтось невидимий заманював їх у чорну глибочінь і не повертав назад. Щось спалахнуло там голубими іскрами і згасало, щось ворушилося і випиналося, як гаддя, жахало Орисю холодом і слиззю.
Раптом з чорного днища стало проступати світло, і Орися побачила, що вода вже не голуба, а зовсім прозора і дно вгнуте, як миска, і вислане блискучим піском. Орисі зробилося по-дитячому радісно, бо вона зрозуміла, що то сонце просвітило воду і заграло в ній світлими тонами, і вже не рибки пливли у воді, а вербові листочки, яких несло крученою течією від берегів; голубий спалах — це піднята з дна раковинка, пнуче гаддя — вербове коріння, і підводний світ уже не жахав, а радував її.
Орися усміхнулася, прорубала ополонку і заходилася виполіскувати шмаття. Із обмерзлих чобіт з лускотом обсипався льодок. Під кожухом ходить жар, щоки горять, морозне повітря зліплює ніздрі, а сонце розводить на льоду олійні плями.
"Човги-човги, човги-човги, — каже Орисин чобі-гок, — литочки червоні, як шипшиною натерті. Хоч і без панчох, а гарячі, аж пощипує".
Коса розплелась і полізла за шию теплим клубком.
— Оце допралась, — посміхається Орися. — Ну, й поправляти не буду. Хто тут мене бачить? А он дуби стоять. Нелині. Листячко й досі тримається. А сорока як вистрибує. Іч, що виробляє?
Орися взяла шматочок льоду і пошпурила на сороку. Пташка знялася і полетіла. Здалека вона була схожа на веретено.
" А он на тому місці ми з Лукеркою за патли одна одну цупили. Ну й дурні! Я б їй зараз усе пробачила".
На Ташані, за дзеркальним плесом, хтось бив сокирою лід. "Юх-юх", — витьохкувало десь угорі, і здавалося, що хтось лата небо голубою бляхою, щоб не сипався сніг на землю.
Гнеться очерет і промітає китичками сніжок на льоду. Вітер дме в очеретину — на сопілочку грає. В очах у Орисі голубе тепло.
— Я б і свекрові простила, він уже старенький. Орися складає на санки обмерзле рядниння, руки з кожушка як дві редиски. Раптом закусує губи і присідає на санки. Але те, що почалося, робить своє діло, хоч вона і гризе зубами кислий кожух, щоб не закричати.
Латочка, який ішов на Пісочкове трусити ятери, знайшов Орисю на стежці. Вона вже йти не могла, сиділа, обхопивши вербу руками, і озвірілими від болю очима благально дивилася на свого рятівника.
— Доходилася, чортова дурепа, — вилаявся він і потяг на руках до Вихорового подвір'я.