Сонячна машина

Володимир Винниченко

Сторінка 101 з 131

граф Елленберг також добродушно посміхається й теж не всковзує навшпиньках у "царські врата", а помалу просувається в півтьмі кімнатки. І вбогеньке світельце хирлявої свічечки жалюгідно пнеться освітити ці дві постаті, показати, що вони, як славні колишні актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишні блискучі ролі. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. І Вінтер, як колись давно-давно, виходить із кімнати, а граф Елленберг підходить до пана президента й просто привітно простягає руку. Привітно, звичайно, як доброму знайомому! А потім шукає очима по хатинці, бере з кутка стілець, відносить його до стільця пана президента й сідає собі поруч. Просто, звичайно, спокійненько. І м'яке жіноче тіло його в пальті, з піднятим коміром таке спокійне, не сковзаюче, не напружене.

Давно перегоріли і сором, і гордість, і тільки нудний сірий попіл лишився, але коли копита б'ють по душі, то там, під попелом, чуьгься ще біль, і гаряче, пекуче летять ісьри в лице.

Граф Елленберг прийшов у важній серйозній справі, такій важиш, що він озирається на двері й принижує голос до шепоту. Які можуть бути тепер справи, та ще важні, до таємного шепоту?

Вся ник похрумкує гіллячками, а шепіт гонить у вуха чудні, смішні фантастичні слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залізниці, трамваї, запрацюють машини й навіть залітають угорі аероплани, людина буде не тільки идити, але й літати. Неймовірна, фантастична, дитяча казка. Подуріли люди?!

Фрідріх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м'яке, обросле, неприємне лице колишнього міністра особистої охорони його величності пана президента. Ні, воно цілком серйозне, навіть із виразом таємності, хоч і без великої певності.

Ага, принц Георг, претендент на серце Елізи Пожежі. Ага, терор, маюн, гармати, розстріли. Організація "Друзів Ладу", "Батальйони Відновленння". Так, так.

Фрідріх Мертенс із усміхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепіт, а вогник задоволене муркотить собі, печерний, любий, рідний від дитинства людськості.

— Ну, як же пан президент ставляться до цієї справи?

Фрідріх Мертенс не рухається и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами.

— Насамперед нема ні президентів, ні графів, ні принцес, ні принців. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай "Друзі Ладу" не стріляють, а сідають на потяги та їдуть по вугілля Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же.

Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який — вугіль розграбували, позабирали собі, та й і оді.

— Боронитись. Тоді стріляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловік. Набрати десятками тисяч "Друзів Ладу". Але не для терору. Для праці Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору — ні. Для принца Георга — ні. З терору нічого не вийде. Нічого. Безнадійно.

Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню за-чучверсну голову. "Для принца Георга — ні". В цьому вся причина. Через це й "нічого не вийде". Бідний Мертенс — розуміється, не йому конкурувати з тим сірооким орлом хижаком.

Граф Елленберг іще трошки сидить, потім зітхає, підводиться й простягає руку панові Мертенсові. Треба йому йти вже. Але він дуже просить пана... пана Мертенса тримати в тайні говорене тут. Справа дуже важна.

Пан Меріенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графові Елленбергові й нахиляється знову до вогню.

А граф Елленберг щільніше застібає піднятий комір пальта, натовкмачує тут-таки в хаті капелюш і не навшпиньках задумливо й помалу виходить.

Вогник же собі шепеляво щось шепоче, розповідає вічну стару казку.

Фрідріх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гірким і мудрим усміхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потім трудно підводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що відгонить мулом і листям, лягає нероздягнений на ліжко й покриває голову подушкою.

***

Принц Георг не робить площини для спорту ні на місці бузкової алеї, ні на ніякому іншому місці. З самого раннього ранку він виїжджає з дому й приїжджає тільки пізно ввечері. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привіз із собою. І принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вікнами лабораторії. Доктор Рудольф може не турбуватися за свій бузок — нікому він не потрібний і не цікавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять із цього дому в своє гніздо. Дбайливо, енергійно, невтомно десь звиває його сіроокий орел. А де саме — нікому невідомо, навіть пані Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там — мовчить про це князівна Еліза.

Міг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навідуватись до принцеси Елізи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох і про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графові Адольфові краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони воліли б усе ж таки кудись на південь виїхати з Берліна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, іде зима, переночувати нема де в дорозі. До весни, десь, зів'ють собі тут гніздо, а там перелетять у теплі краї.

Доктор Рудольф нічого не відповідає матері на її справедливі міркування — розуміється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетіти?

І нудно-нудно, шипуче посвистує собі крізь губу, ходячи по лабораторії та гріючи померзлі пальці в кишенях.

А Макс так той зовсім нічого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальні на канапі й читає невідривне свої дурні старі романи. Приходить графівна Труда, приходить така свіжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно сміється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собі хоч раз ясно й легко засміятись, а Масі лежить, морщить ніс, очей не відриває від дурних, нікчемних романів і хоч би з увічливості щось одповів ласкавій дівчині. І ніщо, ніщо його не цікавить. Нагорі в домі трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним із малярів — і таке там піднялося, нагорі, що аж старий граф хотів іти втишувати: крик, вереск, гуркіт меблів, хрип, гарчання, тупіт ніг, гупання тіл. Тепер малярі забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Італії.

Макс лежить і не слухає.

Графівна Труда цікавіше розповідає: по вулицях Берліна помітний якийсь чудний, дивний рух. Якісь люди то кіньми, то на двоколесах діловито кудись їздять. Діловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсім не по траву й не по дрова! Абсолютно ні! Та навіть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф ізнизує плечима: хто його знає. Але Макс і плечима не знизує — не слухає, не чує, не відповідає.

І графівна Труда бере пані Штор під руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!

***

Ні, ні, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елізи. Інша площа й інший спорт маь бути. Величини і страшний спорт: то переможе у велетенській борні—воля, дух, людяне чи матерія, черево, тваринне?

Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елізи. Не до площинок тут. Ворог — сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина — отрута сильна, прониклива до мозку всієї істоти людини — роз'їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба сліпити фарбами майбутнього, щоб найрідніші, найближчі душі пробудити від чаду проклятої Машини.

Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блідий від утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий і пружинистий від загострення волі. Батальйони ростуть — записано три тисячі двісті "Друзів Ладу". Але страшно трудно вишукувати своїх: усі ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба від одною до другого, треба непомітно для сонцеїстів, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже під охороною "Друзів Ладу", вже наготові. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрібниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем паніки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всіх так званих проводирів, а насамперед отого кривого доктора Штора.

Але принцеса Еліза рішуче проти цього. Не можна. Непотрібно. Зайве. Річ не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Ніякий кривий доктор нічого не зробить, коли організація батальйонів пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рішуче, ірізно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках "Друзів Ладу", що можуть зробити якісь криві доктори и усі проводирі?

І так само принцеса Еліза рішуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспіративніше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всієї справи Комітет "Друзів Ладу" — от і все. А після перемоги — о, тоді інша річ!

Із цим і принц Георг мусить згодитися. Дійсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? І яка користь принцесі, коли його не буде? Невінчаною вдовою сумно радіти?

І граф Елленберг теж із цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога ніби безсумнівна. А раптом — невдача? Тоді ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрібні шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.

І граф Адольф тільки хитро та мовчазно посміхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офіціальне весілля принца Георга та принцеси Елізи. І чи по-старому буде воно? Чи в церкві вінчатимуться?

Мовчить граф Адольф і загадково посміхається, і заклопотано питає матір, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворі на термометр, графиня про себе посміхається, дуже цікавиться принц температурою.

***

Ранок. Калюжки затягнені гранчастими скляними шрамами. Дзвінко й сухо хрустять вони під цікавим натиском чобота. Обрій неба шафраново-жовтий, від нього тягне ріжучим, колючим вітром, і розгублено, самотньо пурхають ріденькі снігові метелики.

Порожні, пустельні вулиці Берліна з жовто-шафрановими блисками безживних вікон. І