Феофано навiть здивувало, що вiн запропонував їй Вiрменiю. Ще Никифор подарував їй там кiлька городiв, вона буде однiєю з найбагатших жiнок, через купцiв i слiв, якi безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робитиметься в Константинополi. З нею будуть двi дочки, сини Василь i Костянтин вчитимуться тут, у Магнаврi...
Феофано оглянулась i побачила Iоанна, що стомлено сидiв у крiслi i, сперши голову на руки, дивився на пiдлогу, думав.
"А може, — подумала вона, — вiн не хоче втрачати мене як спiвучасника й помiчника. Адже вiн знає, що я можу все зробити. Нi, так i є, вiн висилає мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зi мною й своїх ворогiв, коли це буде потрiбною.
— Iоанне! — покликала Феофано.
— О, я стомився й замислився, — промовив вiн. — Що тобi, Феофано?
— Я згодна, — сказала Феофано. — Але... там, у Вiрменiї, я залишаюся василiсою?
— Ти матимеш почесть i славу як василiса.
— I ти не забудеш мене?
— Нi.
— Що ж, прощай, Iоанне, — сказала вона. — А може, ти сьогоднi побудеш тут, у соборi? Адже в тебе є мутаторiй — своя половина собору. Нехай живе Софiя! — зухвало закiнчила Феофано.
Вiн подивився на неї, чудову, освiтлену вогнями свiчок, прекрасну Феофано.
— Не знаю, — зiтхнув вiн, — коли ми побачимось. Може, сьогоднi, може, через кiлька лiт. Знаю одно: корабель до Вiрменiї пiде завтра. Прощай, Феофано.
— Прощай!
Iмператор Iоанн поправив на плечах дивiтисiй, поклав руку на криж меча i вийшов з катихуменiя.
Феофано ще довго стояла на тому ж мiсцi, дивилась на дверi, що зачинились за iмператором, чула, як вiн спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етерiотiв.
Тодi вона погасила всi, крiм однiєї, свiчки й сiла бiля столу. Феофано думала, уявляла, як Iоанн вийшов iз собору, пройшов iз своєю сторожею мiж Магнаврою й Каваларiєю, прямує мiж руїн у саду Сераля. От вiн дiйшов до Хрисотриклiнiума, проминув фар, що блищить серед пiтьми ночi, от дiйшов до стiни Буколеону. Етерiоти вдарили у ворота, через вiконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навiщо йому дивитись — вiн знає, хто це прийшов, i велить етерiї швидше вiдчинити потайнi дверi. От iмператор Iоанн входить, iде, от палац, знайомий кiтон, де спить Феодора, де так тихо-тихо...
I чомусь їй здалося, що iмператор Iоанн не зможе в цю нiч спати. Феофано не спить, не спить i вiн, вона думає про нього, а хiба не думає про неї й вiн? Нi, вiн не спить, все думає, думає, вагається, вирiшує, виходить з кiтону. Перед ним розступаються етерiоти, бо вiн — василевс, може йти, де хоче. Iмператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сидiли вони з Феофано. I раптом завертає, прямує до потайних дверей у схiднiй стiнi Буколеону, виймає ключ, який є тiльки у нього, одмикає їх i йде вже iншим шляхом — далеко вiд фара, мимо бань церкви Богородицi, поспiшає до Софiї...
Феофано навiть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибинi собору. Не здивувалась i тодi, коли кроки залунали на сходах, бiля дверей катихуменiя. Дверi розчинились, там стояв хтось у темнiй одежi. Свiтла однiєї свiчки було мало, але Феофано побачила обличчя, очi, уста, складенi на грудях руки проедра Василя.
— Я прийшов до тебе, Феофано., — тихо промовив вiн.
Вона встала й швидко пiшла вперед, поклала руки йому на плечi.
— Спасибi, я ждала тебе... Але як ти мiг залишити Буколеон i iмператора?
Якусь хвилину вiн дивився захопленими очима на неї.
— Запали, Феофано, бiльше свiчок. Так, цю, цю, iще одну, отут перед iконою. Нехай буде багато свiтла. Iмператор спить, спить Буколеон i весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрiзь. Етерiоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрiзь охороняють, i навiть у соборi святої Софiї.
— Я дуже хотiла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумiю, що дiється навкруг мене.
— А що ж тут не розумiти? — байдуже спитав про-едр.
— Я не пiзнаю Iоанна, — швидко заговорила вона. — Колись вiн любив мене, а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спiльницею його, — тепер вiн вiдсахнувся вiд мене. Тепер, коли я опинилась у соборi, вiн говорить, що...
— Визволив тебе з Проту? — засмiявся проедр.
— Так, вiн говорить це... Чому ти смiєшся?
— Я смiюсь, Феофано, бо Iоанн нiколи тебе не любив, смiюсь, бо ми зробили його iмператором, i це всi знають, крiм нього, смiюсь, бо вiн думає, що обдурює нас, насправдi ж ми обдурюємо його. Та ще смiюсь через те, що вiн уже не iмператор, а труп, чуєш, тiльки труп, Феофано...
— Я розумiю, що вiн може швидко стати трупом, — згодилась вона. — Але хто це зробить? I я не розумiю, хто ж буде пiсля нього, Василю?
Вiн дивився на Феофано — такий, як i колись, — проедр, постiльничий... Але в сяйвi свiчок вона в цю хвилину помiтила, що в обличчi його є щось подiбне до обличчя iмператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинарiях, — тi ж очi, нiс, уста, пiдборiддя,..
— Це Константинополь взнає пiзнiше, — близько схилившись до неї, сказав проедр. — Я знищив вже кiлькох iмператорiв. Залишається подоба iмператора — горбоносий...
— Ти говориш правду, — згодилась вона, — i мусиш вбити горбоносого.
— Ми його вб'ємо разом. Дай руку, Феофано.
— Я даю тобi руку. Що ж робити, Василю? Для чого ти взяв мене з Проту? Адже вiн сказав, що вишле мене до Вiрменiї.
Проедр вiдповiв не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборi якогось звуку. Було дуже тихо, i вiн сказав:
— Знаючи Iоанна й руських воїв, я певен був, що все закiнчиться в Болгарiї i що там Iоанн, як i Никифор, стане трупом. I я хотiв, щоб тут, у Константинополi, все було напоготовi. Я, ти, нашi полководцi, етерiя.
Проедр замовк.
— Але смерть Варда Валента переплутала все, i ти, Феофано, потрапила не туди, куди вiн тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звiдси тобi важче, нiж увiйти. Вцiлiв i Iоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобi зараз треба їхати до Вiрменiї. Це краще, нiж Прот.
— Дуже далеко, мiй проедре. Я боюсь за себе, за дiтей...
— О нi, — спокiйно вiдповiв проедр. — Вiрменiя недалеко. Якщо треба, мої кораблi перетнуть море i ти будеш тут. Iоанн не вб'є тебе, бо надiється, що ти йому ще будеш потрiбна i що, коли треба, тiльки ти врятуєш його. Вiн не вб'є тебе ще й через те, що тебе повезуть до Вiрменiї й там стерегтимуть не його, а мої, нашi етерiоти. Що iмператор Вiзантiї, — замислено закiнчив проедр Василь, — коли живi ми з тобою, Феофано! Вiр менi, не стане нас — не стане й цiєї iмперiї, бо тримається вона тiльки на нас. А в мене до тебе одне прохання.
— Що саме, говори, Василю!
— Колись давно ти менi давала два порошки з Єгипту. Вони дiють дуже добре — нiхто не знає, чому померли iмператори Костянтин i Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.
— У мене важке й несподiване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.
— Ти повинна дати його менi, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Iоанну.
9
У Адрiанополi князь Святослав зустрiвся з братом своїм Улiбом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Iоанна з Преслави, то велiв князевi Улiбу поряд з уграми вести кiлька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец i Фiлiппополь, щоб зайти на ворога вiд заходу сонця... Там князь Улiб мав ждати й бити вiйсько Iоанна, якщо воно спробувало б тiкати до Солунi.
Князь Улiб так само, як i угри, пройшов до Фiлiппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Iоанна, якi тiкали пiсля великої битви в долинi на захiд, а до Адрiанополя прибув тодi, коли вже був укладений мир з ромеями.
— Ти добре воював у Родопах, — сказав князь Святослав, зустрiвши брата.
— Менi дiстались тiльки втiкачi, — зiтхнув Улiб. — Шкодую, що не був я на великiй бранi.
— Брань була велiя, — згодився Святослав, — i боюсь, що не остання...
— Чому, Святославе? — навiть здригнувся Улiб. — Адже ти уклав мир з Iоанном, ми будемо мати з грекiв дань, можемо iти до Днiпра, дому...
— Серце моє рветься до Днiпра, Улiбе, — промовив князь Святослав, — а чи скоро ми там будемо?
— Ти щось замислив, брате?
— Що менi мислити, Улiбе? Я iшов i iду прямо, не заради чогось воював — заради Русi. Сюди прийшов, бо знав — буде спокiй у Болгарiї, не пiдуть ромеї й на нас. Важко менi було й воювати з двома ворогами: проти Iоанна i кесаря Бориса.
— Але ж i Iоанн, i Борис знають, що бiльше бранi не буде, прийшов мир.
— Не вiрю я в цей мир, — сердито сказав Святослав. — Зараз мусив укласти мир, але що буде по веснi — не знаю...
— Святославе! — вигукнув Улiб. — Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей?
— Княже Улiбе, — суворо вiдповiв Святослав, — боротись з ромеями тут лiпше, анiж пiд стiнами Києва. I не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русi, князi Олег i Iгор ходили до Царгорода, стояли пiд його стiнами, укладали мир. Я зробив, як отцi мої, — показав силу Русi й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Пiдемо зараз на рiвнину, до Дунаю, за зиму прийде пiдмога вiд уличiв i тиверцiв, хочу домовитись i з печенiгами.
— Отже, навеснi знову вiйна?
— Я не почну вiйни, — твердо сказав Святослав, — але мушу бути готовим, якщо її почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарiї i щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславi i в усiх городах.
— Воля твоя, брате, — згодився Улiб. — Велиш — залишусь у Преславi...
— Навiщо тобi залишатись у Преславi, брате? — промовив Святослав. — Тут буде дуже неспокiйно, тому, хто тут сидiтиме, доведеться дивитись i за горами, i за кесарем Борисом.
— А хiба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумiю дивитись i за горами, й за кесарем Борисом?
— Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами i кесарем. Ми ж, князi, мусимо бути там, де й нашi вої, — над Дунаєм...
— Як хочеш, брате, — згодився Улiб. Великi темнi його очi, що дивились крiзь вiкно на далекi, повитi хмарами гори, були смутнi...
Там же, в Адрiанополi, князь Святослав зустрiвся з василiком Калокiром. Не сам вiн його шукав — увесь час, коли вої йшли по долинi, Калокiр їхав слiдом за ними. Коли василiки Iоанна прибули до Адрiанополя, вiн сховався вiд них. Тiльки ж був укладений мир, Калокiр з'явився до Святослава.
— Чолом тобi, княже, — почав, низько вклоняючись, василiк.
— Будь здоров, — вiдповiв князь.