В хлібних магазинах не вистачало хліба: за копійчаною ціною його скуповували колгоспники і мішками на лисапетах тарабанили по дворах годувати худобу. Картопля продавалася чорною, цукерки сохлими, а на прилавках здебільше красувалися горілчані вироби і кілька у томатному соусі. На заводах не вистачало робочих рук, і сільська молодь, сподіваючись отримати чисту роботу і оздоблену квартиру, масово перебиралася у міста. Старше покоління, що все життя каторжно відпрацювавши на колгоспи, втратило здоров'я, останні сили вкладало у присадибні господарства, з яких харчувалися самі і годували дітей, що покинули рідні домівки. Колись вправні механізатори спилися і занехаяли без того геть недосконалу техніку. Врожайність жевріла на допотопному рівні, а ще ж треба було й Африку годувати.
Робота заводів ускладнилася. Проблеми з постачанням існували споконвіку, але то були поодинокі перебої, які виправлялися за допомогою "штовхачів"; згодом же нестача чавунів,металопрокату, підшипників, електродвигунів та всього-всього іншого, без чого виробництво не обходиться, набула системний характер. Обсяги "державного замовлення" впали, а вимоги щодо соціального забезпечення працівників поважчали. Підприємствам наказали самотужки відшукувати покупців і постачальників. Позбавивши звичної опіки, держава проголосила їх "первинними ланками Народного Господарства" і обтяжила клопотом соціального забезпечення. Контроль за справедливим розподілом благ поклали на спеціально створені Ради трудових колективів, а керівні посади усіх ланок від виробничого майстра до директора проголосили виборними.
Михайло Федорович Самусь був однолітком Славка Балди і по війні разом із ним хуліганив і таскався по дівках. Він так само закінчив залізничне училище, потім вечірній технікум, а згодом і політехнічний інститут. Попрацювавши рік слюсарем-складальником, порозумнішав і був призначений майстром складальної дільниці. Потім очолював виробниче бюро і у тридцять три роки піднявся до заступника директора заводу. Молодого активного і дисциплінованого комуніста, талановитого організатора виробництва, помітили у міськкомі партії і рекомендували на пост директора нового заводу "Автомотор". Як завжди, Партія не помилилася. Самусь розгорнув виробництво ще в недобудованих цехах, і шістдесят два квартали поспіль виконував доведений план; господарським способом збудував дванадцять п'ятиповерхівок на тисячу квартир і наростив чисельність працюючих до трьох із половиною тисяч. Побудував три дитячих садки, фізкультурно-оздоровчий комплекс у місті; базу відпочинку й упорядкований піонерський табір у комплексі з лікувально-оздоровчим профілакторієм у сосновому лісі; пообіцяв городянам плавальний басейн і ковзанку зі штучним льодом. Прямо на території заводу завів кролівництво, а згодом випросив у обкомі на баланс збанкрутілий відгодівельний радгосп на тисячу голів рогатої худоби і тисячу свиней та започаткував роздачу заводським трудівникам дешевого м'яса. Нові віяння, пробуджені Перебудовою, не збили провченого директора з генеральної лінії, навпаки, він з подвійною енергією припав до залучення передового досвіду. Тільки-но рекомендували бригадний метод, — Самусь миттєво обжав ним вісімдесят відсотків працюючих. Перейняв усе підходяще з "прогресивних" методів управління, як то "Львівська система якості" і "Комплексна система Сумського заводу ім. Фрунзе". Всі ці потуги набували смислу лише при високих обсягах виробництва, без сталого нарощення якого Самусь взагалі не сприймав директорську роботу. Одного дня він викликав Шелестовича до кабінету, об'явив його заступником головного інженера і наказав замість того, щоб протирати штани за кульманом, брати ноги в руки і шукати нову продукцію.
— Не шкодуй відрядних. Побувай усюди й прямо на місті укладай договори від мого імені. Розпочни, мабуть, з КАМАЗУ, як пропонують твої інженери.
За десять років існування Камський комплекс заводів виготовив більше мільйона великовантажних автомобілів, але понад сто тисяч із них хронічно простоювали з-за відсутності гільз циліндрів. Їх ставилось по вісім штук на двигун, і їхнє виготовлення могло б повністю забезпечити Конотоський завод роботою. Ідею підкинув директор Київського відділення сервісної системи "КАМАЗАВТОЦЕНТР" Канєвський, який без узгодження з конструкторами кілька років нишком використовував при ремонті конотопські вироби і не отримав жодної рекламації. Тож Шелестович узяв креслення, чотири зразки, і в супроводі Канєвського виїхав до Набережних Човнів.
"Отец, ты бы подвинулся маленько, а то наллю в карман ненароком",— доброзичливо перепросив двометровий хлоп'яга у медвежій шубі, і ця проста розмова у громадській вбиральні міста окрилила Павла. Йому доводилося бувати на величезних тракторних заводах, але в порівнянні з тим, що він побачив тут, вони виглядали ліліпутами. Камський велетень заповнював собою увесь краєвид поза містом; навкруг нього ходив міський трамвай, а поміж цехами, що, насправді, були окремими заводами, курсував автобус.
Чолобитників прийняв особисто Генеральний директор Фаустов Василь Олексійович. Вислухавши, він спрямував їх до Головного конструктора двигунів Валєєва, який, не забарившись, передав зразки до випробувальної лабораторії. Глянувши на розчаровані обличчя, він доброзичливо зазначив, що нізащо не узгодить контракт.
— Можливо, на ваших гільзах двигун і пройде сто — сто п'ятдесят тисяч кілометрів, і це стане виходом. Але офіційно ресурс нашого двигуна — п'ятсот тисяч. Три роки сто машин проходили польові випробування, нещадно експлуатувалися в умовах Арктики і пустелі Кара-Кум. Результат затверджений Актом Державної Міжвідомчої комісії. Тож, сорокагодинні стендові випробування нічого не варті.
— Аби той пробіг відповідав дійсності, дефіциту б не спостерігалося, — вставив слово Канєвський.
— Це вже проблема експлуатації. Я впевнений, що якби у господарствах вчасно міняли моторне масло, машини ходили б і більше.
Вирішальна нарада відбулася наприкінці четвертого робочого дня у кабінеті завбільшки з тенісний корт; окрім довжелезного стола, за яким звичайно розміщалося до сотні вищого керівництва, там ще існувала чимала гальорка для нижчого рангу.
Валєєв доложив результати пришвидшених стендових випробувань: сто двадцять тисяч може, й витримають.
— Вони ж "сирі", а ми свої гартуємо, — пояснив він.
— Що скажеш, синку? — запитав Фаустов.
Павло розповів, що в Німеччині давно вже не гартують, натмість додають у чавун більше фосфору, і їхні двигуни ходять мільйон кілометрів. Навів приклад Мінського моторного заводу, який пішов таким шляхом, і завод щороку відвантажує їм півтора мільйони "сирих" фосфористих гільз. Тут і Канєвський вніс лепту, додавши, що третій рік купує їх у Конотопі, і ніхто не скаржився.
— Вольський із ЦК щодня нагадує про чотири догани, які я маю, а п'ятої вже не буде. Хочете, щоб мене з партії вигнали? Давай твій кресленик, синку. Ну? — Фаустов глянув у бік головного конструктора.
Валєєв накреслив на листі: "Виключно для запасних частин" і підписався.
Фаустов присунув ватман до себе і у верхньому правому куті, де конотопський конструктор загодя вивів "Узгоджено, Фаустов", упоперек всього, золотим пером накрутив автограф довжиною у дев'яносто міліметрів.
Присутні полегшено зітхнули і пішли доопрацьовувати контракт, Павла ж він затримав.
— Скажи, синку, а правда, що по магазинах, немає печення? Вчора Вольский ще й цим дорікнув. Каже: "Не можна допускати, щоб чотириста тисяч жителів сиділи без печення. Вони ж усі твої! Партія тебе не зрозуміє". Звідки він про таке дізнається? — дивувався Василь Олексійович.
Зміни, що накотилися на країну, не вибили Самуся з сідла. Щойно розігнали ГКЧП, він вийшов із партії; проголосили Незалежність, і він перевів документообіг на українську мову. У співпраці з Європейським Банком кинувся шукати інвестиції, а на робочих нарадах заговорив про точку беззбитковості. Напевне, він би не підкачав і успішно подолав кризу, якби не цукровий діабет, що підкрався до нього у середньому віці, остаточно не підточив здоров'я. Двічі на день заводська фельдшерка колола йому інсулін, але хвороба не відступала. Притупився зір, завмер пульс, волю скували незнайомі втома і непевність. До недавнього лихий вожак, який жорстко контролював найближче оточення, став не в міру підозріливим і уїдливим. Зрештою, вірні помічники помітили в поведінці шефа суттєві зміни і заговорили про старечий маразм.
Але був ще порох у порохівницях! Михайло Федорович покинув дружину, з якою прожив тридцять п'ять років і виростив двох синів, та зв'язався з фельдшеркою — молодою, услужливою і заповзятою. У нього наче крила виросли. Він позбувся похмурості, перестав із нічого присікуватись до підлеглих і, як і колись, подужував по чотири наради за день. Одного ранку, у вівторок, він запізнився на роботу. Це здалося дивним: з року в рік, шість днів на тиждень, щоб там не було, він заходив на завод із боку вантажної прохідної, обходив усі цехи і склади та, осягнувши стан справ за фактом, єхидствував над заступниками, які ще тільки протирали очі. Вони так звикли до його ранішніх прочуханів, що без них не наструнчувалися на роботу. Так і цього дня керівна команда скупчилися біля складу готової продукціїв в очікувані директора. Гегіль якраз розповідав свіжий анекдот про наречену, що розпитувала маму, як правильно лягти в ліжко: в сорочці чи голою, коли прибіг переляканий диспетчер і переказав, що Самусь уночі помер. "Прямо в ліжку з фельдшерицею", — додав він від себе.
— Красива смерть. Така моя мрія: вже як помирати, то отак, на женщині, — пожартував Фіма.
— Прикуси язик, — зауважив Павло і, наче у воду глянув.
Труну з тілом встановили на площадці перед заводоуправлінням, де звичайно проводилися санкціоновані й несанкціоновані мітинги.
Молода дружина ридала над гробом; перша ж, смутна й нерухома, наче пам'ятник, стояла з синами з іншого боку труни. За їхніми спинами переминалися з ноги на ногу міський голова, представники обласної Адміністрації, Міністерства машинобудування і конверсії, колеги з підприємств міста й інша громадськість.