Васильович сидів аж у останнім ряду, сидів і куняв, приколисаний бубнявим голосом якоїсь приїжджої цяці, що роз'яснювала суть німецької політики, коли по залу прокотився стривожений гул. Усі кинулись до високих, на другому поверсі, вікон, що виходили на центральну вулицю, поприлипали до скла. Пропхавсь-до вікна і Васильович. І те, що він побачив примусило здригнутися: вулицею гнали євреїв. Старих, малих молодих, чоловіків, жінок, збитих у тісну, по вісім у ряд, колону Жінки несли на руках немовлят, діти підтримували старих батьків, хворі опиралися на здорових. Від колони віяло таким безпросвітком, такою приреченістю, що ставало аж моторошно дивитися на неї. Євреї йшли і йшли по кам'яній нахололій бруківці, ще живі, але й викреслені вже із життя, а з боків виступали німці з вівчарками, що поривалися весь час до збитих у колону людей: рвати, кусати. І здалось Васильовичу, що серед того потоку людського мелькнуло обличчя знайомої жінки...
Васильович шив чоботи в одного й того ж майстра — в Абрама Вайншенкера. Ціла вулиця була у Хоролівці, де жили тільки шевці-надомники. Вона так і називалася: Шевська. 1 кожен швець взував якесь село, і люди з цього села йшли тільки до нього.
Абрам Вайншенкер узував Тарасівку. День і ніч гибів над колодками, шиючи чоботи, чобітки, чоботята, черевики найрізноманітніших фасонів та розмірів, і в нього завжди як не дратва звисала із рота, то стирчали в зубах дерев'яні цвяшки. Він майстерно забивав їх у підошви, так майстерно, що чобіт Абрамів можна було безпомилково узнати по сліду.
Вся Тарасівка знала Абрама, і всю Тарасівку знав Абрам. Це була взаємоповага працьовитих людей, які цінили зароблену копійку і вміли поважати не тільки власну працю, а й працю чужу. Взаємоповага ця народилася, мабуть, ще в ті далекі часи, коли предок Абрамів, дід, а то й прадід, пошив тарасівцеві, давно вже померлому, першу пару чобіт, пошив та й сказав: "Носіть на здоров'я". І тарасівський пращур проносив їх до смерті, а син його доношував — стоптати не міг, бо тим чоботям і справді не було зносу. Тож сучасне покоління тарасівців трималося цієї доброї традиції й нині і йшло тільки до Абрама, і сивий уже майстер, згорблений од постійного сидіння на низенькому стільчикові, якийсь особливо сумирний та лагідний,— постукував та постукував шевським своїм молотком, а разом і підтримував ввічливу розмову з тарасівцем. Бо він знав, і скільки в нього дітей, і які в того клопоти, і що його корова зламала рога, а цвіт у саду прибив мороз, і за що посварився він з бригадиром, і який буде врожай, по скільки планують на трудодень... Усі ті безконечні новини вміщалися в Абрамовій голові, бо уже й сам до ладу не знав, хто він: хоролівець чи тарасівець. Тож Абрам вів непоквапну розмову і сам іноді скаржився на власних дітей, на трьох своїх синів, які давно вже повиростали, а до батькового ремесла щось не дуже охочі, батька нібито й соромляться. "У чому ви, сини мої, ходитимете, як усі стануть такі мудрі та горді?" — запитував гірко Абрам і скрушно похитував головою, не забуваючи, однак, тюкати своїм молотком.
Коли ж дошивав чоботи, отоді й починалася справжня кумедія. Абрам розглядав їх і так, і сяк, вишукуючи одному йому відомі дефекти; примушував свого клієнта по кілька разів то взувати, то скидати обнову, бо: "Отут-о, бачите, ще трохи не так".— "Та годі вам, Абраме! — починав молити клієнт.— їй-бо ж, чоботи добрі: сидять як улиті!" — "Е, ви таке кажете! — аж сердивсь Абрам.— Хочете, щоби з мене люди сміялися?" І коли тарасівець урешті взувався і рішуче зводився, Абрамів погляд був усе ще прикутий до чобіт.
Приходько, буваючи в Хоролівці, обов'язково провідував Абрама: любив посидіти, подивитися, як той працює. До того ж Абрам знав усі на світі новини.
Заходила Сара — Абрамова жінка, тиха й соромлива, дивно схожа на свого чоловіка. Усміхалася зніяковіло, питала, чи гість не хоче чаю. "Та чого ти питаєш?! — казав жінці Абрам.— Неси скоріше чай!" — наче вони обоє помирали од спраги.
Отож Васильовичу здалося зараз, що в колоні йде Сара. Він аж од вікна одступив, боячись, щоб жінка його не побачила, його аж за горло здушило, і чоботи, пошиті Абрамом, ураз наче збіглися, стиснули ноги. Васильович витер змокріле чоло й оглянувся безтямно довкола. В нього було таке відчуття, ніби він теж винен у тому, що коїлось в отому безконечному потокові змучених, приречених на страту людей...
І ще пригадав: згодом, коли євреї вже лежали розстріляні у величезній братській могилі, розповідали про дівчинку. Якась збожеволіла од розпачу мати замкнула свою малолітню дочку до великої, залізом окутої скрині. Скриня була стара, облуплена, стояла в темному холодно'му коридорі. Німці й поліцаї довго не звертали на скриню уваги, і дитинча весь час лежало в ній, щораз завмираючи, коли хто проходив мимо, а вночі, мабуть, скімлило од голоду, холоду, від туги за матір'ю. Коли ж скриню врешті одімкнули, побачили скарлючений трупик...
Васильовичу, який обводив похмурим поглядом кімнату,
здавалося, що й стільця, на якому сидів, узято з дому
розстріляних Абрама й Сари, хоч уі них такої розкоші не було
зроду-віку. І
Врешті появився Гайдук
— А, пан староста? Якими вітрами?
Встиг уже вмитися й поголитись: шкіра так і виблискувала. Був не в мундирі, а в шовковій білій сорочці, заправленій у галіфе з німецького сукна, в офіцерських хромових чоботях.
Васильович звівся, але Гайдук поблажливо махнув на нього рукою: сиди, сиди. Не на службі ж, а вдома.
— Снідав?
— Та поїв, як від'їжджав.
— Все одно, Ольго, давай на стіл!
За столом сиділи втрьох. Ольга в розмову не втручалася. Гайдук же розпитував про Тарасівку, наче там і не бував. Кінчивши їсти, витер серветкою губи:
— То за чим приїхав?
Приходько став просити за племінника, що його посадив Івасюта. Помстився з-за того, що той йому чимось не вгодив. Гайдук слухав-слухав — обірвав нетерпляче:
— Гаразд, розберемося. Якщо не винен, випустимо. Все?
— Ні, ще не все,— спокійно Васильович.— Люди цікавляться, як бути зі школою. Діти ж ростуть, треба вчити...
Гайдук скривився невдоволено, обличчя набрало похмурого, жорстокого виразу:
— То не моя справа. Звертайтеся до бургомістрату. Якби моя воля — всі школи позакривав би! Навчили в свій час щенят більшовицьких, а вони нас — у спини! Для того, щоб за плугом ходити, науки не треба...
І налився кров'ю.
— Все?
— Та все,— ображено Приходько.— Тільки й у вас можуть бути діти...
— Ну, я своїх найду, де вчити! — обірвав Гайдук Васильович попрощався і вийшов. Настрій йому був геть
зіпсований.
Ганжа вже чекав на нього.
Довго їхали мовчки: у Васильовича все ще кипіла образа. Він, бач, надіявся, що вдасться відкрити школу, хоча б початкову, якщо не семирічку, бо війна війною, а діти дітьми, і кому вони будуть потрібні неграмотні. Хіба що німцям та отаким, як
Гайдук,— цим темна робоча скотина якраз і потрібна, хоч Васильович і в думці не міг допустити, що фашисти переможуть. Твердо вірив, як би там не було, які невдачі не звалювалися б на наші війська, а німцям таки доведеться звідси втікати рано чи пізно. І кожен прогаяний ріь у навчанні дітей гірко відгукнеться в майбутньому. Тож Приходько не обмежився б розмовою з Гайдуком, а пішов би в бургомістрат до самого .Мирославського, аби не Ганжа, якого він не хотів піддавати зайвій небезпеці.
Ганжа теж мовчав: під впливом своєї розмови — іншої, набагато приємнішої, ніж у Васильовича.
Людиною, з якою розмовляв Ганжа, був його давній приятель-залізничник. Знав його увесь виселок, що тулився бараками до станції. Це був стриманий, навіть суворий, на перший погляд, чоловік; стриманість ота часом сприймалася як непривітність, хоч не було ще випадку, щоб дядько Хома комусь у чомусь відмовив. Щоранку виходив він на вулицю в незмінних кирзових чоботях, в засмальцьованому пальті й шапці взимку, а влітку — в картузові та піджаку, з дерев'яною скринькою для харчів та інструменту — дісталася йому ще од батька, він її збирався передати старшому синові. Та сина вбили в перші ж дні війни, а молодший теж воював десь на фронті, й Хома і його дружина осиротіли. Однак він продовжував виходити в один і той же час із дому в незмінних кирзових чоботях, пальті, із скринькою в руках на ту ж, що й раніше, роботу, і його, здавалося, ніщо не обходило, хіба що після звістки про сина трохи згорбився та додалося на обличчі кілька зморщок. І коли майстер (німець) ставив його в приклад іншим, дядько Хома тримався так, наче не про нього йшлося, наче й не чув отих улесливих слів. Іншого давно б тільки за це зненавиділи — хвалив же фашист. Дядькові ж Хомі ніхто не закинув і слова, навіть наймолодші, най-запальніші. І Ганжа, якого зв'язувала давня дружба з залізничником, теж і на краплину не сумнівався, тому й розповів йому все, що треба було.
А потрібно було не багато, не мало — висадити в повітря міст через Хорол. Відступаючи, наші таки добре рвонули його, аж повилітали шибки в Хоролівці, але німці встигли його відбудувати і тепер гнали ешелони на схід, аж рейки стогнали. Ганжа хотів, щоб наші літаки, коли прилетять, розбомбили не тільки станцію, а й натовкли побільше ешелонів з військовою технікою, а для цього треба пошкодити міст. Хай хоч на добу зупиниться рух, ха'й наб'ється отих ешелонів на станції по самісіньку зав'язку, щоб і бомбі не було куди впасти.
Дядько Хома зрозумів одразу намір Ганжі, хоч про наших бомбардувальників нічого не знав — у тому йому Ганжа не признався.
— Можна зробити, чого ж,— нгче мова йшлася про якусь незначну, звичну роботу. — Німці замість биків ряжі поклали: одну бомбу — й шпали розлетяться, як сірники.
— Міст охороняється?— поцікавився Ганжа.
— Є два поліцаї. Один з того боку, а другий з цього. Позамотуються в кожухи — всю ніч од морозу ховаються.
— Все одно ж побачать.
— А побачать,— погодився дядько Хома.— Але ж у нас є чортопхайка.
— Яка?
— Ручна, для колійних обхідників. Поставим на рейки — поліцаї до неї звикли.
— Думаєш, підпустять?
— Підпустять, чому б не підпустити? І хлопці свої з оточенців обоє. Так і ждуть, як би все кинути та податися до наших. Вони тих поліцаїв, як немовлят, пов'яжуть.
— Дамо двох і наших. Щоб певніше було.
— Та вони й самі, кажу, впораються,— заперечив дядько Хома.— І поліцаї ж уже звикли, що при дрезині лиш двоє.
Ганжа погодився:
— Гаразд, хай буде по-твоєму.
А дядько Хома взяв якусь книжку, став креслити на палітурці твердим, як рашпіль, нігтем:
— Дивися: ось міст, а отак осьо річка.