Які ж страшні казки розповідали їм матері!
За казкою незчулись, як зовсім розвиднилось. Треба було зводитись і годувати дітей. А потім братись до щоденної своєї роботи.
Снідали пісною, ледь посоленою картоплею: сіль теж була дефіцитом, і Ганна рахувала кожну дрібку. Потім пили чай, заварений вишневим гіллям. Ганна десь дістала цукрових буряків, спекла їх у печі, отож цукру й не треба було.
Після сніданку Яків Давидович зібрав увесь посуд, відніс до мисника. Після того як упав з саморобною милицею, нею вже не користувався, хоч і полагодив. Приловчився ходити на колінах, підв’язавши спеціально пошиті подушечки, от тільки іноді зачіпався куксою то за стілець, то за ніжку столу і тоді довго сидів, тамуючи біль... Яків Давидович помив посуд, склав акуратно, сказав дітям: "Ну, ви грайтеся собі",— а сам сів до столу, біля вікна, щоб можна було виглядати надвір... Це теж стало звичкою: повсякчас виглядати в двір, щоб встигнути сховатися, коли хтось появиться... Яків Давидович заходився коло чергового валянка, поглядаючи то у вікно, то на дітей, які гралися тут же, і тепер уже подумав про Ганну: непокоївся, щоб із нею нічого лихого не сталось...
Після обіду діти стали проситись надвір.
— Ну, а що скаже мама? Ви чули, що вона нам наказувала?
Діти, звісно ж, не чули. До того ж мама була хтозна й де, а Яків Давидович поруч.
— Ну, гаразд, випущу вас на хвилинку,— не витримав нарешті Яків Давидович,— Тільки не забігайте нікуди, грайтесь навпроти вікна, щоб я вас увесь час бачив. Чуєте?
Діти пообіцяли гратись навпроти вікна.
Допоміг їм одягтися, випустив надвір. Знову примостивсь коло столу, поглядав не стільки на валянок, скільки у вікно.
Діти якийсь час гралися на виду, потім враз щезли. Щойно ж їх бачив, і раптом не стало. Яків Давидович занепокоївся, підсунувся до вікна, подивився туди-сюди: дітей не видно. Подумав, що, може, захотіли до хати й стоять під дверима, швидко спустився додолу, закушти-ляв у сіни, прочинив надвірні двері, тихенько покликав:
— Колю!.. Марійко!..
Не озвавсь ніхто.
Яків Давидович стояв коло дверей і не знав, що йому робити. Надвір не смів появлятись.
— Колю!.. Марійко!..— гукнув голосніше.
Не чути.
Діти, мабуть, побігли за хату, на вулиці він їх побачив би ще у вікно. Гайнули через город до води, і чи довго до нещастя, там же попід самим городом глибокий рів, через який вони перебиралися взимку. Яків Давидович відчув, як у нього пітніє чоло. Кинувся знов до вікна в надії, що вони повернулись назад, але в дворі було порожньо.
Порожньо, тихо й мертво...
Коля й Марійка й справді побігли дивитись на воду. Було трохи лячно: обом здавалось, що воді кінця-краю немає — залила увесь світ, лишивши тільки оцей невеликий клаптик землі у них під ногами. Коля навіть оглянувся, чи пе попливла за водою й хата — хата стояла на місці, стіни її суціль укутані очеретом, аби було тепліше взимку, очерет підбивсь аж під солом’яну стріху. Там було повнісінько горобців, вони весь час то вилітали, то залітали під стріху, відчайдушно цвірінькаючи, і Коля, зацікавлений, узяв за руку сестру та й потягнув її за собою до хати.
Тут і підбіг до них сусідський хлопець Петько, на два роки старший од Колі і на голову вищий: Коля ставився до нього з великою повагою.
— А в нас оно горобці! — похвастався, сяючи личком, Коля.
— Голобці,— повторила за братом Марійка.
— Пхе, горобці! — відповів зневажливо Петько.— В нас од них стріха ворушиться! — І в свою чергу похвастався: — В мене — осьо!
Те, що він дістав з кишені, приголомшило Колю й Марійку. Це був довгастий циліндр із кришечкою, коліщатком і ще з якимось пиптиком.
— Що то? — спитав вражено Коля.
Петько крутонув коліщатко. З-під нього вискочив блідий снопик іскринок, і над пиптиком одразу ж заколи-хаиея такий же блідесенький вогник. Петько натиснув пальцем на кришечку, кришечка клацнула, і вогника як не було.
— Дай! — простягла руку Марійка.
— Ще б чого! — відповів їй грубо Петько.
В Марійки одразу ж розквасився рот, але вона не встигла заплакати, бо Петько знову крутонув коліщатком.
Діти зачаровано дивились на вогник. Він здавався їм живою істотою, настільки живою, що вони ледь утримувались од бажання діткнутись до нього руками.
— Хочете, багаття розпалимо? — запропонував раптом Петько.— Збирайте сухий хмиз і носіть ось сюди.— Він тупнув ногою, показуючи, куди треба носити хмиз, і діти кинулись під дерева.
— Ще несіть!.. Ще!..— командував Петько, тримаючи в руці запальничку.
Коли хмизу набралась ціла гора, Петько присів, знову випустив вогник па волю.
— Не дихайте! — закричав на обох.
Діти затримали подих. Дивились, як вогняний язичок лизнув одну галузку... другу... як поповзли по тих же галузках світленькі гадючки, і перші струмені диму піднялись над хмизом. Спалахнуло напористо й весело, охопило всю купу, шугонуло догори. Враз стало жарко, і вони одступили.
— Голить! — сказала Марійка захоплено, а Колько побачив, як довжелезний вогняний язик захитавсь, опустився донизу і лизнув очеретяну стіну...
Коли вся стіна облилася вогнем і горобці червоними кульками посипалися з-під стріхи, Колько заплакав, оглянувся за Петьком. Петька не було, Петько наче з димом зійшов, лиш поруч стояла сестра й кричала щосили...
17 А. Дімаров, ті. II
Яків Давидович уже місця собі не знаходив. Ледь не видавлював шибку, дітей виглядаючи, проклинав себе за те, що випустив із хати. В уяві поставали картини, одна страшніша другої... "Що робити?.. Що робити?.." — стогнав Яків Давидович.
І раптом на вулиці появились люди. Чоловіки з відрами, вилами, серед них — поліцай із гвинтівкою. Бігли щодуху, щось кричучи,— Яків Давидович опам’ятатись не встиг, як вони завернули в двір, побігли прямо до хати. г
Сахнувсь од вікна, поповз щодуху до печі. Б’ючись коліньми, ліктями, скочив до ями, закрив за собою заслінку. Завмер, прислухаючись.
Вдарило щосили в двері, затріщали дошки. Садонуло у вікно, з дзвоном посипалося скло. Затупотіло по долівці, хтось бігав по хаті, кричав сполохано: "Під полом подивись!.. Під полом!.." — "Немає!.." — "А на печі?.." —"Немає!.. Тікаймо, бо скоро стеля завалиться!.." Кроки враз стихли, тільки по той бік, у дворі, здійнявся ще більший лемент, а до ями став просочуватись дим. "Дим... Звідки дим?" — здивувався Яків Давидович. І похолов: пригадав, що всі оті люди бігли з відрами. І вже чув, як тріщало вгорі, а дим ставав усе густіший, і був він їдкий та гарячий.
Яків Давидович повалив заслінку, дим густими клубками полився до ями. Задихаючись, кашляючи, став вибиратися з-під печі... Швидше геть звідси!.. Швидше надвір!.. Поки не обвалилася стеля!.. Бо вже гоготіло і зверху сипало іскрами... Та враз його обпалила думка про людей у дворі й поліцая з гвинтівкою... Й про те, що їх постріляють, як тільки довідаються... І Ганну, й дітей... Як тільки дізнаються, хто в них переховувався...
І, рвучи груди кашлем, втрачаючи свідомість, Яків Давидович поліз назад до ями, закриваючи за собою заслінку. Й останньою думкою його, спалахом останнім була думка про Ганну й дітей... Що тепер лишаться живими... Лишаться живими...
Хата згоріла дощенту, бо й стіни були не з цегли чи саману, а дерев’яні. Вигорів навіть очерет у ямі під піччю, і Ганні лишилось тільки втішати себе думкою, що Яків Давидович, задихнувшись у диму, помер раніше, аніж спалахнув отой очерет. Поховала його вночі на городі, під яблунею — навіть горбика не лишила, щоб хтось не помітив та не поцікавився, що там закопано, а коли прийшли наші, то й могилку насипала.
Якова Давидовича забрали вже після війни, коли стали збирати повсюди похованих наших бійців та звозити до братських могил. Ганна поставила нову хату, але заміж уже й не виходила.
А яблуня, під якою була могила, родить і досі. Щовесни розквіта ніжно-рожевим цвітом, тільки цвіт той якийсь сумний, невеселий.
Чи то тільки так здається Ганні?
лиш ти
ЄДИНИЙ
З острахом сідаю до письмового столу. Біла пляма паперу дивиться сліпо, байдуже і, здається, навряд чи й озоветься до мене. Мені вже не віриться, що я здатний щось написати. І коли б не Даринка, либонь, так і не взявся б за ручку.
Коли б не Даринка.
# # #
Як повести розповідь, з чого почати?
Може, з того вересневого ранку, коли Даринка прокинулася з думкою, що вона покохала. Коли лежала завмерла, приголомшена незвіданим досі почуттям, і світ увесь, здавалося, завмер разом із нею.
А може, почати цю розповідь з того, що коли б Даринка була богом та заходилася творити власний світ, то в цьому дивовижному світі всі дні були б понеділками. Ні вівторків, ні серед, ні п’ятниць, ні субот — лише понеділки.
І з усіх уроків — лише фізкультура.
Гімнастичний зал, турніки, драбини. Величезне, на всю стіну, вікно, висока, під хмари, стеля. Море повітря після тісного класу. І Даринчине тіло, непідвладне земному тяжінню. І сторожкі теплі долоні молодого вчителя. Вони стежать за нею, ладні підхопити щомиті, підтримати, не дати упасти.
Може, тому Даринка злітає над турніком, над перекладинами як ніколи зухвало й сміливо: їй здається, що долоні його весь час поруч. Навіть тоді, коли вона повертається зі школи додому. Несе їх при собі, бентежно пронизана постійним їх дотиком, і немає на світі людини щасливішої, бо весь час, куди б не ступила,— натикається на ті ласкаві долоні.
— Ти його любиш!
Це сказала їй Віра, подруга, коли поверталися разом із школи.
— Ти його просто любиш.
— Я люблю? Я? — задихнулась од гніву Даринка. Ладна була побити подругу.— Хто це тобі сказав?
Віра стенула плечем:
— І так усім видно — не треба й казати!
— Брехня! — вигукнула гнівно Даринка: аж сльози бризнули з очей.— Чуєш, брехня!
Вночі ж солодко плакала: вона таки любить.
І вранці, прокинувшись, розгублено думала, як тепер піде до школи. Як зустрінеться з ним.
— Не треба! — сказала Даринка сердито, коли він звично потягнувся до неї руками: підсадить на турнік. Здавалось, усі дівчата дев’ятого "б" так і вп’ялися у неї очима.— Я сама.
— Ти я? не дістанеш!
— Дістану!
Закусивши губу, метнулася вгору. Вчепилась в металеву трубу, гойднулась, злетіла під самісіньку стелю,— зірватись, упасти, розбитися на смерть, хай знають... Що "знають", не могла б сказати й сама. І коли червона, захекана скочила з турніка, коли стала в шеренгу,— не дивилась на нього.
І не було в цю мить людини нещаснішої, ніж Даринка.
"Більше вони мопс тут но побачать!"
Та минули вівторок, середа, четвер.