Капуджі схрестили довгі списи, закричали:
— Стій! Назад!
Та було пізно. Будка вихором вилетіла з-під вежі, промчала через широкий майдан, розганяючи наляканих перехожих, і зникла за рогом, у бічній вулиці.
— Божевільний старий! — буркнув старший. — Зверне собі карк! Або — комусь...
А молодший додав:
— Попався б він мені до рук — потягнув би списом по спині!..
Тим часом, поки Ненко правував кіньми. Арсен у халабуді скинув жіноче вбрання, швидко вдягнув свій звичний одяг яничарського чорбаджії. Потім змінив на передку Ненка — і той незабаром теж красувався у пишному вбранні чауш-аги. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром.
Переїхавши через увесь Стамбул, втікачі поминули ворота Айвасари-капу і зупинилися в лісі, поблизу Ейюба.
Ненко обняв Арсена.
— Ну, прощай, друже-брате! Папери й гроші у тебе є на дорогу, а куди прямувати — сам знаєш. Зустрінеш воєводу Младена батька нашого, скажи, що я скоро прибуду до нього. Виконаю приємне для мене доручення султана — і приїду...
— Дивися ж — не випусти його з рук! — сказав Арсен, маючи на увазі Кара-Мустафу.
— Будь спокійнийі Не забувай, що я не тільки Ненко, а й Са-фар-бей! Хватка у мене — яничарська! — І Ненко стиснув, усміхаючись, свій міцний кулак. А потім обняв Златку. — Ну, дорога моя, .прощавай! Знайшов я тебе, сестричко, щоб, може, більше ніколи не зустрітися. Але я знаю, що з Арсеном ти будеш щаслива, і я радуюсь вашому щастю...
— Ти приїдеш до нас коли-небудь, Ненку? — прошепотіла крізь сльози Златка.
— Можливо... Ну, поганяйте! І хай щаслива перед вами стелиться дорога!
Він ще раз міцно обняв їх, вйокнув на коней і довго стояв при дорозі, аж поки халабуда не зникла за поворотом, у лісових хащах.
Кожен день з душевною тривогою ждав Кара-Мустафа вістей із Стамбула. Змучився зовсім. Ночами, не встигши заснути, схоплювався в холодному поту від найменшого шуму.
Вдень, коли віддавав різні розпорядження, коли оглядав орти, що поволі ставали схожими на колишнє боєздатне військо, йому було легше і здавалося, що все минеться, піде по-старому.
Ночі ж були страшні. Довгі, осінні, з північними холодними вітрами, що гули за вікнами його теплого палацу і крижаним страхом стискували серце, з кошмарними снами і безперервними важкими думами.
Надія боролася в ньому з безнадією.
Він сподівався на великодушність і любов султана, сподівався, що подарунки пом'якшать його гнів, а грунтовний, докладний лист пояснить йому справжні причини поразки і вкаже на справжніх винуватців її.
Потім він пригадував, скільки у нього в Стамбулі ворогів, які, безперечно, нацькують султана на нього, і йому ставало страшно. Невже ніякої надії?
На всяк випадок він тримав біля себе найцінніші коштовності, бо вирішив, що буде тікати, якщо відчує небезпеку. Навколо палацу поставив вартових і наказав нікого не впускати, не попередивши його. За високою кам'яною огорожею, в сусідній садибі, куди було прокопано підземний хід, під наглядом довірених слуг стояли напоготові бистроногі коні...
Кінчався нещасливий для нього 1683 рік.
День 25 грудня нічим не відрізнявся від попередніх. Хіба що змінилася на краще погода — яскраве сонячне проміння бризнуло з високості теплом на Белград, на повеселілий широкий Дунай що під час непогоди ставав похмурим і навіть грізним, на його меншу сестрицю Саву та на всі околиці.
Від цього й у великого візира потепліло на серці, і він уперше за довп місяці після обіднього намазу пішов до бібліотеки дістав із багато інкрустованої сріблом і перламутром скриньки коран у коштовній оправі й заглибився у читання.
Десь за півгодини його потягнуло на сон, і він ліг на м'якій широкій отоманці. Але тут же спокій його був порушений приходом секретаря.
— Вибачте, бейефенді, за невчасну турботу. Зі Стамбула прибув чауш...
— ЩоІ— схопився Кара-Мустафа. — Його впустили до двору?
— Поки що ні. Адже ви так наказали...
— Він сам?
— Адже султанські чауші, як, до речі, і візирські, самі не подорожують... А завжди з вартою, — спокійно відповів секретар.
— Гаразд. Піди до воріт і подивися, хто там, спитай, як ім'я чауша, з чим прибув, а потім, не впускаючи нікого, повернешся негайно сюди!
Секретар мовчки вклонився і вийшов.
Кара-Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промінням. Гарячкове думав: що привіз чауш? Життя чи смерть?
Ніхто не міг дати відповіді на це запитання. Залишитися і вияснити, хто цей чауш і з чим приїхав, чи тікати відразу, поки не пЬно?
Він завагався. І на ці запитання відповідь міг дати хіба що сам аллах.
Страх скував його серце. Однак десь на самому його дні жевріла маленька надія. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похід? Або просто — відставка?..
Повернувся секретар.
— Ну, що? — кинувся до нього великий візир.
— Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефенді.
— Сафар-бей! — радісно вигукнув Кара-Мустафа, відчувши як у нього звалюється з пліч важкий тягар. Він навіть забув спитати — з чим прибув, а відразу ж наказав:— Сюди його! До мене! Швидше!
Секретар вийшов знову.
Кара-Мустафа полегшено зітхнув. Здається, аллах змилостивився над ним. Сафар-бей — його чауш-паша, і з ним, безіїеречно, нема чого ждати поганих вісток... Отже, вісті або хороші, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто повернувся назад... Але від нього багато чого можна дізнатися... Він бачив султана!
Двері відчинилися раптово. До бібліотеки урочисто, як на параді, ввійшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому несли на срібному блюді шовковий шнурок!
До бібліотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блідий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.
Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.
— Ти? Сафар-бей?.. — спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.
— Це воля падишаха! — голосно сказав Сафар-бей. У Кара-Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.
— Але ж я маю право вибору — випити отруту або пустити собі кулю в лоба? — спитав зовсім тихо.
Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж...
Але Сафар-бей відповів:
— Такого права ти не маєш, Кара-Мустафа! — І наказав:— Візьміть його!
Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки. Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!...
ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ
Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:
— Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану... Коли тебе султан — хай будуть благословенні його літа! — витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти ііабереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати — один п'яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! — І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із-за спини Азем-аги. — Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п'яним квачем лежиш на тахті...
— Але ж мій благодійнику...
— Мовчи! Була б моя воля — я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!
— Щоб набрати військо, потрібні гроші, — не здавався Юрась, — а той мерзенний зрадник і злодюга Кара-Мустафа все в мене украв... Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п'ятдесят тисяч курушів...
— Що?! — опецькуватий Галіль-паша аж підстрибнув від обурення. — Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячі Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячі Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою — набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це — одержиш більше. Не зробиш — я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду, що — клянусь Всевишнім! — пам'ятатимеш мене до самої смерті! А тепер — геть з-перед моїх очей!
— Дякую, ефенді, — вклонився Юрась знічено. — Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками...
На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.
— Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? — міркував один.
— Авжеж, тримай кишеню ширше! — сумнівався другий.— Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.
— Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!
— Хай комісари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім'ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!
Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:
— Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються... Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході — то нам, а як одержувати гроші — то вони попереду!
Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.
— Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі — зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! — І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.
Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.
— Що за шум, браття? З усіх боків загули:
— Виходьте трактувати на майдан!
— На люди! На люди!
Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.
Тому загули дружніше.
— Давай, Андрію, комісарів сюди! — гукнули старші.
— Виводь їх, полковнику, на світ божий! — підтримали молодші.
— Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, — відповів Абазин і зник у дверях.
Через хвилину на ганок вийшли всі четверо: попереду — комісари, позаду — полковники.
Над натовпом прокотився глухий гомін.
— З чим приїхали, пани комісари?
— Скажіть, а ми послухаємо!
Порадовський і Монтковський переглянулися.