Хотів збудити дядьків, але боявся, що не встигне. Хотів ляснути пугою, але хіба розбійники пуги злякаються?
Почав мовчки штовхати під бік Хтодонта, бо той найближче лежав.
Хтодонт зразу навіть не міг розібрати, що йому говорить Тарас. А коли розібрав — злодії вже відбили пару волів і погнали степом.
Скочив на ноги Хтодонт — і закричав.
— Гей! Устава-ай! — а сам кинувся бігти за злодіями, щоб сліду не втратить. На бігу кричав:
— Тарасе! Буди хлопців!.. Нехай біжать за мною!..
І подавсь, не перестаючи кричати.
Варта прокинулася, швидко зорієнтувалися, розділилися на дві частини. Одна зосталася коло волів, друга скільки духу погнала вперед. Тарас і собі.
Злодії вже кинули волів і тікали самі. Але й тікати було ніяк. Забилися в кущі й вимахували звідти сокирами.
— Ану підступись котрий! Тільки й хліба їв!.. Угрюкаю!
Молодші з чумаків рвалися.
— Та ми їх, сяких-таких, руками позадушуємо!..
Старіші зупиняли й радили діждатися ранку. Кричали злодіям:
— Ей, хлопці! Лучче піддайтеся, то, може, товариство змилується!
— Не бреши! — відгукувалися злодії. — Знаємо ми, як чумаки нашого брата милують! Все одно нам смерть, так нехай же і з вас хоч один здохне.
г Та вранці ж все одно вас люшнями повкладаємо!
— До ранку далеко! Ще наші прийдуть і визволять.
— Кий там чорт прийде!
Довший час минув у таких взаємних перекоряннях. Згодом злодії рішили, що, мабуть, все ж піддатися краще. Покидали сокири й вийшли з кущів.
Чумаки миттю скрутили їм руки.
— Дивись! Наші люди!.. А я думав, що волохи. Зв’язані злодії виглядали зовсім не грізно. І не було в них нічого розбійницького, жодної зухвалості, навпаки: видимо, їм стидно було дивитися в очі людям, стидно підняти голови. Даремне хотіли вони приховати той стид за напускну суворість і хмурність —він видирав назовні остільки, що навіть Тарасові то було видно.
Помітили це й чумаки. Спочатку кинулися на винуватців, круто в’язали їм руки, солоно лаялися й міцно грозили. Хтось поривистий двинув у морду одного, але потім якось то все злагідніло. Не сказав ніхто ні слова про потребу тої лагідності, а якось вона прийшла сама собою.
А валка вже гуде! Здалека чути її гнівне гудіння. Один із злодіїв почав дрібно дрижати.
Спійманих поставили в середину кола і почався суд. Вартові мусили детально оповісти всю справу. Довелося признатися, що всі вони поснули. Довелося признатися, що єдино не спав Тарас.
Гріха ніде діти, задрімав і я трохи, — казав Хтодонт. — Коли чую щось штовхає мене в бік. Я луп очима, а воно вже біжать двоє степом та волів лупцюють. Та так же ж немилосердно б’ють нещасну скотину, що аж відляски йдуть!
Коли згадалося ім’я Тараса — всі очі звернулися на нього. Він почервонів, бо й сам тільки в цей момент собі усвідомив, що й справді ж відограв у всій тій події немалу ролю.
Вартові скінчили. Злодії стояли, потупивши голови. І не були це ніякі розбійники, а просто дядьки з села, у стареньких свиточках, подраних чоботях. Тільки от щось штовхнуло їх на це непривичне їм діло, а від того і страх передсмертний і... стид... Пекучий, гострий стид.
Оце підійшов би до чумаків: "Ну, як діла? А давайте, хлопці, закуримо..." І посиділи б, побалакали, як рівний з рівним, як чесний з чесним. А замість того — стій із зв’язаними руками і дожидай неминучої смерті. А вона неминуча, бо чумаки волокрадів не милують, такий уже степовий закон. Он уже кричать: Та що там довго воловодитися? З якої обриви вилізли — туди їх назад сторч головою!
— Із прірви, дивись, іще вибереться та на другу ніч до тебе прийде. Люшнями укоськати!
— Що там люшнями! Он у них сокирки були — так тими сокирками.
І кричать так один перед одним, перебираючи види смерті. Але... шкоди ж ніякої не сталося, воли вернулися цілі, он лежать ремигають — за віщо ж убивати людей? І тому серед суворих голосів чуються лагідніші:
— Обчухрати батогами та й пустить.
— Лучче прикувати до воза та в містечку становому здати.
Голоси поділилися. Нарешті хтось піддав думку.
— Коли ми не можемо на чому однім стати, то нехай буде так, як отаман розсудить.
Усі очі звернулися на діда Палія. Він стояв, обіпершися спиною об воза і не встрявав у загальний спір. Коли вимовлено було його ім’я, повагом оглянув громаду, мов питаючи: чи всі тако соізволяєте?
Потім поглянув на злодіїв. Один з них так тремтів, що ледве міг стояти на ногах.
Повільно одділив свою спину од воза дід Палій, вийшов на середину кола й прорік:
— В прірву кинем — душу загубим. Під батоги візьмем — часом не уважим. До станового — то одна тяганина. А коли ви здалися на мій суд, то суд мій буде ось який*.
Повільним кроком підійшов до свого воза, витяг із скриньки рушник, хліб, дрібочку солі. Постелив рушника на війя, поклав хліб, сіль і, ледве помітно вклонившися, сказав до злодіїв:
— Нехай вас, люди, хліб та сіль поб’ють, а ми вас ні бити, ні вбивати не будемо. Ідіть здорові. Розв’яжіть їх, хлопці.
Дивне щось пролинуло по всій товпі чумаків. Усі стояли мовчки, похиливши голови, а в кожній душі піднялась радість. Пісня пісень зазвучала і відкрилося свято.
Розв’язані злодії не тікали. Один стояв, прибитий людським всепрощенням і волів би в цю хвилину навіть смерть. А другий, отой що тремтів сильно, голосно й дивно якось заридавши, упав на коліна. Не можна було доладу розібрати, що він говорить, бо хлипав по-дитячому, втягаючи до себе повітря, і в той же час говорив:
-^Не винуват... ніколи... і в думці... утік від поміщика... голод...
Його товариш, що був на ногах, зрушився з місця й пішов.
Пішов прямо, не дивлячись, куди йде. Якби був яр попереду — пішов би в яр, якби скеля — на скелю.
Устав з колін і той, що плакав. Голосно тяг: "О-о-о!.. О-о-о!.." і поплівся за товаришем.
— Дайте їм харчів на дорогу, — ледве чутним голосом сказав Палій, але всі почули ті тихі слова. Почули б їх і тоді, якби вони й зовсім не були сказані. Двадцять рук простяпюся до своїх запасів.
Вже далеко пішли злодії, а в чумацькій громаді тихо: то сяйливими відблисками переживається дивне, рідко даване людям почуття.
Але от дід Палій випростався в увесь свій богатирський зріст
— Панове громадо! Мало не трапилося з нами сьогодні нещастя. За малим не втратили ми сьогодні двох волів, і за малим не осиротили чоловіка, бо то ж Опанасові воли, а в нього їх тільки двойко й єсть. І коли цього не сталося, то тільки тому, що серед вартових знайшлася одна душа, яка не спала й берегла громадське добро. Це був хлопець Тарас Шевченко. Так скажімо ж від усієї нашої громади щире спасибі батькові Тарасовому за те, що виростив такого
гарного сина.
...Десь там по містах роздають ордени за заслуги, чини й грошові винагороди. На селі ні чинів, ні орденів нема, але відзнака вищої нагороди існує — це громадське признання. Так от Грицькові Шевченкові довелося того зазнати.
Він стояв схвильований, м’яв шапку в руках і тільки машинально вимовляв:
-Спасибі за честь... спасибі за честь...
Потім одвернувся — мабуть, заплакав.
— А тепер, — і голос діда став грізним, стальовим. — А тепер і ваш черед, лобуряки! Так як же це? Так оце ви, при великій худобі бувши, спати полягали? Так оце вам громада довірила добро своє, добуток свій, працю свою гірку, долю своїх діток, а ви все те забули й спати полягали? Не честь! Не честь вам, дорослим, що ви свою роботу на малого іздали. То в кару за таку проступку нехай кожний з чумаків дасть вам по два батоги добрячих, бо ви ж кожного могли так осиротити. А Опанас нехай від щирої руки дасть вам по п’ять. А щоб ви навчилися, як вартувати — вартуватимете тиждень без зміни. А щоб на будуче і кожен вартовий знав, як робити свою роботу, то нехай пам’ятає от що. Пропаде під час твого вартування віл — твого вола забираємо. Пропаде два воли — двох забираємо. Скільки б чого не пропало — одвічаєш ти своїм майном. Добре так буде, панове громадо?
Галопом одобрения прийняла громада те рішення. Вартові почали здіймати сорочки, щоб відбути заслужену кару.
Назад їхали чумаки весело. Все пішло добре, скотина в порядку — чого ж іще? Не один такий, що оце б і випив добряче, так дід Палій не дозволяє.
— Чужа сторона, усяке може трапитись.
їхали на Орель, Старі Санжари. В Санжарах трудна переправа через річку. З тої причини вимагали від діда "розрішенія вина і єлея".
— Оце ж тільки й випити на свободі. А то дома бісові жінки хіба ж дадуть?
— А мо вдержать? — говорить дід, але розрішає. Купили чумаки цебрів зо три горілки, найняли троїсту — і пішла гульня.
Пішли селом. Музика грає, чумаки танцюють. Кого стрінуть — частують.
— Стій! Держи чарку! Пий без усяких — чумаки вгощають.
Щоб здорово п’яних, то, сказать, і не було, а веселі були всі. Подобалося. Отже, повторили у Білоцерківці. А згодом ще й у Миргороді, хоч там переправи не було ніякої. А там Хорол. Річка хоч і не яка, а все ж таки причіпка є. Взяли вже не три й не чотири відра, а цілу бочку. Все містечко покотом поклали й самі повпивалися. Тоді дід Палій сказав:
— Годі.
І хоч бурчав там дехто, що ми, мовляв, не діти, але повага дідова була така, що ніхто не посмів вийти з послуху.
Ішли трохи шляхом Ромоданом. Ой що ж то й за шлях хороший! Широкий та рівний, піснями насичений. Хто його й клав такий? Мов поясом обгорнув стан України й прикрасив.
І хоч який широкий, а весь їжджений. Нема, як ото на других шляхах: вузеньких три смужечки топтаних, а решта — зелений шпориш наголо. Тут усе роз’їздилося, і курява якась м’яка та золота.
По обох боках поля й поля й доля. Іноді десь замаячить хуторець, мов у піжмурки грається. Покажеться біленька хатка з-за верб та вишневих садків і знов сховається. Високо в небі клекотить орел, і горлові тії звуки, мов величезні намистини, розкочуються степом.
Чумакам любо. Бадьоро йдуть, помахуючи батіжками. Тарас присусідився до якогось старішого чумака й запитав: чому цей шлях називається Ромодан? І не думав, що у відповідь почує цілу легенду.
— А це, бач, діло було так. У городі у Крюкові, що ото над Дніпром проти Кременчука, жив чумак преогромний. Називався Роман. Добрий був чумак. Щоліта божого виправляв дві валки, кожна у дванадцять возів. Одну на Дін за рибою, а другу у Крим по сіль.
Під першу Пречисту звичайно його чумаки вертали додому. Половину привезеного скидав Роман до своїх комір, а з половиною їхав у Ромен.
А їхав він так.