На цей раз везли з собою iншi дари — меч i щит iмператора Iоанна.
— Бути по тому! — сказав князь Святослав. — Укладемо мир!
8
Феофано свого досягла — для розмови з нею iмператор Iоанн прийшов до Софiї. Вiн з'явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пiзнього вечора через сад Великого палацу, де їх нiхто не мiг бачити, наблизились до пiвнiчних ворiт. Етерiоти розступилися перед ними...
У соборi, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу, й служби там цього вечора не правили. Софiя височiла серед площi велика, схожа на гору, темна. Темно було й усерединi собору, куди зайшли iмператор i проедр. У кiлькох його куточках рiвним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.
Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам'яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.
Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду — етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.
Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.
І що й казати — навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, — з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.
Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, — і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, — і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.
Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла — невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі — і Іоанн також?
— Іоанне! — вирвалось у неї гаряче, пристрасно.
Щось схоже на посмішку з'явилось на його обличчі.
Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.
— Невже все це правда? — зашепотіла вона й ступила ближче до нього. — Я так тебе любила, ти присягався 532 мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти — імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?
— Ти дуже уперта, — почав він, — якщо змусила ва-силевса ромеїв прийти до тебе.
Феофано спробувала пожартувати:
— Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.
— Гаразд, — байдуже махнув він рукою. — Ти кликала мене — я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?
— Мене дивує, — спалахнула вона, — як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?
— Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?
— А як я могла там бути? — швидко почала вона. — Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає...
— Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? — перебив її імператор.
Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:
— Того, хто допоміг мені втекти, вже нема.
— Хто ж він?
Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:
— Етеріот Вард, брат Льва Валента.
Імператор посміхнувся — він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.
— Мені дуже шкода Варда, — сказав імператор. — Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.
— Ти завжди був справедливий, Іоанне, — посміхнулась і вона, — Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.
— Але ти не сказала, хто з ним був.
— Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.
— І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?
— Ні!
Іоанн довго мовчав, а потім сказав:
— Ти завзята й мiцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобi...
Вiн озирнувся, подивився на зачиненi дверi катихуменiї й прошепотiв:
— Варда Валента послав я...
— Ти послав Варда?
— А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.
Вона пильно дивилась на обличчя Iоанна й хотiла вгадати — правду вiн сказав чи нi? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокiйному i, як здалося Феофано, задоволеному обличчi не ворухнулась жодна рисочка. I тодi Феофано дуже повiльно сказала:
— Зараз ти такий, як i був, — розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, — дивлячись йому прямо в очi, промовила Феофано, — що ти послав Варда. Вiн сам говорив менi про це, а в останнiй раз сказав, що тiкати з Проту велиш ти.
Iмператор добре знав Варда Валента. На своїй щоцi Феофано ще вiдчувала поцiлунок етерiота. I обом їм здавалося, що Вард стоїть зараз поруч iз ними в цьому великому темному соборi. Але вони його не боялись — Вард був мертвий.
— Так, — сказав iмператор, — це я велiв Варду сказати, щоб ти тiкала з Проту, це я... у останнiй раз... через наших друзiв велiв йому привезти тебе. Але чому ти не пiшла в Константинополi туди, куди велiв тобi iти Вард?
I тодi Феофано зрозумiла — Iоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Вiн не знає, хто її вирвав з Проту, вiн хоче знати, хто друзi її, бо це ж вороги його.
— Що мої друзi без тебе? — печально сказала вона. — Я хотiла говорити не з ними, а з тобою.
— Так, — Iоанн зрозумiв, що нiчого не взнає в Феофано. — Тодi, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, i коли ти приїхала — у Фракiї був Святослав. Ти запiзнилась, Феофано.
Вона довго мовчала й дивилась — не на Iоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живi пiд стiнами й пiдслуховували їхню розмову.
— Iоанне, — раптом повернувшись до iмператора, сказала вона, — я все розумiю, крiм одного: як мiг ти, а тебе я добре знаю, взяти в жони Феодору?
— Пiзнаю тебе, Феофано, — посмiхнувся вiн. — А втiм, вiдповiм. Хочеш правду — скажу i її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.
— Спасибi, — голосно засмiялась вона. — Любив... що ж, спасибi за цю правду.
— Ти смiєшся? — суворо промовив вiн. — Не смiйся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано... Вона простягнула вперед руки.
— Ти любив i любиш? Що ж це, Iоанне? — вона показала на катихуменiй, темну пустку собору, що вiдкрилась за галереями. — Це що, сон?
Iоанн дивився в темну пустку собору й говорив:
— Нi, це не сон... Те, що нас оточує, i ми самi — це не сон, хоч все це часом i нагадує його. Великий палац, Буколеон, ця нiч — нi, не сон... Ти була василiсою, я — тiльки полководцем. Але тодi ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотiли повалити, вбити Никифора — i вбили його! Хiба це сон?
— Нi, — згодилась i Феофано.
— Зараз, — вiв далi Цимiсхiй, — собор, ти i я, але... ми не разом. Ти — втiкачка з Проту, я — василевс, i все — люди, обставини, — все склалося так, що я залишився один, — сказав iмператор, i Феофано здалося, що вiн говорить правду. — Була Феофано, — я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але i йому вже не вiрю, навкруг мене роздратований i безжальний Константинополь, сенат i синклiт, ще далi — Святослав, болгари, угри, Азiя, Єгипет, свiт — i все вороги й вороги.
— Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?
Вiн нiби прокинувся.
— Я не говорю про тебе? О нi, я увесь час говорю саме про тебе... Я мрiяв про тебе, ждав, коли помре Полiєвкт...
— I не дiждався мене?
— Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракiї, в Азiї повстали Лев Фока i ще кiлька родичiв Никифора, тут, у Константинополi, на гробницi Никифора пишуть, що це ти його вбила...
— Але ж його вбила не я, а ти?
— Мовчи, його вбили не ти i не я, а Лев Валент. Так я сказав тiєї ночi й тодi ж велiв його вбити — заради тебе, себе... Виннi мертвi, так завжди найкраще, Феофано.
А Феодора? Великому палацу потрiбна василiса — тепер вiн її має.
— Менi тебе жаль, iмператоре.
— Не жартуй, феофано, я говорю невеселi речi, але правду.
— Я знаю, що це правда, бачу, що менi немає мiсця в Константинополi. Невже ж так i буде? Що ж менi — знову на Прот?
— Нi, — швидко вiдповiв вiн, — я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко вiд Константинополя i близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звiдки ти швидко можеш мене досягнути...
— Про що ти говориш, Iоанне?
— Ти поїдеш у Вiрменiю. Там я народився i рiс, там всюди мої люди, там ти нi в чому не вiдчуватимеш нестачi...
— А дiти?
— Дiвчат ти вiзьмеш з собою, а Василь i Костянтин нехай соцарствують зi мною. Їм я хочу тiльки добра. Тут, у Константинополi, вони нiкому не потрiбнi, а тобi й менi колись стануть у нагодi.
Вона пiшла до балкона катихуменiя, звiдки видно було весь собор, алтар, намальовану там постать божої матерi, стала, спершись на поручнi.
Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив її колись Iоанн? Нi, не любив, вона була йому потрiбна, як проедр Василь, Лев Валент, етерiоти, що вбили Никифора. Чи любить вiн її тепер? Нi, не любить, а тiльки боїться, бiльше, може, нiж когось, бо знає її силу й помсту. Знає, що в неї є друзi, — такi ж дужi, страшнi, мстивi, як i вона — Феофано. Одного вiн не знає — хто цi друзi... Через це Iоанн прийшов i сюди, в катихуменiй. Вiн боїться її, боїться їх; вiн говорить правду — iмператор Вiзантiї лишився сам... Тепер вона в безпецi, вiн i не вб'є її, бо боїться... Що ж, нехай боїться, нехай тремтить! А вона мусить їхати, бо тепер, коли сюди, в катихуменiй, увiйшов iмператор, її не захистить нiхто, i навiть бог! Дуже добре, що вiн посилає її у Вiрменiю, вона згодна їхати будь-куди, аби тiльки не на Прот.