— Мудра доти, доки не вичерпується саме її мудрість. А вже коли та мудрість...
— Обертається на дурість?
— Хоча б.
— Тоді?
— Кожен по-своєму вирішує і шукає розв'язки.
— Кожен, пригадується, якось говорили ви з іншого приводу, по-своєму з глузду з'їжджає. Дехто навіть пускає кулю в лоб.
— Іноді трапляється й таке. Самогубство не завжди можна засуджувати, бо воно буває не тільки ознакою моральної незагартованості, невміння знайти вихід, осягнути перемогу. Розумієте, коли нарешті відчуєш...
Грабовський замовк, байдужим поглядом озираючи сірі й невиразні обриси міста, поснованого вранішнім туманом.
— Продовжуйте.
— Коли нарешті відчуєш, що далі твоє життя втрачає свій сенс, стає тягарем і для тебе самого, і для інших людей, ех...
Грабовський знову замовк. Гаврилов поглянув у його відчужені й засмучені очі. Також якийсь час помовчав, дивлячись на острови, уже злегка позолотавлені невеселим пензлем ранньої якутської осені.
— Ви, Павле Арсеновичу, — сказав перегодом, — так говорите, наче самі готові звести на себе руку. Дивно чути таке з ваших вуст.
— Можливо...
— Готові?
Грабовський промовчав.
17
Хоч надворі лютував шалений мороз, на шибках сірів товстий шар криги, а в кімнаті висіла напівтемрява, серце бриніло весняним настроєм. Такого дня, як нині, не пригадує давно. Перед обідом його викликали до поліцейського управління і сповістили дозвіл міністра внутрішніх справ переїхати до Тобольська.
Там же, в управлінні, отримав велику бандероль та лист від Бориса Грінченка В бандеролі — ціле багатство: крім кількох незначних книжечок — "Про віспу", "Батькове віщування", — словник Тимченка, життєпис Івана Котляревського та найновіші номери "Літературно-наукового вісника". Не встиг переглянути весь цей скарб, як Нюргустана принесла листи від Віктора Костюріна, Миколи Віташевського, Миколи Ожигова і Михайла Ромася, привезені Ольжиним братом з Іркутська.
Дівчина також сказала — Гаврилови кликали до себе на вечерю. Але не пішов. Не міг пересилити себе. Стільки новин, що не вміщалися ні в голові, ні в грудях. Віктор Федорович просив статей для свого "Сибирского листка"; Віташевський сповіщав, що розлучився з Зубриловим ще в Іркутську — Василь Петрович поїхав у Центральну Росію, він же добрався до рідної Херсонщини і поновлює там старі зв'язки, шукає роботи; Микола Ожигов хвалиться — таки доскочив свого, влаштувався при верхоянській лікарні, хай поки що тільки санітаром, але, мовляв, поганий той солдат, який не мріє про маршальський жезл...
Книжки та журнали переглядав після вечері. Найбільше вразив "Літературно-науковий вісник". Так і тягне на запальне сперечання з редакцією. Вона, редакція, одривається від реального грунту, забуває про елементарну чемність, завищує ціну свого часопису. Порівнюючи "Вісник" з "Зорею", перебільшує його вагу. Ні, ні, цей журнал таки не стоїть вище "Зорі", зокрема в справі рідного слова
Справді ж бо, якщо викинути переклади та статті про чужосторонніх письменників, то звістки про нашу літературу стануть ще бідніші, ніж у "Зорі", матеріал суто український вийде убогеньким.
З "Зорі", наприклад, можна було дізнатися, які часописи виходять у нас та про що в них пишеться, а з "Вісника" і того не довідаєшся, хоч знайдеш розвідку, присвячену Малярме. Отже статті про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева — оце, здається, і весь український матеріал. Важко сподіватися, щоб "Вісник" таким, яким він зараз є, завоював собі багато прихильників на Україні. Та й не тільки на Україні. Взяти хоч би мене. Я, звісно, радий читати статті про Золя, але хочу знати також своє рідне письменство, бо знаю його чи не найгірше. І не тільки я.
Та це й не диво. Адже у нас не те що звичайна громада, а й письменники погано знають свою рідну літературу. "Вісник" добре зробив би, коли б дав побільше таких статей, як про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева, а проте їх мало. Здається, земляки сказали б превелике спасибі, коли б "Вісник" почав систематично подавати історію нашого письменства, як колись подавала "Зоря" статті небіжчика Огоновського. Думається, в цьому у нас потреба найдошкульніша.
Подавати. А чи є кому на Україні написати ту "Історію"? На жаль, тих, яким по плечу така грандіозна, потужна і складна робота, небагато. Хіба що Іван Франко. І Борис Дмитрович — чоловік тямущий, беручкий та з нахилом до розмаїтості, а все-таки його творчі інтереси лежать переважно в іншій суспільно-культурній сфері. Тут необхідні велика ерудиція та нахил до розумного синтезу. Треба не хапатися за все, не зводити докупи грішне й праведне, справді гідне уваги і прохідне, як це робив Омелян Огоновський, а одібрати найцікавіше та найвизначніше і таким робом науково, без звичайної нашої хаотичності, в одному спорому томові оглянути, проаналізувати нашу літературу, виявити її природу й тенденцію На таке зараз на Україні здатен, мабуть, лише один Франко — більше ніхто. Треба написати і нагадати йому про це.
У двері постукали.
— Зайдіть, — кинув через плече.
Згорнув "Вісник" і оглянувся. Біля порога стояла Нюргустана з книжками під пахвою.
— То що?
— Ольга Василівна розгнівалася, що ви не прийшли, і оце передала, — дівчина простягнула книжки.
Там були твори Моріса Метерлінка, Поля Верлена та Казіміра Тетмайєра.
— А де ж Негрі?
— Ольга Василівна вибачалась. Не знайшла. Казала, були в одного чоловіка аж два томи, ще й італійською мовою, але той чоловік переслав їх своєму приятелеві у Верхоянськ. Кость Семенович просив завтра неодмінно завітати до них.
І вийшла.
— Ого! — вигукнув радісно, дивлячись на книжки й листи, якими був закладений весь стіл. — От привалило щастя! Тепер на кільканадцять днів буде чим упиватися.
Одне щеміло в грудях — Ада Негрі. Нема. Шкода, бо ж твори тієї талановитої італійської поетеси дуже полюбились йому, і хочеться подати її українському читачеві рідною мовою. Дивовижно, але чомусь ніхто з українців не перекладає Негрі. Невже не знають її? Не може того бути. А перекласти є кому. Хоч би наша Леся — вона б здужала це зробити якнайкраще...
За вікном зойкнула брама. Форкнули коні. Забряжчала упряж. Хто б це міг під'їхати так пізно? Всі Габишеви, здається, дома. О, гомонять. Хтось таки приїхав. Уже тупають під дверима.
Доки видобувся з-за столу, у хату вже зайшли Байбал та Дулемба.
— Хіба ж я не казав тобі, Гене? — запитав старий якут, наче продовжував розмову. — Всеньке місто, мабуть, третій сон досипає, а він — дивися на нього. Отак було і в Бордонському. Працюєш, Павле? Здоров.
— Здорові будьте з приїздом, — привітався Грабовський, обіймаючи Байбала. І кинувся до Дулемби. — Ви також будьте здорові, Генрику Адамовичу. Яким побитом прибилися до нас? Роздягайтесь. А хто ще є надворі?
— Нема нікого, — відповів Байбал. — Фурман поїхав до улусної, там ночуватиме. Треба тільки речі занести.
— Які?
— Мої, — докинув Дулемба. — Я вже назовсім з Вілюйська.
— У Якутськ?
— На захід. Маю дозвіл, пся крев, відпустили нарешті.
Гармидер, що зчинився, розбудив хазяїв. До кімнати Грабовського зайшов Габишев. Привітавшись з прибулими, скоро поставив на стіл гарячий самовар.
— Оце діло, — закректав Байбал, тулячи шкарубкі руки до блискучих боків самовара. — Ну, як ти тут, Павле?
— Спасибі, нічого. Тягну помаленьку.
— Він у нас молодчага, — похвалив Габишев. — От лише багато читає і пише, а відпочиває мало.
— Мало, кажете? — перепитав Байбал. — За це і я не дуже хвалю його. Завжди такий.
— Ну, пийте чай і розповідайте мені вілюйські новини, — просить схвильований Грабовський. — Що поробляє Ромась?
— Гарний чай, — смакує Дулемба. — А Михайло Іванович уже давненько виїхав з Вілюйська.
— Куди?
— Осів у селі Сантар Вілюйського округу і заправляє метеорологічною станцією. Чоловік уміє чіплятися за життя. Про Гіммера, далебі, чував?
— Нічого.
— Той лайдак таки вкоротив віку Суруксутові невдовзі по твоєму від'їзді. Потім Дабиит його вдруге почастував, то він і віддав дяблові душу. Правда, з Вілюйська сучий син ще вибрався живим, а дорогою, кажуть, сконав.
— Як це — вдруге?
— Тоді, в позаминулому році, то ж Дабиит походив коло Гіммера. Сам признався. Знаєш, ціха вода бжегі рвє...
— І що ж з Дабиитом?
— Нічого, бо того ніхто не бачив і не відає. Тільки ми знаємо. Аанис уже добре читає й пише, збирається братика вчити.
— Братика?
— Молодшого. Балбаара народила Дабиитові сина. Такий файний козарлюга, що й ну. А того гунцвота бачиш тут?
— Якого?
— Сержа.
Грабовського пересмикнуло.
— Бачу іноді. Куди ж ви думаєте направити свої стопи?
— Додому, звісно. Хочу в Варшаву, якщо пустять. Треба ж продовжити наші справи з "Пролетаріатом". Не знаю тільки, чи існує він тепер.
— А як же з Югаєм? — звертається Павло до Байбала. — Ще не згорів?
Старий невдоволено супиться, скоса поглядаючи на Дулембу.
— Не згорів. Я уже було зібрався піти в наслег і спопелити шкуродера, а Ген одговорив. Каже, підпалом одного тойона всієї кривди не подолаєш...
18
Повертаючись від Гаврилових, зайшов до Якуцевичів — давно бачився з цією милою родиною та й мав намір позичити збірку поезій Фета. У світлиці застав Антоніну Михайлівну за роботою. Господиня відклала зошити, які перевіряла, і пішла назустріч.
— Добрий вечір, Павле Арсеновичу, — люб'язно посміхнулася, і на її округлому лиці вирізьбилися симпатичні ямочки.
Вона звернула увагу на барнаульське хутро, яке сягало гостеві майже до п'ят.
— З обновою вас. Але чого це ви, коли запахло весною, надумали знову викликати зиму? Не набридло?
— Хай їй всячина, — відмахнувся, роздягаючись. — Дбайливий господар готує сани влітку.
— З якого часу почали ви прицілюватися на дбайливого господаря? Такі таланти за вами, здається, не водились.
— І зараз не водяться. Якось само собою вийшло. Ходили вчора з Байбалом на базар — помаленьку готуюся в дорогу. Ця свита вподобалася старому, то він і пораяв купити. В Тобольську, мовляв, також не душно взимку. От і придбав та й вирішив обносити. До того ж у вашій хаті сьогодні холоднувато.
— В тій кімнаті тепліше, але там діти граються, а я сюди перейшла. Дрова сирі, горіти не хочуть. Адольф затримався на службі, якась нарада в нього, а він у нас майстер розпалювати.
— Зараз я спробую, — викликався Грабовський. Скоро на підлозі виросла чубата купка біленьких трісочок, а в печі загоготіло полум'я, розстеливши золоту райдугу на підлозі й стіні.