Скороминуче свято, яке перед тим охопило душу, згасло і, залишивши другий кухоль недопитим, неборака поплентався у бік метро.
Перелік, складений Анфісою був довгим: банани, апельсини, малосольні оселедці "Івасі", сосиски і цукерки "Пташине молоко у шоколаді". "Чому всі привозять банани, а ти ніколи?" — щоразу дивувалася дружина. "Не знаю, де вони ходять? Мені не трапляються", — виправдовувався чоловік. Довжелезні черги за апельсинами і бананами він минав. "Скажу, що не зустрічав. Жили ж ми якось без бананів? Тато казав: "Мак три роки не родив, і голоду не було". Відстоявши нудну чергу у гастрономі на станції Ленінський проспект він придбав два кіло цукерок "Чорнослив у шоколаді" і вирішив, що цього досить. Повернувся на Калінінський проспект до блискаючого на всі боки ювелірного магазину: муляли двісті карбованців, які він отримав узимку за раціоналізаторську пропозицію. Серед усієї пишності скарбів він вибрав золоті сережки з гладкими квасолинами фіалкового олександриту: кохана вважала олександрит "своїм" каменем.
Заночувавши в готелі на ВДНГ, спозаранку, тільки-но пішло метро, Павло прибув до "Автозаводської". Хвіст черги завернув за ріг, а тітка в абрикосових лосинах вже готувалася брати двері. Павло пред'явив накарбований її рукою номер 847, і вона поставила його поперед себе. О дев'ятій двері відчинилися, Павло першим проштовхнувся всередину і здивувався: просторе приміщення було вже заповнене людьми. "Мабуть, десь є чорний вхід", — подумав він і кинувся до полиць. Відкопав шпалери, які вже кілька років просила у нього Анфіса, і з двома заважкими оберемками, щасливий, спустився у метро.
Самусю рішення Колегії було вже відоме.
— Твоя проблема, Павле Гнатовичу, в тому, що ти не принциповий. М'якотілий, усім співчуваєш, а з людьми так не можна. Де б ти хотів працювати?
Павло попросився конструктором до свого колишнього відділу. Йому призначили першу категорію, встановили персональну надбавку до рівня заступника головного інженера і не скасували дозвіл на викуп службової "Волги" за остаточною вартістю у дві тисячі сімсот карбованців.
Скільки приємностей надає жиіття, якщо уходити з роботи разом з усіма, о пів на п'яту, і забувати про неї, щойно перетнувши прохідну! У Павла з'явилася тьма-тьмуща вільного часу. Нарешті, він прочитав два останні романи із сотні, колись рекомендованих чарівною попутницею, — "Сагу о Форсайтах" і "Манон Леско". У продажу якраз з'явилися книжки з теорії вільного ринку, товарно-грошових відносин, виробничого менеджменту, і Павлові відкрилися незнані раніше речі. Знайшовся час для гри у шахи за перепискою, і він офіційно виборов перший спортивний розряд. Гарною розрадою став автомобіль. Восени, ще по теплу, вони всією сім'єю виїжджали в ліс по гриби. їздили по колгоспах за яблуками та картоплею або в Бахмач чи в Короп за товарами, яких не було в Конотопі. Щоправда з автомобілем 1961 року випуску прийшла морока. Двигун ненаситно жер масло, третя передача раз за разом вискакувала з зачіпки, карданний вал стукотів хрестовинами і при розгоні грюкав по днищу; двері зачинялися з потужного розмаху і, здавалося, що не було в машині жодної справної частини. Щоб забезпечити обіцяний родині виїзд Павло щовечора чимчикував у гараж. Найпростіший ремонт удавався йому лише з другої або й з третьої спроби: спершу щось відламувалось, потім, згадавши татову настанову: "Не зашпортуйся", він вгамовувався і терпеливо виправляв пошкоджене. Додому повертався запізно, але щасливий. За зиму він перебрав геть усе, вдало пройшов технічний огляд і зберіг для сім'ї надбаний життєвий простір. Коли працівникам роздавали ділянки під сади-городи, Павло отримав свої чотири сотки у селі Таранському. Втративши посаду, знайшов час спорудити там хатинку — три на чотири метри, але з мансардою і комином. Викопав на двох із сусідом неглибокий колодязь. Засаджували ділянку всією родиною; раділи власним яблуням і вишням, поливали квіти та на заході сонця, зібравши з картоплі жука, купалися в озері.
Анфіса не обтяжувала чоловіка дітьми, опікувалася ними особисто: вона — і мама, і педагог, і сімейний лікар. Хоча і Павло не відсторонювався зовсім від батьківських обов'язків. Із донечкою у нього взагалі встановилося повне порозуміння. Вся у маму — розумна, вродлива і музикальна. Платон же більше нагадував дядька Артема: такий самий любитель жуків, котів та іншої живності. Павлу не подобалася синова млявість: він не лазив по деревах, не пурнав у річку і взагалі не виглядав пацаном. Тим не менш, чим далі він ставав неслухняним і упертим. У школі вчився слабенько, і хоча Павло його підбадьорив, наказавши при труднощах звертатися до нього, у сина до самого закінчення школи не виникло жодного питання.
Розділ ІХ. Прощавай, Москва
Наступали нові часи. Активні люди створювали кооперативи і наловчилися гарно заробляти. З'явилося гасло: "Куй залізо, поки Горбачов". Павло відчув, що на металообробному підприємстві з мукомельною спеціалізацією він не матиме жодної перспективи, і подав документи до аспірантури при Харківському Політехнічному інституті за спеціальністю "Ливарне виробництво".
Першим вступним іспитом стала Історія КПРС і, сидячі у кабінеті кафедри Марксизму-Ленінізму, Павло намагався вгадати, яка відповідь більше сподобається екзаменатору: по-старому, чи по-новому. Третій рік вирувала Горбачовська Перебудова; партія відкрила закриті архіви і остаточно осудила сталінізм. Сталіна звинуватили в розв'язанні другої світової війни, жалюгідному стані економіки та в усіх інших перегинах, зловживаннях і злочинах. А тут, у тиші кафедри, оформленій на кшталт армійської Ленінської кімнати, все залишалось, як і було: Ленін, Сталін і будови комунізму. Внутрішній голос підказав: кажи, так як тебе вчили все попереднє життя. Все, що робилося в ім'я комунізму, — морально; колективізація і індустріалізація — переможні кроки Великого Перелому; Сталін — великий вождь, натомість Хрущов — слабак; соціалізм переміг повністю і остаточно, сягнув своєї зрілості і впевнено крокує світом. Похмурий екзаменатор переможно розігнув спину у заношеному піджаку, захоплено підтакував і, зрештою, врочисто поставив "відмінно". Другим відбувся іспит з англійської мови.
Англійську мову Павло поважав. Він вивчав її і у школі, і в інституті, і навіть в армії: самотужки, по самовчителю. Англомовну технічну літературу читав без словника і знав напам'ять три вірші Роберта Бернса. "Fantastically", — відізвалася екзаменаторка і проникливо запропонувала погодитись на "задовільно". "Вас, як виробничника, все одно приймуть, а у нас п'ятірки за квотою, одна на вісьмох, і п'ятірку я хочу поставити десятикласниці за сусіднім столиком". Павло, що звик завжди бути відмінником, не погодився. За основи ливарної справи йому також поставили "відмінно". Іспит відбувався на кафедрі "Ливарне виробництво" перед науковцями, які багато років співпрацювали з заводом у рамках господарських договорів, і яким Павло свого часу підписав не один "Акт виконаних робіт". Отримавши екзаменаційний лист з виключно відмінними оцінками, він не в міру запишався. Зачислили його до заочної аспірантури з темою дисертації "Методика підвищення виробничої потужності ливарного цеху".
З уходом Шелестовича з посади головного інженера ситуація з технікою безпеки на заводі не покращилась. Свій внесок у її занепад вніс і головний енергетик Безручко, який після тієї гучної аварії, залишившиь на посаді не закаявся і продовжував захоплено водитися з Марою. Маруся Люлько працювалана заводі не перший рік. Трудову діяльність розпочала з прибиральниці, і першим її помітив майстер господарської дільниці Жуков. "Яка прибиральниця! Яка тільки прибиральниця!" — нахвалював її він і на знак вдячності прилаштував на посаду комірниці енергетичного цеху. "А ти був правий", — скоро підтвердив начальник цеху — неабиякий цінитель поезії Омара Хайама. Насправді цехова комірниця — це не просто так собі щось, а вельми поважна особа: одному видасть потрібний інструмент, а іншому відмовить. Вона може списати нове, щоб, приховавши його у кутку, по команді, подарувати потрібній людині. Так головний енергетик удостоївся електричного ручного дриля, а Юхим Йосипович Гегіль льотчикової міхової куртки. Познайомившись із Марусею ближче, Безручко забрав її до себе у відділ і довірив вести облік матеріалів та запасних частин. Кабінет головного енергетика був не зручним для кохання: стіл на хитких ніжках, десяток заяложених стільців, ще й двері не зачинялися. Тому у розпалі робочого дня вони любилися там, де їх спостигало пропасне хотіння: у неї в коморі або у будь-якому закутку, де випадково зустрілися.
Одного дня, натикнувшись на любку в дальньому кутку ливарного цеху, Безручко завів її за потужний трансформатор, відірвав від підлоги, притиснув до стіни і налаштувався бурхливо пхати. Мара завелася, зашаруділа руками по стіні і потрапила пальчиком у поламану електричну розетку. Воно, може б, і нічого, аби енергетик не зронив лівого черевика і не ступив ногою на вогкий цемент. Струм під напругою у двісті двадцять вольт пройшов крізь жінку і вразив чоловіка. Обидва тіла знайшов черговий електрик, який приніс до своєї хованки моток горілого мідного дроту, який збирався винести після роботи і здати в металобрухт. Спеціаліст шостого розряду, атестований на вищу категорію допуску, вправно роз'єднав непритомних, провів штучне дихання і викликав швидку допомогу. Приховати груповий нещасний випадок, який набув широкого розголосу в усьому місті, було неможливо. У сім'ї Безручка виникла напруга. Самусь позбавив його тринадцятої зарплати і квартальної премії; партком об'явив сувору догану з занесенням до облікової картки, але на посаді він залишився: головні енергетики на дорозі не валяються. Маруся ж, офіційно була визнана постраждалою від недбальства енергетичної служби.
Економіка, спотворена експериментами, тріщала по швах: у містах люди не мали, що їсти. Не те, щоб вони голодували, але харчовий асортимент був край убогим. Конотопський м'ясокомбінат щомісяця відвантажував у напрямку Москви дві тисячі тон із гаком м'яса і м'ясних виробів, а на міські прилавки надходили самі кості.