Не роздивився в тумані..
— Ну, так повернімось, поки не пізно.
— Ні, не варт. Тут є перехресна стежка, — відповів молдаванин і підострожив коня.
Двічі спішувалися вершники і давали коням перепочити. Вони не розкладали вогню і, стоячи, сьорбали з фляжок горілку та заїдали скибкою хліба.
І знов шалений гін розсяклою, грузькою дорогою. Ліс стоїть навкруги загадковий, невидимий і мовчазний. Тільки вгадуєш його з вузлуватих стовбурів або з чорного полоза гілки, що де-не-де висувається з каламуті. Коні спотикаються на корчах. А зверху все точиться й курить холодна мокра курява.
Раптом шлях розширився. Щезло коріння, і стовбури, і потворні хоботи гілля. Густа сіра каламуть без плям і тіней обступила вершників, в обличчя війнуло вітром, і вони зрозуміли, що вибралися в степ.
Сутеніло. Темнішала туманна пара. Вона або огортала їх стіною, або коливалася і бігла повз них юрбою привидів, і незабаром в далечині заблимали, зазолотавилися пухнасті крапки вогнів.
— Табір! Ваш табір! — полегшено зітхнув молдаванин. — А я вже думав, що ми заблудили.
Сагайдачний підострожив коня. Кінь поквапливо місив масну багнюку. Вогні зростали, розступалися бурштиновим розсипом. Почулося тупотіння стриножених коней, горлові вигуки.
— А гей-гей! — крикнув Богдан Балика. — Здорові були, панове-молодці!
Люди біля найближчого вогнища звелися на ноги, і тіні їх заколивалися в тумані велетенськими безформними потворами. Пронизливий свист розсік повітря, і горлові вигуки, знайомі козакам з нічних нападів і сутичок з татарами, виповнили туманні присмерки.
— Татари! — здушено крикнув Сагайдачний. — Назад!
Шаленим чвалом мчали коні, видиралися стрімким схилом і зривали, виколупували копитами кущики трави і чагарника. Сагайдачний не оглядався. Праворуч і ліворуч тупотіли чиїсь коні, не видимі у темряві. А позаду тріщали постріли. Стріла ковзнула по тремтячій шкурі коня і подряпала йому шию. Друга пробила Сагайдачному рукав і вп'ялася в руку над ліктем. Сагайдачний видер її з руки, наче кліща, і припав до кінської гриви.
... Вітер і дощ свистіли в ушах. Сагайдачний знов опинився в лісі. Мокрі гілки хльоскали його по плечах, проте стрілянина вщухла, і тупіт погоні замовк в далечині. Але й своїх не стало чути. З гілок текло. Холодні цівки дощу гадючками заповзали за комір. Набряк і обважнів кобеняк. А Сагайдачний все гнав і гнав коня і ледь-ледь вгадував напрямок.
Кінь трусив уже підтюпцем, захеканий і знесилений. Раптом зупинився, захитався і впав. Сагайдачний ледве встиг висмикнути з-під нього ногу. Став поруч і витер долонею очі. Кінь хропів предсмертним хропінням, рвав копитом землю, потім витягнувся і замовк. І одразу Сагайдачний відчув свою моторошну самотність в гущавині невідомого мокрого лісу і ночі. Забувши обережність, він витяг кресало і почав кресати вогонь. Але намокла губка тільки смерділа мокрим гаром та так і не спалахнула. Він сунув її у пазуху і опустився на землю поруч з конем.
І лише тепер відчув свою рану.
Кров невпинно точилася з неї, і гострий біль, як від опіку, прохоплював тіло дрожем. Сагайдачний розстебнув рукав, засукав його, помацки замісив на долоні щіпочку пороху і землі, помастив нею рану, перев'язав ганчіркою, яку має завжди кожен козак, потім втомлено випростав ноги, накрився кобеняком і притулився до напівхолодного коня.
"Спати, — наказав він собі. — Все'дно вночі не відшукають".
А вухо напружено слухало, чи не пролунає десь кінський тупіт, чи не гукне хтось його рідною мовою.
Ліс шумів високим рівним шумом, що нагадував морський прибій, і з цього шуму зрозумів Сагайдачний, що це сосняк.
"Поганий захист. Адже ж в ньому далеко видно", подумав він і знов примусив себе заплющити очі. Та не заснув Петро Конашевич. Якісь незрозумілі звуки весь час заважали йому: чи то далека стрілянина, чи то тріщало зламане дерево, а іноді щось шаруділо бід боком у траві. Та й біль у рані дужчав, і весь час стояв перед очима ненависний і настирливо невідв'язний Ясько Бородавка. Сагайдачний гнав його від себе, але тривога, несвідома і огидна, як нудота, невпинно роздмухувала напівзгаслу свідомість.
А що, коли реєстровці і навіть Київський полк визнали Бородавчину владу не тимчасово, а дійсно перекинулися до його табору? Адже ж тепер Бородавка багато в чому став прийнятний для середнього козацтва. Що тоді діяти? Приїхати до нього як королівський комісар при козацькому війську або скликати раду, розповісти козацтву про королівські обіцянки і таким чином повернути собі булаву? А чи не краще терпляче очікувати нагоди, першої помилки свого супротивника, щоб тоді спритним ударом вибити у нього з рук булаву?
А може статися й таке, що козацтво вирішить видати Османові "Сагайдак-бея" і ціною зради купити недоторканність Базавлуку та Дикого Поля, зваливши на нього всю провину за морські походи...
Думки виринали тривожні й безладні, як кошмари. Сагайдачний то куняв, то зривався з місця і напружено прислухався, щоб через деякий час знову схилити голову на мертвого коня і напнути на голову важкий і мокрий кобеняк. Скільки часу минуло так, він не знав.
Нарешті вогка димуча чорнота посивіла; брудно-сірий тон просякнув туман, і з його каламуті виступила руда колона соснового стовбура, потім друга, така ж, луската, ледве помітно заманячила поруч в тумані, потім третя, четверта... Зверху ледве помітно замерехтіло склепіння гілок, і Сагайдачний зрозумів, що це ранок.
Рана глухо боліла, як зуб. Липкий піт і безсилля змінили нічні кошмари. Мокрий кобеняк був важкий, як земля, а по мертвому коню вже бігла й метушилася комашня, лісові блохи та мухи.
Сагайдачний зазирнув у вічі бойового товариша, що носив його на собі і в Московщині і під Перекопом, і щось подібне до докору сумління ворухнулося в серці. Загнав. Загнав до смерті. Не подумав, чи витримає віддане серце цей одчайдушний біг. І навіщо? Щоб загинути у цьому лісі або опинитися в пазурах ворога?
Сагайдачний підвівся, обійшов коня, послабив йому попругу, зняв сідло, повід, ніби назавжди звільняючи його від рабства, постояв ще хвилину, прислухався до шепоту невидимого верховіття і рушив навмання у туман.
Сива каламуть звисала з дерева сувоями брудної мусліни, парувала в глибині лісових стежок, протоптаних чи то лісовим звіром, чи то людиною. Сагайдачний брів, як уві сні; іноді лягав на мокру хвою, розгрібав її і притуля вухо до самої землі — слухав. Земля або мовчала, або гула далеким невиразним тупотінням. Та хіба могла вона сказати, чиє це тупотіння — своїх чи ворогів? Та й чи свої вони — оці козаки, до яких мчав він учора з таким завзяттям? І звіряча спрага життя, бажання врятуватися від цього жахливого невідомого лісу, що так нагадував зачаровані ліси поем Аріоста і Тассо [318], гнали Сагайдачного вперед, але не знав він, чи прямує кудись, чи то кружляє навколо сосни, де загинув його вірний кінь. І чи є взагалі десь край цьому лабіринтові стовбурів та стежок, що потопають у димучій оманній парі?
Ноги його підламувалися. За ніч втратив він багато крові, та й тепер точилася вона крізь ганчірку. Частіше виймав він фляжку і відсьорбував ковточок горілки. Від голоду смоктало під грудьми, і надто пізно згадав він, що в сідельній ладунці було трохи сала та хліба. Часто сідав він на пень або на повалене дерево, відпочивав і знову зводився на ноги і плентався навмання, як сліпий. Одного разу злякав він зайчиху з зайчатами, але не встиг вихопити пістоль, як вона розтанула у тумані. Раз у раз витягав він кресало і терпляче кресав огонь. Одного разу спалахнула губка, задимила люлька, але знов зашептався з лісом дрібний дощ, прохоплюючи пораненого болотною вогкістю. І тоді пожалів Сагайдачний, що залишив біля коня свій кобеняк.
Дощ ішов аж до вечора, дрібний, холодний. Сосняк залишився десь позаду. Вогкий чагарник обливав його цівками води, під чобітьми чавкала земля. Знесилений втомою й розпачем, ішов Сагайдачний без мети і дороги. Спочатку кляв Бородавку, Хоткевича, козаків і сам себе за те, що потрапив у цей непотрібний і безглуздий ліс, потім байдужість і розпач охопили його. В скронях стукала запалена кров, і дивовижна нудотна порожнеча виповнювала голову й шлунок. Нарешті впав він на землю біля старого дуба і закуняв. Він вже нічого не хотів і не чекав, не силкувався підвестися, ані кликати на допомогу...
Знайшли його надвечір третього дня, коли туман ледь-ледь підніс над землею свою димучу запону і заплутався десь у верховітті пошматованим клоччям. Змоклий до ниточки, запалений, обляпаний багнюкою, він навіть не ворухнувся. Його каламутні очі дивилися на Богдана Балику, Максимку і Хому Причепу, але не пізнавали їх. Хорти коронного гетьмана метушилися навкруги, тривожно гавкали і метляли хвостами. Важкі краплини падали з віття. Сагайдачного поклали на кобеняк і обережно винесли на дорогу.
— Ну й завдав ти нам клопоту, бісова ж ти дитино, — бурчав Причепа, коли хворого переодягли і поклали у ліжко.
Але Сагайдачний не відповів і навіть не зиркнув на старого цехмістра.
Шестиденні бої з татарами і звістка про наближення турецького війська нарешті примусили Бородавку зробити те, чого вимагав від нього Ян-Карл Хоткевич. Він вирушив до Хотина, щоб з'єднатися з польським військом. Голод грізно нагадував про себе. Тритижневий запас був знищений до крихітки. Обіцянки брацлавського воєводи так і залишилися обіцянками, проте, мабуть, він і надіслав козакам валки, та перехопили їх татари з повсталими молдаванами. Що б там не було — козаки голодували. Найбільше страждали коні. Їх не можна було пустити на пашу у степ, бо навколо козацького табору кружляли, як комашня, татарські загони і відбивали їх, ледве вони відходили далі, ніж на постріл мушкета. А без коней — чого варте було козацьке військо!..
Ремствували козаки. Одверто обвинувачували Бородавку, що він не вміє підготуватися до значного походу, і мимоволі згадували Сагайдачного. І мимоволі Київський полк став наочним прикладом того, що Сагайдак краще готується до походу, тому що були в нього і торби вівса, і сало, і сухарі, і саламаха, і крупи.
Коли голод збільшився, Бородавка наказав, щоб геть усі полки і загони здали рештки харчів докупи і щоб кухарі розподіляли їх рівними частками між всім військом.