Працюємо без вихідних і — не справляємось. Щодня — десятки нових тяжкопоранених. Не те що палати, коридори забиті". — "Треба ж колись і про себе подумать, відпочити, забутися", — аж надто по-материнському зауважила Дарина, наливаючи у чашки чай. Чай був з м'ятою, по-літньому солодко пахнув. І пахнув мед, у стільниках, — Дмитро Костянтинович, вийшовши на пенсію, завів вулики. "Забутися? — перепитала Богдана. — Такого уже не забудеш ніколи, воно завжди з тобою. Коли на твоїх руках помирають люди, шлючи тобі свій останній погляд, їхній біль, їхній страх смерті, їхня зневіра каменем лягають у твою душу. І люди ж — молоді. А мусять помирати не поживши, не побачивши світу, помирати у муках страшних, зрешечені кулями, порубані, отруєні газами. За віщо?!" — "Вони, сестро, знають, за віщо помирають! — з викликом прохрипів Борис. — Вони помирають за велику Росію!" — "Війна є війна, діти мої, не уперше люди воюють і не востаннє, — заспішила Дарина, намагаючись погасити іскру, яка загрожувала великою пожежею. — А на війні смерть і каліцтво — звичайні речі, на жаль". Але Богдана уже не чула материних слів. Вона чула і пам'ятала лише слова Бориса. Господи, та в кого ж вони такі пристрасні і настирливі вродилися! Розуміючи гострі проблеми свого часу, вона, Дарина, навіть замолоду мислила і діяла помірковано, розсудливо. Безоглядність у слові, житті та почуттях сестри Марії завжди були чужі їй. Це не її діти, це — Маріїні діти. А може, тут діє один із законів життя: наступна хвиля завжди вища і стрімкіша за попередню, аж до дев'ятого суспільного валу, а потім — усе спочатку?
І казала Богдана впевнено та запально: "Яка — велика Росія, Борисе? Велика Росія — це міф, марево. Немає великої Росії, є велика за масштабами колоніальна імперія, яка ось-ось розвалиться, бо — обжерлася, ковтаючи усе нові й нові народи, території! Імперія, правлячий клас якої давно наскрізь прогнив і не здатен розумно, по-сучасному управляти. І мільйони загиблих у цій, нікому, окрім камарильї з вищих чиновників та буржуїв, не потрібній війні — це марні жертви. Вони кістьми встеляють шлях колосу, що робить останні кроки. Навіть імен загиблих ніхто не згадає вдячно, бо вітер революції не сьогодні-завтра розвіє примару, в ім'я якої вони гинуть. Ця імперіалістична бійка — за день учорашній. А битви справжні, за день завтрашній — вони ще попереду. У тих битвах будуть справжні народні герої, вічним пам'ятником яким стане всесвітня пролетарська соціалістична республіка! І чим швидше ти, брате мій, це зрозумієш, тим більше надії, що залишишся в новому житті, а не зникнеш безслідно, з усіма своїми Георгіями і аксельбантами, під руїнами приреченої історією імперії. Знаю, що для тебе мої слова — болючі. Але кажу, бо люблю тебе, як брата, і шаную як мужню людину, хай і засліплену віджилими богами, людину, яка не вклонялася на фронті кулям!.." — "Короїди! Короїди на могутньому і святому дереві, ось ви хто, з усіма вашими соціалізмами, демократіями і сепаратизмами! — здавлено хрипів Борис, хапаючись рукою за прострелене на фронті горло. — Велика Росія — вона була і буде, а ви, зрадники, тилові пацюки, ладні продати найдорожче — батьківщину, в ім'я вичитаної з німецьких книг "землі і волі", ви зникнете безслідно і безславно! Армія, розгромивши тевтонів, за першим знаком самодержця поверне штики у ваш бік і пройде з краю в край великої, тисячолітньої держави, од Білого моря до Чорного, од Атлантики до Тихого океану, і викорчує всю революційну, прожидівську нечисть!" — "Облиш ілюзії, Борисе, — іронічно посміхнулася Богдана. — Армія — це не лише ваша, випещена царями, гвардія, куди підбирають по росту, статурі й маєтності. Нинішня армія — це народ. А народ не хоче жити, як жив досі, він хоче перемін. Народ не дозволить, щоб по ньому знову топталися дворянські виродки і смоктали його кров біляпрестольні лизоблюди! Подумай, брате, кого ти захищаєш?! Бездарних чиновників, казнокрадів?! Розпутний імператорський двір?! Купців, які збагатилися, поставляючи для армії гниле сукно?! Поміщиків, які живуть за рахунок обезземеленого селянства?! Вісім мільйонів загиблих, поранених, полонених у цій війні — це остаточний вирок урядові, цареві і усьому правлячому класові. Перебори себе, осмисли це і почни життя своє спочатку…"
"Діти мої, діточки: опам'ятайтеся! — зойкнула Дарина. — Чи для того ми тут зібралися, щоб сваритися одне з одним за політику?! Та будь вона проклята! Світ божеволіє нині через політику, невже й ми будемо?" Але й Борис уже не чув матері. "Не роби мене, сестро, бездумним ідіотом! — вигукнув він. — Справжню ціну сучасному урядові я знаю і без тебе і ціну йому складав не з підпільних брошурок та прокламацій, видрукуваних на німецькі гроші, ні! Я складав йому ціну на полях Галіції, в обідраній, голодній, обеззброєній інтендантами армії! Але є дещо більше од уряду і розжирілих на горі народному торгашів. Є російська світова держава! Є царський престол, благословенний Богом і тисячолітньою народною традицією. Є мужній російський народ, із синами якого я ходив на німецькі штики і кулі. Якщо для збереження цих істинно святих цінностей доведеться поставити до стінки сто тисяч революційно-жидівської наволочі, я зроблю це сам, ось цими руками!" — Борис звів кулаки, щосили грюкнув ними об край столу. Дві голубі чашки підстрибнули, упали на підлогу і розсипалися по мостинах скалками тонкої китайської порцеляни. "Тоді стріляй у мене найпершу! — підхопилася з-за столу Богдана. — Бо я — одна з тих, хто готує майбутню революційну бурю. І я — не боюся смерті, я ладна хоч зараз покласти життя своє на олтар…" Шаленіючими од ненависті очима дивився на сестру Борис Листопад, правиця його повзла до пояса, звично шукаючи кобуру, хоч до святкового столу вийшов він у цивільному: "Револьвер! Де мій револьвер?! Таких, як вона, зрадників, я власноруч розстрілював на фронті!.." Довге, худе тіло його затіпалося, забилось, наче в пропасниці, сповзло із плетеного крісла. Дарина кинулася до сина, встигла підхопити, щоб не ударився головою, гукаючи до челядки, що з'явилася в дверях на Борисів крик: "Води, швидше! І — ліки, на столику, у його кімнаті!" На вустах Бориса пінилася кров. "Мамо, дозвольте, я все ж сестра милосердя, — Богдана нахилилася до брата, — у госпіталі усього доводиться…" — "Іди, дочко, іди, — важко зітхнула Дарина. — Тут — душа потрібна, любляча й розуміюча, а не медичні знання. Бог покарав мене незгодою між дітьми моїми. Бог карає усіх нас — політичним безумством…" І мовчки пішла Богдана з дому батьківського, і пішла вона надовго. А як переступила поріг його, через багато місяців, Борис уже в труні лежав, розтерзаний натовпом.
Дак не могла Богданка переступити поріг батьківського дому, якби й хотіла дуже. Бо скоро попало воно, бідне, до казенного дому, до тюрми. Се було уже під осінь, після Другої Пречисти. Се уже Борис Дмитрович мало навідувався додому, а болєй у казармі проживав. Хоч міг він, по ранах своїх, списаним бути з армії, а повернувся добровільно новобранців муштрувать. А стригли вже тади до війська усіх, хто ще руками-ногами ворушив, і старих, і малих. І пан Борис коло них убивався, навчаючи, як з німцем воювать. І казала йому Дарина Михайлівна, коли з'являвся додому помитися та переодягтись у чисте: "Сину мій, нащо гробиш себе із тими дядьками, коли ти законно маєш право на пенсію та відпочинок?" Одказував матері пан Борис, сама сеє чула і в пам'яті зосталося: "Поки товариші мої на фронті кров проливають, закон для мене один: служити державі своїй, як можу, як сили дозволяють". І ганяв йон дядьків тих та молодиків, у старі шинельки переодягнених, з дерев яними гвинтівками у руках, по плацу біля казарм, а коли і в Мар'їний гай приводив, з піснями стройовими, бо там, над Невклею, вони окопи копали і в атаки бігали. І боялися свого начальника солдатики, і не любили дуже, бо вельми строгий був до них пан Борис. А через що я про те відаю, бо як довго не з'являвся молодий пан удома, пані Дарина посилала мене в казарми з ліками та настоями трав для нього, і я там з людяками зазнайомилася. А були серед новобранців і люди з Крутьків та Пакуля, тії тим болєй не ховалися переді мною з обидами своїми. А се вже не теє время, коли солдат ладен був чобіт хвіцерський лизать, щоб догодити начальнику, уже й серед простих людяк порча душевна пішла.
Якось у неділю послала мене господиня у військові казарми зі Сидором для пана Бориса, бо не прийшов йон додому. А сама Дарина Михайлівна на серце заслабла після сварки дітей своїх за столом, святковим. Не прийшов же йон додому в неділю, бо за старшого лишився в команді своїй. Ну ось, притьопала я до казарми, а тамочки — ворота залізні, ковані, і базарчик біля тих воріт, насіння, пиріжки, коклети, яблука — перекупщиці щонеділі приходили видурити якого шеляга з дірявих солдатських кишень. Юрмляться солдатики коло тих перекупщиць з лантухами їхніми, облизуються, живі ж таки людяки, та й з дому недавно, кортить душу потішити смачненьким після каші казенної. Юрмляться солдатики коло перекупщиць, а в стороні — чималий гурт солдатський зібрався, і рядів базарних наче ж там нема, а стоять. Підійшла я ближчей, що ж бо воно там такеє — може, який цирк? — бо я з дєтства була до всього цікава. Аж чую я з-за спин солдатських голос женський, знайомий. Дак я за штахетину ухопилася, повисла на огорожі, молода ще була, чіпка, як мавпа, яких на базарах показують. Тепер я уже все бачу і чую. І бачу я, що в колі солдатськім Богдана наша стоїть, а біля неї — жидівочка, яка з нею було до нас забігала, коли б не Хава її звали, може й не Хава, давно сеє було, призабулося. Дак тая Хава, чи як її, болем мовчала, а Богдана— усе гомонить і гомонить до солдатів. І слухали її солдатики, роти пороззявлявши, хоч багато хто з них у батьки їй годився. І наче ж нічого такого яна не казала, щоб за сеє— в тюрму її, усі і без неї теє знали, що вона казала. А казала вона, що ціни ростуть набагато швидше, ніж заробітна платня, що в містах бідніші люди голодують, і бідують солдатки по селах, що робітники позбавлені права вільно переходити з заводу на завод. Накинули, мовляв, ярмо їм на шию, наче за кріпацтва.