То був справжній голод, голодне лихо, що примушувало про все на світі забувати, про себе одного дбати... Одрадяни, як ті вовки, тинялися по вулицях та по вгородах, розривали кучугури снігу, сподіваючись знайти на смітнику який-небудь завалящий огризок; виходили за село в чужих однімати; вигонили голих і голодних дітей милостині прохати; били тих, що нічого не приносили додому.
Тоді саме німець гукнув по селу:
— Хто хоче хліба до нового врожаю позичити або за одробіток взяти, йди до двору!
Як та галич, налинули одрадяни у двір, до комір, з мішками та лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала:
— Бачте, добрі люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте... А за віщо? Що ж мені було робити, коли панич не хотів вам землі віддати? Чим, каже, вони будуть платити, коли їм і самим їсти нічого?.. Хіба не правда то? А ви кленете!.. Та, сількісь! Я злого не пам'ятаю і от вам ще в пригоді стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлібом допомогти, з голоду б усі пропали! — стріла вона одрадян з докором.
— Та то лихі наші вороги отаке на нас наклепали! Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить! — кланяючись, белькотали одрадянм.
Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап'ята товстим шерстяним платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди; вона, як та дзига, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрібаючії із засіків борошно, не дуже мірки вивершували й насипали в підставлені людьми мішки та лантухи. Вона лічила, скільки кому всипано, а німець тута ж сидів за невеличким столиком та записував.
Вернулися одрадяни додому з повними мішками за плечима, раді та веселі. Жінки кинулись до мішків борошно обдивлятись.
— Чого ж се воно чорне? Пополам із землею? — питали жінки.
— Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же, й димом припахає.. Спасибі й за се! — дякували чоловіки.
Вчинили те борошно, хліба наробили, спекли... То не хліб білий з борошна, то кізяк чорний з попелу та гарі!.. А проте, смакуючи, їли та дякували Марині.
— За що ви їй дякуєте? — питали жінки. — Воно ж треба за се горіле колись добрим віддавати.
— Коли-то буде та віддача? А вона тепер запомогла! — одказували чоловіки.
А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай німцеві, казала:
— Бач, якби не я, то ви б і не догадалися горіле в діло пустити! А тепер, як літа діждемо, назад добрим вернемо.
— Бо твой мужик — дурак! — одказав німець, заїдаючи солодкий чай пухкою з маслом булкою.
Через тиждень після сього несподівано вернувся в Одраду дід Улас. Старий та немічний, він ледве волочив ноги, опираючись на довгу гирлигу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте — аж чорне, борода рідка, як молоко — біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима.
— То смерть іде! смерть прийшла! — гукали хлоп'ята, тікаючи врозтіч від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.
Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дірками замість шибок примушувала його повертати назад.
— От ти й знай! — промовив Улас, поглянувши на хату. — Пустує... Та, здається ж, вона? Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже й її довелося пережити?
Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався, що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей наділяє горілим хлібом.
— На, дідусю, сам розкоштуй, що нам доводиться їсти! — казали йому одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.
Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.
Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати про Марину.
Марина спершу не хотіла до його вийти; думала — за милостинею старець приплентався.
— Одріжте шматок хліба та винесіть йому! — порядкувала Марина.
Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.
Нехотя вийшла до його Марина.
— Чого тобі треба, діду?
— Не пізнаєш мене? — міряючи очима, спитався Улас.
— Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! — неласкаве одказала Марина.
— Може, й багато; чув я — голодом господь карає... А, певно, в тебе був один тільки дід Улас? Пам'ятаєш його?..
— То ти будеш дід Улас? Пам'ятаю, — як же не пам'ятати? Колись мені в великій пригоді став... Чого ж тобі, діду, треба?
— Чого треба, питаєш? Тебе бачити... на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись. Пам'ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?..
— То давно було! — якось вихопилось у Марини.
— Давно, кажеш? А тепер? — спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.
— Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати — нагодую.
Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля, запалали.
— Марино, Марино! — замовив він старечим охриплим голосом. — Не їсти я прийшов у тебе прохати... І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже Їсти не хочу... Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?
— Що ж вони про мене кажуть? — граючи очима, спитала Марина.
— Недобре кажуть, Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лихові тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм у позику? Ось на, подивись! — і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, щд сховав учора.
— Коли їм не згодне брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує? — байдуже спитала Марина.
— Голод, Марино, голод! — глухо бубонить дід Улас.
— А мене хто чим годував, як я з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, небійсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти! — одказала, повертаючись, Марина.
— Дурне, кажеш? — спитався дід. — А щоб же ти була давно здуріла, клята! — гупнувши в землю гирлигою, скрикнув дід.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.
— Чи в тебе, діду, усі дома? — покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його. — Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь, бо, тільки пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі, та від немочі тільки в землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, й повернув з двору.
Він пішов знов до зборні та як ліг відпочивати, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
— Марино, Марино, — гукав він, витріщившись у сволок очима, — кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?... Правда, що й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те, давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні, сторони, не примушувало забувати своїх, навчило дер? жатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо! — метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій огород і дві сотні грошей, аби тільки вона приберегла його на старість та поховала.
— А тепер же як бути? — спитався хтось, як паламар ЇТ скінчив читати бомагу, Уперед виступив сам староста.
— Дай сюди бомагу! — сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
— Отак бути! — сказав староста. — Діда Уласа як слід поховаємо, а що від його грошей зостанеться — на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а огород в обчеське піде.
1897