аговорили. Не наполягали і не сварилися, як то буває в інших, тихо та лагідно казали: "Пощо впираєшся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собі стільки літ, скільки має пальців на руках та ногах, одначе сам бачив: зустріла і вподобала молодця, а молодець — її. Засіли одне одному в тім'ї, запали в серце, то чом мають страждати нарізно, не бути певними, народжені для злюбу чи ні, будуть жити, мов голубів пара, чи розлетяться й не стануть ладом одне одному".
"Рано, Купаво, —опиралися тато. — Кажу тобі: вельми рано, най і думати про це не сміє".
"Чи я наполягаю, аби брала з ним злюб? Кажу ж, най тільки піде та наречеться ладою. Молодець он який лепський та славний, чи він схожий на обавника?"
"Ходила вже до нього, сам посилав".
"Посилав, щоб спровадила. Вона й спровадила його, а тепер воском береться від каяття, а ще від присухи. Де те літо? Чи тобі не жаль своєї дитини?"
Сокорили та й сокорили, такі зугарні були, обстоюючи доню, що тато як не крутили, а таки згодилися: "Най буде так, як хочете з своєю донею. Проте й глядіть мені: коли дійде до передчасного злюбу, шкури обом поспускаю".
Йой, таке скажуть. Чи Миловидка може дозволити собі не слухатись тата, примусити страждати через себе маму?
Поглядала на зшиті при нозі чадиги, на барвисту полохту, ткану маминими руками і на мамин смак, бачила, яка вона гінка та ладна в туніці білій, підперезана червленим чересом, і крутилась-вертілась перед мамою.
— Чи гожа я, мамцю, чи красна?
— Як бджілка золота, сонцем освітлена.
По голосу чула, по лику маминому бачила: правду кажуть. Та й сама виділа: он яка гожа, он яка красна! Такою, далебі, й не бачила ще себе. Якщо Божейко там, у Черні, вподобав її, то тут, на святі Ярила, голову стратить побачивши. Ано, буде, як каже, присяйбіг буде!
І все ж то—потім, увечері чи в надвечір'я, коли зберуться на полі зустрічати Ярила. А нині Миловидка піде з подругами в поле, на узлісся шукати ряст. Голубий ряст — знамення початку передліття. Коли він пробивається до світла, тоді у Випалі та й довкола Випалу святкують прихід Ярила. Так віддавна було, так, казали мамця, й має бути.
Добромира не сама зайшла забрати Миловиду на пошуки рясту, з нею був уже добрий гурт дівок. А поки вийшли за городище, назбиралося їх, як маку на подвірниці. Та й цвіли, яко мак. Одна — червленим та білим, друга — синім та білим, третя — рожевим чи тільки білим. Перемовляються голосно, а сміються ще голосніше. Там тішаться чиїмсь вбранням, там глузують із когось і так дзвінко та весело, аж серцю лоскітне від тих веселощів. Не була б Миловидка наймолодшою серед них, теж сміялася б та видзвонювала сміхом. А наймолодшій не гоже. Тож усміхається тільки очима теплими, виповненими щирістю, ніби море сонцем, та світиться личком рожевим, та одповідає, коли питають щось, устами солодкими.
Коли вийшли за городище та спинилися під лісом, старша поділила дівок на ватаги, визначила чільних у ватагах і заходилася радити-повелівати, де кому йти, який знак подати, коли знайдуть ряст. А рушили на пошуки, одразу й заспівали:
Ой Весно, Весно да Весняночко, Де твоя дочка да паняночка? Десь у садочку шиє сорочку, Шовком да біллю да вишиває, Своєму ладоньку пересилає...
Людоньки! Які ви втішні та гожі нині! Які любі Миловидці! Мала б рану — до рани клала б, мала б радість — геть усю поділила б із вами. Ано, таких не можна цуратися, з такими вік-вічний хочеться жити. А мусить же піти колись. Чує серцем: забере її Божейко. Прийде отак, скаже: "Ходім", — і піде, не зважить і не убоїться, що там — чужі люди і чужа родина... Йой боженьки! Що це за сила така, що нуртує та й нуртує в ній, ані на хвильку не дає забутись?
Посмутніла замислившись, а посмутнівши, не одразу почула, коли і чому вмовкла пісня. Тоді лиш облишила пошуки і розглянулась, як хтось із подруг крикнув: "А гляньте, немовби знайшли вже ряст".
Ніхто не спонукав їх: "Побігли!" Самі збудилися радісною хвилею й подалися чимдуж через поле. Бігли прудко і довго, так довго, що під кінець дух усім сперло. Одначе коли прибігли та побачили ряст, матінко рідна, який вереск зняли, яку радість пустили гуляти світом! Бо таки було чого. Це ж мати Лада певний із певних знак подала: настало передліття, час щедрот, благодаті великої — для землі, для люду, для худоби. Від сьогодні зазеленіє у лузі трава, пробудиться засіяна ратаєм нива, овечки, корівки знайдуть для себе поживу, дадуть приплід, гарний набіл. А люди... Для людей Лада розщедриться найбільше: посприяє визріванню дорідного збіжжя на нивах, засіє в серцях бажання радості і злюбу, злагоди-миру в родинах, поміж родами й землями.
Видзвонювали та й видзвонювали радістю-сміхом, зрешгою взялися за руки й стали водити довкола рясту танок.
Благослови, мати, Весну закликати, Ой Ладо, мати Ладо!..
— Усі бачили цю голубу квітку? — питає старша.
— Усі!
— І знаєте, що це ряст?
— Атож!
— Підтвердите теє?
— Підтвердимо!
— А тепер топчімо ряст!
Дівки кинулися на те місце, де була квітка, старалися стати на неї ногою й приказували ставши: "Топчу, топчу ряст. Дай боже потоптати і другого літа діждати!"
Що ближче до ночі, то невідступнішим ставав народжений з якогось дива сумнів, а з сумнівом і побоювання: чи буде ж на святі Ярила Божейко? Хоча б був.. Бо що ж то за свято буде, коли візьме і не об'явиться з якогось дива. Та вона ж, Миловидка, лусне з жалю, а ще від того, що знатиме: не прибув на Ярила — ніколи вже не прибуде. Нащо втекла тоді, коли казав: "Викраду тебе на Ярила", нащо крикнула: "Ба ні!"?
Иой боженьки... Чого ж така тривожна ледениця на серці? Чи це не передчуття лихого? Може, не доста сидіти й ждати, може, не слід ждати? Є, кажуть, там, за лісовим узвишшям, старий-престарий дубище. Під ним росте корінь стародуба, а з-під того кореня б'є громова вода. Коли пустити з кореня сік та зробити заклинання, боги надоумлять молодця прийти й напитися громової води, сік кореня, що потрапить у воду, збудить молодечу кров, запалить бажання злюбу, а вже ті бажання приведуть молодця до тієї, що робила заклинання. А проте дуб он як далеко, туди боязко правитися лісом. Та й потрібних заклинань не навчилася ще Миловидка. Хіба піти на узлісся та уклякнути перед першим-ліпшим деревом, виблагати у богів захисту? Кожне дерево — оселя божа, а дуплисте — і поготів. Коли попросити щиро, боги змилуються, а змилувавшись, стануть на поміч, зроблять так, як хоче.
Надумалась і пішла тихцем. А опинилася в лісі, набралася сміливості та й подалася далі — шукати видимо схожого на божу оселю дерева.
Ліс знадливо пахнув уже корою, а найбільше — пробудженою передліттям бростю. Позатамтої ночі гриміло в небі, а коли гримить, та ще такої пори, не інакше, як бог громовик ганяється в океан-морі за дощоносною дівою — німфою. Молоко повногрудої німфи скроплює тоді дольний світ і будить до життя усе, що є живого на землі, — дерева, трави, люд. Тому так весело у лісі, від того й пах такий, що забиває дух. І груди виповнюються млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб, а ще певністю, що не все утрачено. Чи ж той Божейко за горами й долами? Чи він такий глухий і нечулий, аби не почути клич всеблагої Лади, оцей великий і величний, що й помираючому дасть дужу силу життя?
Підійшла до дерева, що видалося їй схожим на божу оселю, і вклякла перед ним, а вклякнувши, простягла благальні руки:
— Мати природо. Ладо всесильна і всеблага! Одмініть, коли вони є, Божейкові злісні хотіння. Влийте у серце йому горіння горючого, жадання кипучого, тої сили, що будить до життя брость, гонить із землі парость, дає серцю буєсть молодечу, а мислі — бажання-крила. Най піднесуть його у ту високу високость, з котрої одкривається далеч безмежна, де зроджуються красні бажаннячка: бути нині там, де Миловидка, милуватися тим, чим милуватиметься й Миловидка. Уповаю на тебе, богине Ладо: най станеться так, як я хочу!
Постояла, доглядаючись пильно до дупла-оселі, й обернулася, щоб іти вже. Таки й пішла була, та згадала нараз про громову воду, що б'є з-під кореня стародуба, і знов спинилася, глянула в той бік, де узвишшя.
— І тебе прошу, водице бистра, водице чиста, водице громова. Ти біжиш-поспіваєш туди, де огнисько лада мого. Не обмини тієї стезі-сліду, на який ступить його ніженька, упаде зір, що полонить мир. Понеси до нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що ні на мить не полишає, гнітить і кличе, а нічого не зиче. Та не губи її і не зупиняйся. Бо згубиш — людський мир погубиш, а зупинишся — сама згориш. Неси, водице, мою присуху до молодця Божейка, омий його тіло, внеси мої жадання у кров і в плоть. Як ти, водице, кипиш-закипаєш на камінні білому, так і серце Божейкове най кипить-закипає, моєю присухою переймається-палає, полум'ям горить і всьому світу явить: така вона є, моя мука-бажання. Жду його, дожидаю, серцем бажаю. Най приїде та вгомонить.
— Я тут, Миловидко!
Не повірила, певно, що то людський голос заговорив до неї, й оглянулася хутко, ба, позадкувала навіть. А нагледівши між дерев Божейка, стала мов кам'яна і довго відмовчувалася.
— Ти?!
— Я, ладо моє. Прибув, як обіцяв.
— Боги!.. Боги!.. — простогнала дівчина і, змалівши на силі, тихо та звільна стала опускатися на землю.
На пригорку, під лісом, тирлувався мало не весь молодший та наймолодший люд городища. Були тут мужі та молодиці, принаймні ті з них, котрі не встигли забути, що вони не так давно ходили в молодцях та дівках, а все ж більше було молодців та дівок, того пишного випальського квіту, котрий знав: це насамперед його свято. Нині зійшла з піднебесся покровителька злюбу — богиня Лада, завтра вийде з океан-моря й засіє землю ярим світлом життєдайний Ярило. Від того світла-тепла, від пролитого днями плодоносного сім'я дощу пробудиться мати-природа, забуяє зелень і квіт, а в серці людськім — надія-сподіванка. Тому так весело тут, на пригорку під лісом, від того такий вереск і сміх. Молодці винесли й поставили на видному місці Мару — солом'яне знамення зими, зодягнуте в картату полохту, старий байберек, на голові — зимова хустка, пов'язана спереду й націлена доверху гострими ріжками. Певно, через них і сміх у гурті.
—• Погляньте, на бабу Кобищиху схожа.
— На оту відьму?
— Ано.
— Га-га, а й правда схожа!
Снігу не було вже, тож брали груддя й кидали у Мару.
— Пріч від нас, злюща! Пріч!
Коли груддя летить мимо, молодців бере осмута, коли вціляє, тим паче в голову, — злітає до неба сміх. Такий гу