Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).
Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.
Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав носом умочати в калюжу, примовляючи:
– П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: "Б-бережи п-природу!" А ти що робиш? Га? Ану кажи – б-будеш мучити тварин? Б-будеш?
Хлопці стояли мовчки.
Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.
А Фігура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу і весь час примовляв:
– Будеш? К-кажи – б-будеш?
Дмитруха хотів щось крикнути, але тільки пустив у калюжу бульки.
Нарешті не витримав і попросився:
– П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-більше! П-пусти!
І Фігура одразу пустив.
Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.
Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.
За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.
А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі й гірко-гірко плакав.
І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу…
* * *
За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик із кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, з початку третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети.
Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:
– Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше…
Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити. Тому що…
Павлик Назаренко і Тимко Довганюк
Завтра – Новий рік.
Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок. Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.
Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.
Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки… А снігу як багато!..
Ви коли-небудь ліпили сніговика?… Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом із тим копітка справа. Вонапотребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик – двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захвату всіх, хто його побачить.
Саме такого сніговика й ліпила вся їхня "гоп-компанія", коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцятеро з їхнього класу "Б").
Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.
Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.
Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами – і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.
Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.
– Ех, шкода, що навесні він розтане, – зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.
– Нічого, до весни фе далеко! – легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.
– В усякому разі, до весни простоїть – це факт! – авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.
– Авжеж, простоїть!
– Абсолютно!
– Хо-ороший сніговик!..
А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує – неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!
І раптом… раптом сталося несподіване.
З-за паркана вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок. Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…
– Бу-га-га! – з-за паркана показалася хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.
– Рудий!
– Ах ти ж, рудий!
– Руда кандала!
– Пожежна команда!
Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.
Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…
Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він – ненависний Рудий, "руда кандала", "пожежна команда".
От уже півроку – відколи він тут з'явився – триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він – один, їх – вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.
Скільки прикростей завдає він їм!..
У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. "Голі очі", – сказала про них Таня Верба.
Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.
Ну, звичайно ж, він – Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!
Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром "ворожий табір" уже тремтить від безсилої люті.
Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували його відлупцювати, але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.
За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почувалися щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.
А напередодні Нового року всі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі…
І от сьогодні…
Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.
– Ну – все!.. Капець!.. – зціпивши зуби, цідить Ігор Дмитруха. – Сьогодні не будемо псувати собі Новий рік, а завтра… підловимо й дамо йому так, щоб на все життя запам'ятав!.. Усе!..
– Правильно! – підтримує Валера Галушкинський.
– Абсолютно! – погоджується Льодик Монькін.
Отже, вирішено. Завтра, в перший день Нового року, з неподобствами Рудого буде покінчено. Або він, або вони.
У гнітючому мовчанні всі розходяться додому.
… Павлик тиняється по незатишних святково прибраних кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! Ну чого він лізе! Що хоче від них? Чого весь час робить шкоду?… Ну, стривай, буде тобі завтра!..
В уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють його, примовляючи: "Оце тобі за сніговика!.. А це за поламану шпаківню!.. А це за футбольний м'яч!.."
– Павлику, винеси сміття, – чується з кухні голос матері. Павлик одягається і спускається у двір.
Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і кружляє білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Якраз там стоять ящики для сміття. Павлик спорожнив відро й повернувся іти, як раптом помітив коло паркана якусь темну постать. Постать вовтузилась у снігу на тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?
Павлик хотів був гукнути, але чогось передумав. А що як злодій? Ет, дурниця! Звідки може взятися тут, у дворі, злодій? І все-таки Павлик обережно поставив відро у сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, посунув до постаті.
… Сніг січе в обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче.
От він уже чує голос – постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І… Павлик аж присів од несподіванки. Він упізнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі й, безсилі, не могли зрушити з місця…
Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так його здивувало, що він забув про страх.
– Ігорю, ану візьмись, браток!.. Павлику, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком… Васю, одійди – тобі ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову ліпитимеш… Нумо, хлопці, разом!..
Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпив сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити й не дивитися, то здавалося, що всі вісімнадцять тут, поряд із ним. Рудий називав кожного на ім'я, звертався до кожного і собі відповідав за них. І голос його був такий лагідний, що не вірилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовірне: Рудий вдавав усю їхню компанію. І себе самого вважав рівноправним членом цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з ними всіма…
Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами у снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе – все марно. Він був сам-один. А одному це було не під силу…Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркана і сховав лице у зігнутий лікоть. Плечі його здригались.
Рудий плакав!
Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи.