Ось уже знайомий корпус, знайомі двері. Не стукаючи, розчинила їх навстіж, увірвалася до тітки Нектарії. Нестримне ридання порушило тишу і спокій келії.
Сюди ж трохи згодом влетів оскаженілий від люті батько. Ні слова не говорячи, гнівний, невблаганний, розчепіривши пальці, метнувся було до Ольги, щоб схопити її за коси, та на захист племінниці стала черниця Нектарія.
— Спинись! У тебе вселився диявол... Він скаламутив твій розум, і бог карає тебе... Слухай, що казатиму. З Ольгою ми вже домовились. Вона лишиться в монастирі. Вона віддає себе на служіння богові й святій обителі. Як повчає праведник Фео-дор у своєму писанні: "Со всею убо силою понудим себе на делание заповедей господних, да узами неразрешимыми похотей лукавых и сластей душегубительных..."
Виряченими, нетямущими очима Трохим Паливода дивився у воскове обличчя черниці, спантеличений її словами. Потім, опам'ятавшись, запитав:
— Що ти сказала мені? Не зрозумів... Ольга моя... в монастир?.. Сама пішла сюди в кубло черниче і племінницю за собою тягнеш? Так ти ж була бідна вдова, вона ж хазяйська дочка, а ти її на служіння богові... Такому не бувати!..— І він, гнівно блиснувши очима, закричав: — Прокляну!.. Навіки прокляну!..
— Вгамуйся, Трохиме! Думай про царство небесне, про Всевишнього... В ньому повеління господнє. Не забувай, що всі ми на грішній землі тільки в гостях і мусимо, "побеждая страсти, утверждатися в вере и терпении, яко же праведный старец..."
— Прокляну!.. Чуєш? — гримнув Трохим Паливода на до чку, не слухаючи більше черниці.— Знеславити батька, зганьбити його честь... Як ти посміла втекти з-під вінця? Ходім!.. Ходім зараз же, а то я силоміць тебе примушу... За коси притягну до церкви...
— Що ти верзеш, Трохиме? Як повертається у тебе язик отаке говорити?
— Не заважай мені, Параско,— назвав він її мирським ім'ям.— Твоє діло божеське, а моє земне. Не в царстві божому — на землі дай мені пожити.
— Грішні твої слова... Грішна твоя душа.
— Ну, кажи: підеш? Чи тебе за коси доведеться...
Ольга раптом випросталась перед батьком, бліда, рішуча, оскаженіла... Такою ще ніколи вій її не бачив.
— Слухайте, тату, що я вам скажу.— Голос її тремтів, але в тому голосі відчувалася непохитна твердість.— Проклинайте, бийте, за коси... Та знайте — за старого пана не піду заміж... Я краще вб'ю себе або в річку кинуся... Чуєте?
Глянувши в її палаючі гнівом очі, він зрозумів, що коли Ольга зважилася втекти з-під вінця, то зважиться й на самогубство. Кілька секунд Трохим Паливода дивився па дочку майже безумним поглядом, потім несподівано заревів, мов зранений звір, і Ольга не могла добрати, чи то був крик скаженої, невдо-воленої люті, чи надсадне батькове ридання.
Він вибіг з келії. Вона ж з того дня лишилася в монастирі.
І зараз, пригадуючи своє нещасливе вінчання, Ольга з тугою в голосі вимовляє:
— Коли б не пан старий, а він, Максим... Та не мені — Мар'яні те щастя судилося.
Очі, пройняті тугою, не відриваються від образів.
— Я ж просила тебе, господи... Я ж молилася... Ночі безсонні... мрії... сподівання...
Ольга рвучко підводиться на ноги, ходить по келії мов неприкаяна, ламає руки, потім падає на ліжко і в лютій злобі глухо ридає...
Ніхто не бачить тих сліз. Ніхто не чує її ридання. В уяві Ольги постає Мар'яна у вінчальному платті й білій фаті. Щастям і любов'ю іскряться її очі, а поруч неї стоїть Максим, ніжно обіймає, цілує свою наречену...
Ольга, як безумна, схоплюється з ліжка, падає на коліна перед іконою, і губи її вимовляють нестямні слова:
— Не віддам!.. Не віддам їй Максима... Чуєш, господи? Я руку свою підійму на неї! Я отрутним зіллям її напою...
Ольга сама жахається цих страшних слів.
— Що я говорю? Що говорю?.. Тьмариться мій розум... А може, я божеволію?
Та це не божевілля, це скажена заздрість і ревнощі так ятрять серце черниці, і вона не знаходить собі спокою.
— Що мені робити? Що?.. Навчи, напоум мене, господи!
Блискавкою з'являється несподівана думка, і Ольга виходить з келії. Підсвідома сила тягне її до лісу, і вона йде й блукає там у марній надії зустрітися з ним. Але для чого та зустріч тепер, коли він засилає сватів до Мар'яни, коли він любить не її, Ольгу, а Мар'яну? Навіщо ж зустрічатись? Навіщо ятрити ще дужче серце неминучими стражданнями й болем?
І все ж непереборна сила примушує Ольгу шукати цієї зустрічі.
Зовсім несподівано з кущів ліщини на лісову дорогу вийшов Максим.
Ольга, скрикнувши, поточилась до придорожнього клена й закам'яніла там, вкрай розгубившись.
— Чого це ви так злякалися? — спитав він її, не впізнаючи одразу врятованої ним черниці.
— Не знаю... Я не знаю...
— Десь я вас бачив,— сказав Максим, придивляючись до черниці.
Немов блискавиці пронизали серце Ользі, і вона, як зачарована, стояла перед ним, не в силі відірвати від нього своїх очей.
— Ви... мій рятівник,— тихо промовила Ольга. Пригадалася річка, і місячна ніч і черниця, що в ній була
схожість з Мар'яною. Дивна схожість!..
—— Я ще нічим не віддячила вам за моє врятування.
— Отаке! — засміявся Максим.— Хіба ж за це віддячують? На моєму місці всякий би так зробив. Я прийшов купатися, дивлюсь — людина потопає... То як же я міг не допомогти? Плавати я вмію... Нема за що дякувати.— І, глянувши їй в очі, спитав: — Скажіть, у вас є сестра?
— Є... Мар'яна... Двоюрідна сестра.
— То це ви, може, будете Ольга? — і Максим, простягнувши їй руку, відчув, як здригнулася в його долоні гаряча Ольжи-на рука.— Мені розповідала про вас Мар'яна. Давно хотів зустрітись... А от бач, як воно трапилось... То будьмо знайомі... Максим.
— Скажіть, це правда, що ви сватаєте її, Мар'яну? — несподівано запитала черниця.
— А хіба вона вам говорила про це?
— Я була сьогодні у її батьків...— і замовкла. Потім, гарячково схопивши його руку, зашепотіла: — Я мріяла про день зустрічі з вами... Я... Я прошу вас, зачекайте... Не сватайте... Я розумію, вам дивно це слухати, але я вирішила... Я скажу все... відкрию вам правду,— говорила Ольга, задихаючись від хвилювання.— Коли ви врятували мене, відтоді я ночами не сплю... В думках моїх, у моєму серці... Ой, що я говорю? Не треба... Не час...
— Ви чимсь стривожені...
— Я, мов той Каїн, блукаю по лісу, шукаю зустрічі... з вами... Я думаю про вас... Я... я...
Нестямна в своєму поривному признанні, Ольга кинулась Максимові на шию, припала до нього жадібним поцілунком...
— Я божеволію... Я сама не знаю, що робиться зі мною... Максиме, я люблю вас... Не смійтеся з мене... Пожалійте... Я покину "пустинь", скину з себе черничий одяг... Поїдемо на хутір до мого батька. В ноги йому вклонюся, благатиму... Він зглянеться. Він мусить зглянутись. Я скажу йому: "Тату, ось він, мій наречений". А там у нас сад, пасіка, земля... Тільки скажіть, чи згодні? Не дивіться па мене такими очима. Я жити не можу без вас... Ой, не те я говорю, зовсім не те...
І вона несподівано заридала.
Розгублений Максим не знав, що з нею робити.
— Заспокойтесь... Ви зараз схвильовані... Але зрозумійте, я Мар'яну...
— Не говоріть... Не говоріть більше нічого...— отямилась раптом Ольга і, мов привид, у своєму черничому одягу зникла за високою ліщиною.
— Оце так черниця! — посміхнувся Максим та й пішов стежкою до хатини. Сонце повертало на полудень.
7
Занепокоївся пан. Стиглі хліба стоять на полі, а люди наче показилися. Ніхто не хоче жати за чотирнадцятий сніп. Споконвіку жали, а цього літа не хочуть. Довелось панові вдатися по допомогу до урядника.
Разом з панським економом на переговори з косарями та в'язальницями вирушив і Калістрат Брага.
— Ну, а за десятий сніп підете жати? — питав у дівчат та жінок спітнілий економ.— За десятий сніп...
— Не підемо... Не підемо! — почулись у відповідь дружні голоси.— Так і передай панові. За п'ятий сніп свою згоду даємо. Чотири — панові, п'ятий — нам.
— Чи ви блекоти об'їлися? Чи хто підмінив вас? Побійтеся бога. Зерно сиплеться. Добра плата вам покладена з панської ласки. За десятий сніп...
— Панська ласка, що вовча дружба,— озвався з натовпу сивий дідок.
— Ото правду кажете про панську ласку.
— Авжеж, правду.
— І хто тільки бідну людину не скубе!
— Молотять нас, як той сніп. Пан з одного боку, куркул: з другого.
— А про монастир забули? На монастирські хліба теж косарі потрібні, а плата нам, як тому сіркові... Хоч вовком вий,— ніхто не зглянеться, ніхто не пожаліє.
— То давайте самі себе жаліти. Чи в поміщика робити, чи в куркулів, чи на монастирських землях,— нам однаково. Стояти будемо на одному — за п'ятий сніп!
Економ нічого не зміг вдіяти умовлянням, і тоді до людей звернувся Калістрат Брага:
— А котрий з вас тут бунтує народ? Виходь наперед! Хто це нові порядки заводить? Я його, сучого сина, в холодну посаджу!
Наперед ніхто не вийшов. Тільки зустрівся Брага поглядом з очима Івана Бережного, в яких світилися презирство, образа й неприхована лють.
— А вийди, парубче, сюди.
— Нема чого мені виходити,— озвався Іван, ставши в коло товаришів.
— Це ти сам бунтуєш людей чи, може, хтось тебе навчає? Вийди, скажи про це. Хай всі тебе чують,— і, перевівши погляд на інших селян, продовжував: — Що, вам повилазило? Не бачите, що хліб на полі осипається, а ви тут балачки розводите. Щоб зараз же мені брали коси, серпи і — на поле!
— То ви б, пане уряднику, самі найнялися до поміщика косарем,— порадила з дівочого гурту Наталка, і урядник аж крутнувся на коні, приглядаючись, хто посмів йому таке сказати.
— Десятий сніп, як золото, обіцяє вам пан. Чого ще треба?— втираючи рясний піт, умовляв людей економ.— Дивіться, а то плюну на вас та поїду в сусіднє село. Там людей найматиму.
— А ми їх на поле не пустимо! — сказав Іван.— Нікого не пустимо, доки не скориться пан.
— Ви чули? Чули, Калістрате Аидріяновичу, що той парубок сказав? — аж очі вирячив від здивування економ.
Засюрчав у свисток Брага. Розійшлися люди по своїх дворах. Залишились на вулиці тільки економ з урядником.
— Мабуть, треба отого парубка, Івана Бережного, взяти до холодної, там допитаєтеся в нього, хто бунтує народ.
— Хто бунтує? Він! Я знаю... Це він сам, сучий син, розбишака... Він уже сидів у мене в холодній два тижні, та, бачу,— мала для нього кара.
— Поїдем, Аидріяновичу. З цими людьми домовлятися мені важко.
На вулиці знову почали збиратися люди.