Загальне враження трохи пригнічувало дівчину.
У всьому відчувалася бідність, запустіння. На деяких садибах стояли розшиті стріхи хлівів — сліди голоду двадцять першого року,— понівечені тини, небілені хати.
— Що, Васько, невже тут глинищ немає? — запитала Ольга, і хлопець здивувався:
— Як то немає? Є добра глина, цеглу з неї роблять... І біла глина є.
— А чому ж хати чорні, не потиньковані?
— Так то ж дощі пообмивали. А ось перед Великоднем хазяйки причепурять їх. У нас тут глина біла, як сніг... Навіть з сусідніх сіл приїздять по неї. І жовта є, і сіра,— ота, що цеглу з неї роблять...— Васько знову цьвохнув коня батіжком.— Ото вже й наша хата,— сказав він, прикипівши до неї очима. У хаті, мабуть, горів каганець, бо шибки були освітлені досить тьмяно.
— Спасибі тобі, Васько, що підвіз мене. Покажи тепер мені Рубанову хату.
— Ні, ні, я вас доставлю до нього. Ви не злазьте. Тут недалеко.— І він раптом скрикнув: — Живі тато! Онде край столу сидять. Живі!..
Батько немовби почув той голос, бо повернув голову, глянув крізь незавішане вікно на вулицю.
— Живі тато, живі! — вигукував Васько, і його радість добре розуміла Ольга. Наче з плечей у хлоп'яти знято важку непосильну ношу, наче в душу юну зазирнуло тепле, ясне сонце, і не можна було не відгукнутися па оте ласкаве тепло, не можна було мовчати.
— Я швидко вас одвезу... Рубанова хата недалеко звідси. Н-но! — цьвохнув він батогом коня, навіть підвівся на коліна.
У хлопця немовби виросли одразу крила, і вже ніщо не тривожило тепер його душі. Тато, рідний тато лишився живим, і він, Васько, зараз його побачить і розповість про все, що сталося потім, про дівчину-комсомолку.
— Ось Рубанова хата,— сказав хлопець, зупиняючи коня проти воріт.
— Спасибі тобі! — І Ольга, взявши в руку чемоданчик, встала з саней.— Бувай здоровий!
— Будьте й ви здорові! Заходьте сміливо. Собаки в них немає.— А сам швидко повернув назад, підганяючи коня.
Ольга Ярош глянула на добре потиньковану хатину, на пофарбовані в голубий колір віконниці, на садочок, що темпів голим гіллям, і вже потім підійшла до ганку й постукала в двері.
Двері розчинилися зсередини, і при світлі гасової лампи Ольга Ярош побачила молоду жінку, що стояла з педокінченим шитвом у руках.
Біля столу сидів сивуватий чоловік, тримав газету і теж дивився з цікавістю на не відому йому гостю.
Переступивши через хатній поріг і привітавшись з господарями, Ольга Ярош сказала:
■— Ви пробачте, що я так пізно до вас. Дозвольте вже й переночувати, а завтра я влаштуюся... У слободі, мабуть же, є кімнати для приїжджих?
— А навіщо вам ті кімнати? — промовила Зінька, ласкаво оглядаючи дівчину.— Що в нас — хата мала? Роздягайтеся! Давайте сюди чемодан... Ми раді людям. Будьте як вдома!
Доки гостя роздягалася, старий Рубан уважно розглядав дівчину. На ній був коричневий светр і темна спідничка. Густі пасма кучерявого волосся спадали, мов стиглий льон, обрамляючи її чисте, зарожевіле від внутрішнього хвилювання лице з темно-синіми очима в густих віях. Від того очі здавалися ще глибшими та красивішими. А особливо вражала її посмішка — добра, щира, світла, мов у дитини.
— Ну, ось я справді вже як вдома,— сказала Ольга Ярош, мило всміхаючись до Зіньки.— А тепер будемо знайомитись.— І вона назвала своє імя та прізвище.
— А до мене... як це ви потрапили? Може, хтось порадив?
— Я дуже хотіла вас бачити. Мені доручено...— І вона, розкривши чемодан, дістала звідти лист, поклала його на стіл перед Рубаном.— Це ви писали?
— Мій лист.
— То я в цій справі й прибула до вас, щоб на місці ознайомитись з комсомольським осередком, допомогти слобідській молоді.
Посвітлішали очі в Рубана.
— Мабуть, важко буде тобі, Ольго, з нашими азіятами упоратись... Ну, та ми тобі в цьому ділі допоможемо. А ти ж десь працюєш? Є в тебе батько, мати? — розпитував механік. І те саме хотілося знати й Зіньці, якій ця дівчина сподобалася з першого погляду.
— Батька нема. Батько мій загинув на Перекопі... Червоно-армійським батальйоном командував. А мати є. Працює на фабриці ткалею. Я теж працювала там, потім мене взяли на роботу в окружком комсомолу.
— Та-ак! Значить, батько поліг за Радянську владу. Комуністом був?
— Комуністом.
— Ну що ж, дочко, не один твій батько... Ховав і я друзів бойових, і сам був тричі поранений. У Сибіру з Колчаком бився, на Україні — з Денікіним. І на Сиваші воював, коли Юденича з нашої землі виганяли... Полягли друзі бойові, а нам, живим, треба берегти світлу пам'ять їхню, та зміцнювати владу Радянську, та берегти волю нашу, бо заплачено за неї дорогою ціною... Добре, що хоч мати в тебе є.
— Мати є... тільки боязка дуже. Як ото мені кудись їхати доводиться у відрядження, вона так переживає, наче я назавжди їду від неї, наче я маленька.
Коли про тата звістка надійшла — мама два місяці в постелі пролежала, так побивалася, горювала дуже. Я за нею тоді доглядала...— І па очах в Ольги мимоволі виступили сльози. Все постало в уяві, наче діялось не кілька років тому, а вчора — такою свіжою була ще рана. І зараз оці щирі дівочі сльози розхвилювали Зіньку. Немов дорогу сестру або найвірнішу подружку, обняла вона комсомолку, відчуваючи, як у неї самої стислося серце від жалю.
— А ти не плач. Кріпися.
— Я не плачу. Це так якось... мимоволі... згадався той день.— І Ольга, змахнувши сльози, посміхнулася, глянула на Рубана. Він, кашляючи, підвівся, взяв кашкет, пішов до дверей.
— Ти, Зінько, вечерю приготуй. Ольга з дороги, певне, зголодніла,— і вийшов з хати, а Зінька, глянувши йому вслід, промовила:
— Ти ие дивуйся, Ольго... Батько мій дуже жалісливий на людське горе. Це він з хати подався, щоб ти його сліз не помітила. Серце в нього добре.
Таке співчутливе ставлення до неї не відомих їй досі людей особливо розчулило Ольгу. Не в силі стримати в цю хвилину своїх почуттів, Ольга обняла Зіньку:
— Ти добра, хороша. І твій батько хороший. Я почуваю себе так, наче знаю вас обох давно-давно.
— І я так... І я те саме відчуваю,— говорила Зінька, виблискуючи зволоженими очима.
Пам'ятає Зінька свою рідну матір, коли та, застудившись біля річки, тяжко занедужала і, прикута до ліжка, прохворіла аж до весни. Пам'ятає також страшну хвилину, коли мати, покликавши її до себе, слабим голосом сказала:
"Доню, умиратиму... Якщо батько повернеться, скажеш йому, ждала..." І більше не почула від неї ні словечка. Очі матері склепилися назавжди.
Не забути Зіньці довіку ні тієї весни, ні того світання. Тому розповідь Ольги була такою близькою для неї, бо пережите горе болюче, зрозуміле й незабутнє.
— Житимеш у нас, Ольго. Не треба шукати іншого місця. Я любитиму... Я вже люблю тебе, мов сестру рідну,— говорила схвильовано Зінька, і ця схвильованість передавалася гості.
— Я хочу тобі теж бути сестрою.— І дві парі рук срлелися в обіймах, двоє сердець скріпилися зворушливими сльозами і вірною дружбою.
В цю хвилину розчинились двері, і через поріг переступив батько. Глянув на них, і душа його сповнилась від того якимсь теплим, чистим батьківським почуттям до обох.
— Ну, ось уже ви й обіймаєтесь, як подружки,— промовив він жартівливо.— А коли ж ти вечеряти даси Ользі?
— Зараз, тату, зараз дам! — і обидві заходилися поратись біля припічка, а за ними стежив старий Рубан і посміхався, ховаючи добру посмішку в опущених донизу вусах.
Надворі була ніч — тиха, ясна, зоряна...
Удень світило сонце. Пролітали над слободою то журавлині ключі, то косяки диких гусей, то мерехтіли в синьому просторі, розсікаючи втомленими крилами повітря, дикі качки. Надходила весна.
Сніг лишився тільки в ярах та вибалках — ніздрюватий, завіяний порохом, прижухлий. День і ніч дзюрчали з ярів каламутні струмочки, а па пагорбах під сонцем випиналася з відта-лої землі перша свіжа, яскраво-зелепа трава.
Вранці діти, йдучи до школи, тримали в рученятах букетики синіх пролісків та рожевого рясту, щоб піднести їх улюбленим вчителькам, і в оцих перших квітах відчувався теж подих і нестримне наближення весни. Ночі видавались теплі. Масна від вологи земля оживляла коріння, гнала по стовбурах та гілочках життєдайні соки, напувала ними бруньки верб, ніжне листячко черемх, рясною зеленню вкривала густі кущі аґрусу, бузку та смородини.
Щодня з лісів, з ярів прибувала вода, виходила з берегів, затоплювала луки, городи, сади, добиралася до хлівів і хат, завдаючи неабиякого клопоту господарям.
На садибах між фруктовими деревами плавали свійські гуси й качки, а повз садиби з верхів'я річки пропливали крижини, їх іноді збиралося так багато, що утворювався затор, а часом отакі крижини, зачепивши краєм паркан, нівечили його, ламали фруктові дерева.
Каламутна й пінява, засмічена різним бадиллям з городів, вода прибувала вдень і вночі. У затоках місцеві рибалки вже виловлювали сітками дрібних, смачних для юшки гірчаків.
Особливо скупчувалась крига біля мосту перед дерев'яними "сторожами", по хребту яких лежав уздовж залізний гранчастий прут. Крига ламалась тут на дрібніші шматки, і ті уламки, холодні, синюваті й блискучі, пропливали під мостом, не завдаючи вже йому ніякої шкоди.
Минув день. Звечора хмарилось, а десь опівночі зашуміли під поривчастим вітром голі віти. Потемніло небо. Вдарили в шибки рясні дощові краплини. Каламутні потоки помчали з гір до річки, переповненої весняною водою.
На слобідських вулицях темно. Чути лише плескіт дощу, дзюрчання струмків та глухий шум дерев, що їх безжально метає вітер, січе дощ.
І січе він самотню серед ночі людину, проймає її подихом вітряним. Людина біжить через міст, позираючи на воду, що сягає вже майже перил, звертає потім у вулицю і незабаром, захекана, спиняється на ґанку проти дверей з добротним засувом.
Це наймит Семен. Його послав на ніч хазяїн вартувати біля парового млина. Великими кулаками зараз бив у двері, щоб швидше розбудити хазяїнів.
У вікнах з'явилося світло, і в ту ж хвилину почувся заспаний, невдоволений голос Аркадія Павловича:
— Хто тут грюкає?
— Це я... Семен... Крижиною проламало стіну... затоплює водою млин.
Хазяїн гримнув хатніми дверима.
Не чути було, що саме говорив Аркадій Павлович своїм домашнім, але по тому, як його тінь то з'являлась, то зникала на фоні тюлевих фіранок, Семен зрозумів, що несподівана вість дуже схвилювала хазяїна.