А між іншим, можна без перебільшення сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вітчизною повністю не враховано.
Отже, маючи три університети на Півдні Росії і ті наукові сили, що е в них, ми все ще дуже бідні на спеціальні праці з історії Малої Росії, а разом з тим і з історії Малоросійського козацтва. Дуже шкода!"
Згадуючи істориків Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро Іванович вважав: не ці історики дали ключ до розуміння ролі й діяльності російського та малоросійського козацтва. Наймогутніший сильний голос належить нашим знаменитим, великим, талановитим і класичним історикам М. І. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзін і С. М. Соловйов.
Але якщо Костомаров ставився до російського козацтва цілком позитивно, а Карамзін робив тільки деякі поступки на користь козацтва, то Соловйов змалював його, безумовно, негативно.
Яка ж причина? Останні два історики додержувалися суто державної точки зору, вони стежили за розвоєм російської держави, а все, що не сприяло її розвитку, вони відносили до другорядних планів. Більше того, Соловйов у діяльності козаків вбачав велику шкоду для держави й суспільства.
Такої ж точки зору додержувалися й польські історики. Для них Південно-російське козацтво —.це "багатоголовий звір", а козацькі війни ще при перших гетьманах і аж до Богдана Хмельницького — це не що інше, як "військові бунти" м'ятежної черні і божевільне посягання на цінності Речі Посполитої", непокірність законам та вищій владі", за якими має йти жорстоке покарання винних".
Для історика Соловйова війни козаків проти Польщі — це порушення державних принципів та існуючого в державі порядку.
Тому-то він припускає таких оцінок; "Козак шукав у степах тільки власної свободи; він появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити за рахунок інших; він втікав для того, щоб бути вільним козаком, а не мужиком. Отже, вихід козака в степ з погляду держави був не кроком уперед, а, навпаки, мав негативне значення в історії. І ще, козаки не обмежували свої дії щодо охорони кордонів, а за своїм хижацьким характером, котрий вони й самі не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусідів, то й жити немає защо, немає звідкіля добути сіряка. Це нерідко завдавало шкоди державним взаєминам між Росією і Турцією".
Ще далі пішли деякі послідовники Соловйова. Вони навивали козаків не інакше, як зграї розбійників, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними членами суспільства.
Д. І. Яворницький в своїй лекції гнівно спростовував явно не об'єктивну характеристику козаків Півдня Росії:
"— Якщо така точка зору історика Соловйова в якійсь мірі може бути застосована до східних козаків (донських, уральських), то аж ніяк не пасує до західних або малоросійських і разом з ними запорозьких козаків, бо сам народ зовсім не відділяв себе від козацтва. Стільки вони протестували проти гноблення польської шляхти.
Отже, це був протест більшості, протест маси, незадоволеної насильством з боку меншості, а тому втікали в степ для того, аби знайти точку опори для дій і, зміцнівши, розлитися в народі, підняти його на загальнонаціональне діло.
Коли в 1637 році польський гетьман Потоцький після "втихомирення" повсталого південно-російського козацтва на правому березі Дніпра перейшов на лівий і почав страчувати заколотників, місцеві ватажки повстання рішуче заявили йому: "Якщо тобі хочеться вгамувати козаків, то ти виріж всю Україну і на правому і на лівому боці Дніпра".
Далі, полемізуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо доводить: "Якби козаки втікали в степ тільки для особистої свободи, то до них так жадібно не простягло свої руки все населення Південно-Західної Русі.
Якби вони бігли в степ заради однієї здобичі, грабежу та розбійництва, то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазія всіма квітами поезії.
Історик Соловйов вважає: козак і холоп, козак і збіглий мужик — синоніми. Але це не так. За свідченням малоросійського народу, козак і герой, козак і лицар — ось синоніми. І ще: в малоросійських переказах козак не розбійник, а ідеал доблесті — це не звичайний чоловік, а богатир, який підняв на свої плечі величезну тяготу.
Соловйов вважає, що козаки — злодії, дармоїди, але цих образ заслуговують ті солодколюби, що шинкували в бражництві, у взаємних бійках, що виводили із терпіння увесь український народ і примушували його братися за зброю.
Ні, козаки не "сіряків" шукали в степу, в них була інша, благородніша мета — боротьба за народність зі страшною силою, що послідовно наступала на увесь слав'янський світ. Це турки і татари. Отже, для козаків завжди боротьба з бусурманами була самим святим ділом, і билися вони з ними не на життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
С. М. Соловйов стверджує, що козаки втікали в степ, аби не працювати. А хіба війна — безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при великій напрузі сил, війна влітку й узимку, в спеку й холоднечу,— хіба це не подвиг? Хіба це не випробування? Хіба це не праця?
І тут Д. І. Яворницький, щоб показати, що з себе являла війна козаків з ворогами у відкритому степу, розповідав так:
— Йдучи до диких степів, козаки зрікались сімей, радощів людського життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих на конури, харчувались відваром рогів диких козлів, що валялися в степу, в кращому разі — запліснявілими сухарями, втішаючи себе тим, що через такий харч людині легше перепливати річку на своєму шляху. Ховаючись від ворогів, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зігрітися взимку; аби не ржали коні, зав'язували їм хустками рота, не наважувалися викреслити для люльки вогню; Влітку козак блукав у велетенських травах, якими в той час було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де їх кусали комарі, мошка, гедзі, сліпні, котрі раніше водилися незліченою кількістю в очеретах; часто, ховаючись од ворогів, козак забирався до глибоких печер, де безліч кишіли гадюки, де повзали смертоносні чорні павуки-мармуки; щоб уникнути смерті, козаки кидалися в річку і просиджували там по декілька годин у воді, дихаючи через очеретинку. Незалежно від цього, козаки часто зносили жорстоку гарячку і особливо зазнавали степової лихоманки, яка лютувала в степах переважно під час квітіння очерету. Не раз вони бачили на власні очі чуму, яка заходила з Азії до Південних степів.
І були роки, коли нещасні козаки, тиняючись по степу, по островах і по байраках, падали на землю сотнями, навіть тисячами, і вмирали далеко від батьківщини...
"І валялося тіло козацьке біле" у відкритому степу, обвівалося вітром, обмивалося дощем — звір його не чіпав, птиця не клювала, тому що воно було заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет і поки з очей скелету не виростав бур'ян, а поміж ребер не показувалася висока ковила.
Коли козак застигнутий в одиночку у високій траві чи в лісному чагарнику, він, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зі сліду, гавкав по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.
І все це життя, повне зречення, повне злиднів, було сприйнято козаками для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Україну, щоб боронити Велику Русь і увесь християнський світ від страшних турків і злих татар, які безугавно вторгалися десятками і сотнями тисяч на Україну і завжди ознаменовували свої набіги пожежами, розбійництвом, грабіжництвом, угоном незчисленних українців і росіян у полон.
Тож хіба про достатки йшлося, коли козак тікав з міста у відкритий степ? Або взяти гайдамаків, яких Соловйов теж називає п'яницями, ледарями, розбишаками, втікачами. І це ті гайдамаки, і ті розбишаки, котрі, перемагаючи страшні злидні, величезною самопожертвою та мужністю врятували всю південно-російську народність від гноблення її різними ворогами і втримали величезну південноросійську територію. Але замість подяки цариця Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкіна нещадно зруйнувала в 1775 році Запорозьку Січ, ввела на Україні кріпацтві забрала всю родючу запорізьку землю і віддала князеві
Вяземському 250 тисяч десятин, князеві Прозоровському — 200 тисяч і Потьомкіну віддала 150 тисяч десятин з Новоросійського краю.
Слід сказати, що виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. Для пригноблених мас українського селянства вона була могутнім оплотом у боротьбі проти феодально-кріпосницької експлуатації і польсько-шляхетського гніту, за возз'єднання України з Росією. В ній знаходили притулок і підтримку представники всіх верств українського народу. Запорозька Січ запалювала народні маси на битву з поневолювачами і підтримувала антифеодальні виступи. Одночасно аналогічний процес спостерігався в Росії...
Підкреслюючи видатну роль Запорозької Січі, К. Маркс писав, що коли "...заснувалося славне Запоріжжя і дух козацтва розлився по всій Україні, відбувався такий же наплив народу з Півночі на Дон" (Нарис К. Стенька Разин, "Молодая гвардия", 1926, № 1, с. 107).
Руйнуючи Січ за наказом цариці, генерал Текелія "подбав" і за ватажків Запорозької Січі. їх схопили, закували в кайдани і відправили в далекі краї, щоб вже ніколи, до самої смерті, вони не зустрілися: кошового Петра Калнишевського зіслано на Соловки, де він 25 років сидів у ямі і помер на 112 році свого життя, військового суддю Павла Головатого під суворим конвоєм зіслано в Тобольськ, писаря Глобу — в Туруханський край.
І вже закінчуючи, Д. І. Яворницький, згадуючи вільнолюбних запорожців, з гіркотою на серці проказав:
— Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже прославляємо, а все своє, гідне славної пам'яті, засуджуємо, зневажаємо. Що це? Зайва скромність чи малокультур'я?
Що ж залишилося від запорожців? І тут же Яворницький дає відповідь:
— На нашу думку, залишилася слава чесних героїв, які склали свої голови за віру, за народність, за свободу, за людські права.
А це не так вже й мало: свобода, вольність, людські права. Чи не найбільший це ідеал, про який мріяло прогресивне людство, мріяв великий Кобзар Т. Г. Шевченко.
ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА
ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ
Це було десь 1913 року. їдучи на археологічні розкопки, Дмитро Іванович дорогою зустрів одного балакучого дідуся Він розповів йому, що знає селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберігає коштовні запорозькі речі — пістоль і срібний пояс.
Історик витяг з кишені книжечку й щось записав туди.
Дідусь попередив, що в Лигуна ці речі нелегко здобути, бо він їх тримає під надійними замками.
Через кілька днів Яворницький з'явився в Тритузному.