Стояли мудріші й старіші й розмовляли, і кожне слово їх було долею народу, будучими днями його, і спокоєм дітей, і піснею дівчини. А до них підійшов старий, як сонце, і білий, як сонце, юдей. Він, мов святиню,
тримав обома руками ремінь з великою золотою пряжкою й питав:
— Де положити? — Але його ніхто не чув, бо всі зайняті були роботою своєю, а мудрі — мудрістю своєю. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дітей: — Де положити цей пояс? Облягав він рамена отців моїх і праотців моїх, бо прийшов до родини нашої з незгаданих віків. Як ока свого, берегли ми його в землі Єгипту, кажучи собі: ліпше ми самі будемо в неволі, ніж наша святиня. А вмираючи, батько передав мені цей пояс на смертельному ліжку й сказав: "Слухай, сину мій первородний! Щастя дому твого не покине і здоров'я — тіла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде світлим днем роду твого. І не погине твій рід, і не пересохне молоко в сосцях дочок кущі твоєї, і не поточить черв'як дерева твого, доки буде з тобою святиня..." Так говорив мені перед смертю отець, і я робив по слову його, і не посіщав Бог гнівом своїм дому мого. А тепер... без страху віддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото піде на ноги херувимів, чи на крила їх, чи на вінця, чи на петлю завіси святого святих, те збереже дім мій від немилості Бога... так само, якби й у мене в кущі був пояс цей. Тож прийміть дар роду нашого, о мудрі, хай буде й моя лепта в сокровищах Ізраїля.
І побожно старий поцілував святиню й давав її в руки комусь із старших. Але ті такі були захоплені своїми рахунками, що відмахувалися від діда, як від мухи.
— Та чого ти лізеш ще тут з своїми ремінцями? Бачиш, скільки куп всякого дрантя, кидай туди, потім розберемо.
Старий не зрозумів спочатку, а потім... мов стерявся якось... Лице стало таким маленьким-маленьким, жалібно усміхненим, і пояс тремтів у руках: вони не підіймалися кидати святиню.
І бачив все те Авірон, і підбіг до сивого діда, й сказав:
— Отче, дозволь і мені поцілувати святиню твою, й будь певний, що Господь справді збереже твій дім від нещастя, як беріг і до цього дня... — і Авірон, побожно поцілувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук старого.
— Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду. Припильнуй же, прошу, щоб ні одна крихта золота не пропала й не втопталася в бруд робітні, ти, певно, будеш помагати найголовнішому майстрові при його роботі
— О ні! — тихо якось, усміхнувшися, сказав Авірон. — До того Бог сам вибирає найдостойніших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопців Бог не вибиратиме, то кого ж він вибере? А втім — його святая воля...
А левіти бачили те все, штовхали один одного ліктями та підсміювалися:
— Чи чули ви, хлопці, як він обіцяв милість божу цьому старому дурневі? Сам Моїсей не вмів би ліпше вив'язатися.
— А як він смоктав засмальцьований ремінь, мов уста коханки!
Авірон не хотів того слухати і ще ревніше взявся до праці.
А жертва пливла й пливла. Несли чаші, й блюда, і зуби слонові; несли тонкі санірські дошки кедрові, і кипарис, і певг Ливана, і дерево з Басанітиди і з островів Хетрим-ських; і вісон Попестрений, правдивий єгипетський, сінету й багряницю з островів Єлісе; і мідь, і залізо архиденян-ське, і залізо з Асіїла, стакті й пестроту з Фарсиса. І міро, і касію, і перший мед, і ритину. і вовну блискучу з Мілета. І вино хельвонське, і олію, і семідал. І савське, і равське каміння дороге: сардій, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспіс, сафір, лігірій, агат, аметист, хризолід, берилій. онікс, — і всього без числа.
Одна жінка прийшла й стала на коліна; в її вухах блищали великі дорогі сережки, але їх не можна було вийняти, бо звичай роду велів, щоби сережки ті ніколи не здіймалися; і тому мати, чіпляючи сережки найстаршій своїй дочці, залютовувала їх цілком, — і лиш тоді, як знов треба було передавати найстаршій доньці, вони розпаювалися й переходили так само на молоді вушка.
Жінка стала на коліна перед Веселіїлом і просила, ще той узяв свої прилади та розлютував сережки.
— Я не маю доньки й досі. А хоч би й мала, то сказала б їй: "Сережки твої пішли на святиню Ізраілеву"; Веселііле! Поможи ж мені скорше принести мою жертвуй Богові.
Але Веселіїл був заклопотаний і велів якомусь хлопцевії розпаяти ті сережки. Хлопець узявся невмілою рукою й двічі торкнувся розпаленим залізом м'якого вуха жінки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин підіймалися все більші й більші суперечки, змогав все дужчий гамір. Іноді мудрі Ізраіля починали так кричати й гнівно розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися і вчіпляться один одному в сиві бороди, але не раз увесь той джергіт стихав, і чутно було лише якісь рахунки.
Найбільш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Він хапав Моїсея за руки, І щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук і ніг,підбігав до купи, хитав на руці то одну річ, то другу, підганяв тих, що стояли коло важниці й переважували жертву Ізраіля, жестикулював, присідав і викрикував:
— Тридцять талантів і вісімсот сорок п'ять сиклів золота! Та де ми те будемо дівати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шістсот сімдесят сиклів срібла уже! Уже тепер! А далі ще скільки буде? Вісімдесят п'ять талантів і дві тисячі сто п'ятнадч, цять сиклів міді. Та куди ж то все, куди?..
Моїсей слухав його, морщачи іноді брови, а потім рішуче виступив наперед і крикнув:
— Бачить Бог охоту Ізраіля й жертволюбність дочс його. Досить уже маємо золота, і срібла маємо доситі і міді, і багряниць, і червлениць. Вистачить на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несіть уже більше, — чуєте? І там далі, і всюди по сонмові скажіть, що вдоволився вже Господь жертвою народу свого і не noтpiбyє більше...
І побігли левіти в усі сторони, кричачи слова Моїсея, і чув іх Ізраїль і засмутився. Бо були такі, що не встигли принести дару свого, і такі були, що принесли мало та укоривши себе за скупість, хотіли ще додати до спасіння свого. І бігли жінки й здалека кидали на купу свої дорогоцінності, а левіти лаяли жінок, кричали на них і відганяли геть. За хвилину ще перед тим вони готові були лаяти кожного за скупарство, прикликати кару божу на лінивих до дарів, а тепер уже били за жертволюбність.
І мов торг який зчинився коло кущі приношення, і боляче було Аві ройові дивитись на все те. Він поглядав на Моїсея — чи не зробить пророк тому кінець, але Моїсей вів якусь серйозну розмову з мудрими Ізраїля й не помічав зайвого усердія слуг божих.
Авірон підійшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в ту хвилю Моїсей закінчив свою розмову і якось машинально, ще під владою думок, положив руку на голову хлопця. І так солодко зробилося Авіронові від того дотику м'якої старечої руки, мовби він їв мед і цілував при тім Асху.
— Це твій син? — спитав Моїсей старого Елі ява.
— Ти сказав, пророче.
— Певне, буде помагати тобі.
— Буде, але менш. Бо я маю до помочі другого, старшого, той ліпше вміє.
— А ти хотів би працювати коло роботи Господа? — спитав Моїсей Авірона.
У того захопило дух від несподіванки, і він не відповів нічого. Та Моїсей і не чекав відповіді; він звернувся до Веселіїла:
— Ти маєш якого хлопця собі до помочі? Побігти куди, подати.
— Ні, — суворо відповів Веселіїл. Він взагалі був якийсь тяжкий, неприємний і більш мовчав, мов сердився на цілий світ.
— Ну, так візьми оцього хлопця. Він, певне, придасться тобі: я вже другий день бачу його тут, і він так охоче береться до роботи.
— Мені однаково, яку вівцю брати, чи чорну, чи білу. Моїсей знову погладив Авірона по голові й ласкаво сказав:
— Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усім слухай Веселііла й заробиш благодать не тільки собі, а й усім, кого любиш.
...Не знав Авірон — чи на землі він, чи на небесах. Першим почуттям його було впасти в порох і цілувати ноги Моїсея, але він не посмів, лише такими очима подивився на пророка, що той усміхнувся ще ласкавіш.
Все переплуталося в очах Авірона, станули сльози. Радість його була така, що не вміщалася в грудях, рвалася наверх в якімсь крику, русі, в сльозах.
Він прийме участь в роботі Господа! його рука доторкнеться святині цілого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, і, біжачи, співатиме Ізраїль пісню хвали: будуть ставити на землю — і місце те стане відтоді святим; будуть цілувати люди край завіси святого святих, і приносити жертву трепету, і виповідати все таємне своє, все болюче своє, все величне своє... А він, цей молодий, нікому не відомий Авірон, буде дивитись і говорити собі: там були мої руки... Моя десниця торкалася лиця херувима, устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука різьбила вінця святині, моя рука обвивала святий покров!
І Господь не забуде того, хто давав свій труд на роботу йому, хто жаром серця свого розпалював вугілля на вилив і, роздмухуючи, не жалів грудей. І як прийде час потреби — воззову Господа мого! "Боже! — скажу, — чи пам'ятаєш той час, коли я робив ковчег твій, славу імені твоєму?" І скаже Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мій вірний, чого хочеш тепер від мене, і я дам тобі". — "Я хочу Асху... Тільки її я хочу. Боже мій... її очей, її уст, її любові..." — "То бери ж собі Асху, слуго мій чистий. І стада її, і любов родичів її. Я не забуду тебе ніколи, і трави твоєї не зсушу, і стад не виморю спрагою". — "А я посвящу тобі. Боже, первенця свого й десятину молодого-свого..."
Авірон забув, де він і що з ним. Левіти давно вже показували пальцями на нього.
— Дивіться, дивіться!.. Він теж, як Моїсей, чує нечутні глаголи Господа й голоси труб небесних. О, який же він має бути дурень!.. Звідки затесався він до нас, не знаєте браття?
Потім усі розійшлися по кущах на обід, лише один Авірон не міг їсти й подався до своєї милої пустині. О мила мати пустиня!.. Тобі горе — тобі й радість!
Сонце так страшно напекло каміння, що воно дихало жаром. Авіронові здавалося, що то каміння німе посилає йому своє співчуття, чим може.