Недалеко від них зачорнів якийсь зустрічний човен, почувся приглушений голос:
— То ти, Миколо?
— Хто це? — скрикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталася, черп-нула воду. — Діду Василю! Це ви?
— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевер-неш!.. Поцілуватися встигнемо.
— Дід повернувся? — шепнула Оленка.
— Він самий, — щасливо відповів Микола.
— Хто з тобою? — запитав дід.
— Наречена, діду… Оленка.
— Хм… Прудкий. А гарна?
— Найкраща в світі!
— Та відчуваю. Раз поїхала в таку халепу з тобою в оцій-го труні, значить, правильна дівка. А ну греби сюди, ближче.
У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий. Не злякалася Оленка першої бурі. Так мусить бути завжди.
Дід привеслував до борту їхньої плоскодонки, скомандував:
— Перелазьте в мій човен. Живенько. А то ви, бачу, задубіли. Ого — повно води. Обе-режно, Оленко, щоб не перевернулись! Сідай сюди. На, замотай ноги, зігрівайся… Давай і ти, козарлюго. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Де ти взяв її?
— Одбив. Там, у посадці. Якось негарно, та тільки що ж було робити? — виправдову-вався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?
— Що, гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися.
— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — спантеличено озвався Ми-кола. — Ви жартуєте?
— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись, коли й як… Скажімо, під час війни, у ворогів…
— Тоді і вбити теж?
— Та що це тебе на філософію потягло, — спохмурнів дід. — Я так гадаю, що тепер га-рячого слід випити, а не філософствувати. А щодо човна, не турбуйся. Переправимо цю тру-ну назад, ніхто й не помітить.
Микола сів на весла, гріб щосили. Човен упевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу. Оленка, загорнувшись у плащ, щасливо всміхалася. Її заколисував приглушений голос цього незнайомого діда. Намагалася в пітьмі розгледіти обличчя, але вловлювала тільки жилаву, гнучку постать, що ритмічно розхитувалася на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів.
В’їхали у якесь гирло річечки, під прихисток древнього лісу. Тут вітер затихав, розвіявши свою силу на широкому просторі розкутої ріки. Човен тицьнувся в берег.
— Де ми? — сонно прошепотіла Оленка.
Дід допоміг їй встати, вивів з човна.
— Бідна горличка. Задрімала. Нічого, вже недалечко. Ходіть за мною. Я тут знаю сте-жечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить.
Йшли зачарованим лісом, мов у казку потрапили: в кущах гралися мавки, русалки, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттями пролітали повітрулі, розхитуючи віття сосон та дубів. Оленка прислухалася й не прислухалася до голосів стихії, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда й Миколи:
— Ви давно повернулися, діду?
— Завтра вже тиждень.
— Тяжко там було працювати?
— Робота знайома. Море я люблю. Та потягнуло до рідного краю. Туга страшна, мов магніт. І за вами скучив.
— Знову будете працювати в дитбудинку?
— Хотілося б. Ходив до Громограя… Він з відкритою душею, а ті, що виїли мене, вперлися, хоч кіл на голові теши. Ненадійний, кажуть. "Містичне мислення", "завихрення всякі", "відхід від проґрами"… Ну та ти знаєш — все те ж, що й було. Громограй каже, що поїде в Київ, там буде клопотатися. А як треба, то й до Москви добереться. Я люблю дітлашню. Для них треба робити все, щоб вони випередили нас.
— Оленка моя — вчителька, діду. Може, ви її познайомите з Громограєм? Добре було б їй у дитбудинку вчити дітей.
— Гарне діло, — схвально озвався голос діда. — Поговоримо. Та й самі погомоните, з ким треба, б районі. Часу доста, встигнете. Ну, ми з тобою заговорилися, а он уже й хата не-далечко. Голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідолашне. Веди її.
— Діду, я забув спитати: як ви взнали, що ми приїхали? Що ми пливемо?
— Дуб нашептав, — засміявся дід.
— Жартуєте?
— Чого ж… Природа багато чого підказує нам. Хіба ти забув, як я тебе вчив розмовля-ти з деревами й травами. Ще в дитинстві?
— Не забув, діду. Пам’ятаю. Тільки ж я не думав…
— Всяка гра переростає в щось велике й важливе, — загадково відповів дід. — Спочат-ку дитя ліпить пасочки на березі ріки… а потім — палаци.
Оленка прислухається до химерної розмови, дивується. Невже це не сниться? Чи вона потрапила до краю добрих гномів і фей?
— Марусю! Марусю! — загукав дід. — Зустрічай гостей, чуєш?
З-поміж дерев виникла хатка, оточена високими деревами. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать літньої жінки.
МАТИ
— Хто там?
— Добривечір, мамо.
— Синку, Миколко!
Навіть у темряві сяють очі матері, щастям опромінюється добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.
— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва.
Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку. Його матір. Від неї пахне квітами й землею.
— Як звати тебе, невісточко?
— Оленкою.
— Та ти зовсім зморилася. Прошу до хати.
— Стели їй, Марусю, на ліжку, — тихо озвався дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні.
— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повертається на-зад. — Може б, повечеряли.
— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з сутінків. — А я одправлю вашого ко-рабля.
Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла її в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї сновидінь.
А мати, засвітивши каганець, дивилася на її бліде личко, довгі вії, розтріпану золотисту косу і шепотіла Миколі:
— Королівна. Як намальована. Тільки ж чи звикне вона до села? Мабуть, мазана, го-родська?
— Ні, мамо, вона хороша. Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово.
— Завзята… Ну, ви ж хоч розписані?
— Ще ні, мамо. Ми втекли…
Мати сплеснула руками, злякано глянула на сина.
— Що ти мелеш? Звідкіля втекли?
— Її батьки не хотіли віддавати за мене. От і втекли.
— Он Миколо, Миколо. Щось як устругнеш, то й пальці знатні Привіз дівчину, а як щось трапиться, та розійдетесь? Тільки зведеш, неславу пустиш.
— Як це можна, мамо? Та я за неї ладен життя віддати! Та вона найкраща в світі!
— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так ото ж не марнуй часу, та завтра ране-сенько йдіть до сільради. Хай усе буде по закону, як слід.
— Добре, мамо, — радісно згодився Микола. — Зроблю.
— А жити де будете?
— Тут, у тебе, в Сміянах, якщо не проженеш. І працювати будемо тут. Думаю піти в клуб. Поїду в район, домовлюся. Все буде гаразд.
— Добре діло. Тільки ти ж знаєш, які бувають інколи людці… Діда он виїли з дитбу-динку, ще й досі на нього зуба мають. І тобі можуть ногу підставити. От хоч би й теперішній завклубом, Іван Горпинин. Запустив роботу. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають.
— Так він же не має клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу.
— Отож бо. Десь дістав довідку, що хворий, фізичної роботи не можна йому. От і по-ставили на клуб. А він такий хворий, що коли б посмолити руки, то й чорту роги скрутив би. Зледачів хлопець. Певно, сподобалося хропти цілий день. І від цього ласого місця легко не відступиться. Так що ти обережно.
— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає.
— Дай боже. То може ж хоч ти перекуси, а тоді вже й спати.
— Ой, мамо, завтра від’їмо і за вечерю, й за сніданок.
— Ну, то на ряднину. На сіні тобі буде, як у раю. Он уже й зорі потепліли, скоро й світатиме.
— Добраніч, мамо.
— До ранку, синку.
Микола зайшов до клуні, розгорнув сіно, вимостив собі кубло. З насолодою вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною рипіла стара груша. Знемо-жено заплющив очі. "Матусе моя… У твоїй господі все приймає мене, як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же цей край буде любим і подрузі моїй Оленці… коханій моїй…"
ВЕСІЛЛЯ
Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішного рудобрового секретаря Ти-моша Гавриловича. Він їх щиро поздоровив, підморгуючи Миколі й свідкам.
— І де ти таку тільки викопав, хлопче?
— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.
— З Місяця, знацця? Чи, мо з Венери? Дивися, щоб не вкрали!
— А я не спатиму.
— Та з такою навряд чи й заснеш, — чухав руду чуприну секретар, — не дасть заснути.
Оленка червоніла на ці ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися.
Після дружніх привітань молоді пішли селом до материної хати. Оленка була вбрана по-старовинному. Одежу мати розшукала серед свого скарбу, що лишився після покійної баби Настусі, дружини діда Василя. Оксамитовий корсет сидів на Оленці як улитий, окрес-лював високі груди, тонку талію, струнку поставу, гордовиту й величну. Барвистий вйтек з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу молодої.
Майже біля кожної хати тріщали тини, паркани. Дівчата ревниво розглядали "чужу", потай відзначаючи її переваги над сільськими красунями.
Лише деякі їдко кидали вслід:
— Хай би попарилась у полі, попокидала гною — де б і поділися чорні брови, біле лич-ко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, вирядилася, як пава.
— Завидки беруть, — похитували головами літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару.
Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця. Недалеко від материної хати їх зустріла висока чорнява дівчина — схвильована й бліда. Опустивши очі долу, швидко промовила:
— Вітаю тебе, Миколо…
— Спасибі, Катю…
— Я рада за тебе. Ти вибрав гарну дружину. Не думай нічого… Я не гніваюся… Хай вам таланить!
Вона заридала й кинулася геть, у садок, що рожевів, струмився повінню яблуневого цвіту. Оленка злякаио-запитливо подивилася на Миколу.
— Що це, Миколо?
Він стояв сумний і стривожений. Потім узяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
— Не думай нічого поганого, Оленко. Це сусідська дівчина. Ми з нею дружили з дитя-чих літ. Разом гуляли, вчилися, сиділи за одною партою в школі. Я ставився до неї, як до то-вариша. А в неї, певно, були інші почуття…
На віях Оленки блиснула сльоза.
— Жаль, що наша радість комусь несе печаль, завдає болю. Це сумно, Миколко.
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь з кобзою в руках. Тільки тепер, при світлі сон-ця, Оленка могла добре розгледіти його.