Академік аналізував багато наших речей і…
— Бачив я таких академіків у труні в білих пантофлях. Чуєш, падла? Потрапить він сюди, буде говорити те, що я звелю! Таких академіків через мої руки пройшло сотні. Де вони тепер? Про те знає земелька тундри!
— Боже! Яка ж ви страшна потвора! Я відмовляюся говорити з вами. Мені важко дихати з вами одним повітрям! Ой! Ой!
— Ось тобі! Ось тобі! Так я для тебе потвора? Я для тебе монстр? Признавайся — хто твій господар? Вставай! Не прикидайся благородною дівицею, дворянська сучко! Вставай, кому кажу? Гм. Вона справді без-тямна. Сопля, а не жінка! Гей, сержант! Тягни її в камеру. Хай лікар приведе її до тями. А потім вкинеш до ка-мери. Та зніми наручники. А тепер — марш…"
(Кінець стенограми).
***
— Юліано… Юліано… Ти чуєш мене? Отямся, Юліано…
— Хто це?
— Громовиця. Твоя подруга.
— Де я?
— Ми в камері. У в’язниці, Юліано. Спочатку нас роз’єднали, а ось тепер тебе вкинули до моєї камери. Ти побита, знівечена. Хто тебе так? За що?
— Боже мій… Громовице… Знову цей страшний сон… А я мандрувала знову під променями Блакитного Світила… Дивні польоти, зустрічі… Наша космічна казка… В який жорстокий лабіринт ми потрапили, подру-го. Хто допоможе нам визволитися?
Галя поклала голову подруги собі на коліна, пестила її чоло, щоки.
— Заспокойся, Юліано. Заспокойся. Нам треба зосередитися і зрозуміти, як діяти.
Марія-Юліана розплющила очі, ледь-ледь підвелася па лікоть, оглядаючи камеру. Тьмяна лампочка в за-ґратованому віконечку, металеві двері, дощана підлога. Біля дверей — "параша", дерев’яне відро з водою. За ґратами — сутінки, кілька зірок на темно-синьому тлі неба. Звідти долинає ніжне туркотіння голубів.
— То справді голуби, Громовице? Чи мені ввижається?
— Голуби, Юліано, вдень вони навіть сідали на підвіконня. Я їм сипала крихти хліба.
— А чому ти сидиш на підлозі? Ні ліжка, ні стільця. В моїй камері було ліжко.
— Мені байдуже, Юліано. Я можу витерпіти будь-які злигодні, аби лише…
— Аби що?
— Знати, як діяти. Григір окремо, довкола жорстока, безжальна сила. Хто допоможе нам знову з’єднати-ся? На що ми можемо сподіватися? Чи відає Горіор, в яку халепу ми потрапили? Адже він обіцяв…
— Так… Обіцяв… Такі обіцянки Вищих Сфер, Громовице, звучать у сумлінні шукачів тисячоліттями. А в’язниця стоїть.
— Невже ти втратила надію?
— Та ні… Не втратила. Ти ж знаєш, що ми поза смертю. Умремо — знову народимося. Проте я думаю про секрети Лабіринту. Ти ж знаєш принцип лабіринтної Гри. Можна вийти з пастки миттю, а можна блукати там мільйонноліттями.
— А якщо додати, що Аріман вічно ускладнює Лабіринт, то надія вибратися з нього вельми химерна.
— Тоді треба зосередитися і викликати Горіора або Гледіс.
— Тут? У підземеллі?
— Треба спробувати, Громовице. Тебе ще не викликали до слідчого?
— Ні.
— А мене вже двічі. Перший слідчий був люб’язний і хитрий. А другий — цілковитий монстр. Жорсто-кий кат.
— Він бив тебе?
— Так. І дуже безжально. Потік брудних слів… удари… Боже мій! Як зберегти рівновагу поміж такими полюсами? Я турбуюся, що й з тобою вони вчинять так…
— Примітивний метод дресирування, — холодно промовила Галя, зосереджено дивлячись десь у прос-тір. — Не турбуйся, з мене вони не витягнуть жодного зайвого слова. Григір казав, щоб ми казали їм правду? Нізащо! Велика розкіш для мерзотників — слухати про наші чарівні світи. Хай уб’ють, а я замкну свої вуста.
— Такою ти була завжди, Громовице! — прошепотіла Юліана. — Ось чому боюся за тебе. Спробуємо об’єднати силу, щоб послати телепатему Горіору. Розповімо йому про ситуацію.
— Ти гадаєш, що він не знає?
— Інверсія свідомості зі сфери в сферу вимагає колосальної сили. Можливо, він відчуває лише психоло-гічне сум’яття нашої групи. А конкретно…
— Добре, подруго. Я готова. Зосередимося на он тій зірочці, що заглядає у віконце. Серце в мене загорі-лося. Вірю, що Зоряний Корсар прийде через цей канал.
Тиша.
Ніжний стогін голубів.
Кроки наглядача за кутими залізом дверима. Затихають. Шурхотить заслінка на вічку. З’являється в отворі око. То хіба людина дивиться в сутінки камери? То повноважний представник найвищого мучителя, сві-тового Тюремника. І він це знає, відчуває. Саме тому всі службовці в’язниць сповнені містичної зверхності до інших людей: вони несуть космічний імператив вічної неволі. Ти можеш жити і спати в "своєму" будинку, але те відчуття — лише сон, уява: тобі на якусь мить мучитель подарував право безконвойного життя. Адже ти сам щоденно вертаєш на звичні нари-ліжко, слухаєш веління начальника, водія тролейбуса, диктора радіо, продавця в магазині, сигналу світлофора, голосу власного шлунка, страху втрати тілесної оболонки — цього таємничного скафандра псевдобуття.
— Що за дивні думки терзають тебе? — шепоче Юліана, пригортаючись до подруги. — Ти десь далеко… ти забула про зосередження?
— Навпаки, — тихо заперечила Галя. — Хай Корсар і його Кохана відчують нашу безмірну муку. Може, тоді вони хутчіше шукатимуть виходу з цього безумного світу.
Клацає вічко. Кроки наглядача віддаляються. Простір напружений грозовою силою очікування. Пливуть іскри біля заґратованого вікна, в’ються в марній спробі намалювати обриси знайомої істоти.
— Хто тут?
— Це я, Гледіс, рідні подруги мої. Чуємо муку вашу, бо то є наша мука. Не можу явно з’явитися перед вами, бо панцир Мари майже непроникний. Опануйте хвилю спокою, вірте друзям позавидимим. Хто скаже, що таке хутко, що таке повільно? Згадайте нашу прощальну зустріч перед тим, як ви рушили в інфернальні світи. Ви тоді знали, що вас чекає. Безсмертні в країні смертних! Вічна мука, вічне терзання. Перемога суджена нам, але вона прийде через вічність поразок.
— Твоє слово, Гледіс, ніби прохолодний легіт у спеку. Хай навіть ти — наша мрія, наше знеможене ма-рення.
— Ми завжди поруч, подруги мої. Зробимо все, щоб захистити вас, зберегти поміж ураганами Землі.
— А Зоряний Корсар — твій друг… де він?
— Прокладає мости понад віками. Готує кармічні кладки над прірвами порушених зв’язків, щоб звести докупи Космократорів. Ця пора гряде, а поки що… всі ми живемо на розпутті високім, на грізних вершинах катастрофічного світу. Пробачте, якщо ми не завжди відгукнемося.
— Прости й нам, Гледіс. Ми тепер лише страждаючі люди… ми постараємося все витерпіти…
— Незабаром знову будете вкупі зі своїм другом. Парадоксальні сплетіння доль наближаються. Не загу-біть певності. Пам’ятайте: найвища творчість у повному самоспаленні. Дарую вам пісню Шиви. Вона про всіх нас. Про тих, котрі взялися будувати міст життя понад мороком смерті.
— Гледіс, ти ще тут?
Мовчання. З глибин моторошної тиші ледь чутна мелодія. Чи, може, то любовний гімн голубів? Або піс-ня далеких зірок? Здається, співають самі стіни. А чому б і ні? Адже стіни — шкаралупа яйця, в якому знемагає птах казкового світу. Задихається, прокльовує камінь власної темниці, плаче, кличе Матір, котра знесла косміч-не яйце поміж безумними вихорами космічних самумів. Чи діждеться? Чи задихнеться у само-сформованій сфері?
— Ти чуєш, Юліано? Які дивні, тривожні слова.
— Чую, Громовице. Мені здається, ніби я вже чула їх.
Ми живем на розпутті високім,
Де лиш небо, гроза і орли.
Не побачиш його ветхим оком —
Боги всякі сліди замели…
— Боги всякі сліди замели, — задумливо повторила Юліана, заплющивши повіки. — Я це глибоко відчу-ла, коли потрапила до монастиря. Яка потужна гіпнотична гора, щоб застрахати дух! Прищепити безсилля, нік-чемність, гріховність, приреченість. Подруго! Ми ще не встигли з тобою осмислити навіть початкові знаки абе-тки Буття. Але я знаю — Знання вернеться до нас. І тоді…
— Тихо, Юліано, — пригорнулася Галя до подруги. — Послухаємо далі подаровану нам пісню…
Тільки Шива всевладно панує
Поміж тиші, ущелин і гір,
І йому та душа імпонує,
Що вирощує крила для зір!
Самоспалення, самогоріння
Нагромаджує силу Вогню,
Зачинаю нові покоління
На посіви грядущому Дню.
У земних катакомбах-імлищах
Тіні плачуть, жадаючи див,
Але диво одне — попелище
Шива їм на прощання лишив.
Самоспалення, самодостатність!
Лише смертю долається смерть!
Треба в гори високі дістатись,
Щоб наповнитись грозами вщерть!
Ми живем на високім розпутті
Громоводами людям Землі,
Динамітом для тих, що закуті,
І дощами для зернят в золі.
***
СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОГО ГРИГОРА БОВИ.
"Допит провів керівник слідчої групи Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Рес-публіки Сергій Мудрий.
— Прізвище?
— Бова.
— Ім’я?
— Григір.
— По батькові?
— Максимович.
— Рік народження?
— Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий.
— Місце народження?
— Ржищів Київської області.
— Гм. Усе правильно, Григоре Максимовичу. Ми перевірили.
— Що ви перевірили?
— Подробиці вашої так званої біографії. В названому вами році справді народився хлопчик Григір. Саме в Ржищеві. Йому нині десять років. Навчається в четвертому класі. Ім’я батька — Максим. Прізвище — Бова. Отже, виникає запитання: навіщо ви привласнили чуже прізвище та ім’я? Ще й з такою разючою різницею у роках, у віці? Ваша супутниця Галина Курінна теж вчинила подібну дурницю. Є така дівчинка, проте вона ще під стіл пішки ходить. А інша ваша "подруга"… та взагалі залетіла чортзна-куди, в інше століття. Як ви пора-дите компетентним органам виходити з цього лабіринту, що його ви нам підсунули?
— Спочатку скажіть, що з моїми супутницями? Де вони? Чому ви нас розлучили?
— Не валяйте дурня, Бова, чи як там вас! Ви затримані за серйозним підозрінням. Ви криміналіст, отже, повинні розуміти: доки ситуація не роз’ясниться, вас триматимуть в ізоляторі відповідно до закону. Тому від-повідайте без викрутасів — як нам бути з такою ідіотською версією?
— Це не версія, громадянине слідчий. Це — правда. Якщо ваші органи, як ви кажете, "компетентні", то спробуйте компетентно дослідити наш феномен. Якщо ви повірите нам, то всі загадки розгадаються. Теоретич-на передумова така: космічна реальність має багато варіантів… або дублів… Ми самі ще здивовані й вражені цим фактом. Саме фактом. Кожна індивідуальність реалізує себе, можливо, в сотнях або тисячах варіантів. Природа експериментує з безліччю розмаїтих поєднань, а потім вибирає оптимальний результат.
— Я можу з цікавістю послухати ваше гносеологічне марення.