Ці їли неквапливо, часто запиваючи якимось питвом із високих чаш.
Після трапези більшість печенігів знову сховалася в шатрах, а деякі заходилися лаштуватися в дорогу: оглядали кінське спорядження, гострили криві односічні мечі, натягували на луки нові тятиви з бичачих жил.
Жінки розчісували коням великими костяними гребенями гриви, вплітали у них червоні стрічки, укладали в шкіряні торби дорожні наїдки.
Підлітки бігали навколо юрби полонених і шмагали крайніх нагайками.
Облишили тільки тоді, як у полі почав меркнути день і біля шатер закуріли кізякові багаття.
Охоронці й собі поклали вогнище, бо ніч заходила прохолодна. Ненасить-поріг дихав у поле вологістю, низом стелився рідкий сивий туман.
Бранці довго не могли поснути. Збившись докупи, в такий спосіб грілися й повідали кожен про своє. Тільки те своє в усіх однаково безрадісне: де не ступиш, як не повернешся, скрізь на них зазіхають. То князь, то бояри, то воєводи, то їхні тіуни, то гості, то оці он, печеніги…
Синко весь час мовчав. Лиш під кінець, як усі виговорились, розповів про свій перший полон, про злигодні, яких він натерпівся, поневіряючись на чужині серед чужих людей. Викупив його з неволі Вишатич. Три літа мав відробляти Синко гостеві за той викуп. Два вже відробив, а третього не встиг… І чи пощастить колись знову врятуватися?..
Окрім Синка, всі веслярі-полоненики були молоді, а молоді, відома річ, завжди сподіваються кращого. Тому й розповідь його посіяла серед них розраду-віру в неодмінне прийдешнє визволення.
ЗАМІСТЬ ПУТ — КАЙДАНИ
Вранці всіх полонеників позв’язували у вервечку довгим мотузом і погнали в поле.
Щодалі шум порогів все стихав і стихав, згодом і зовсім пропав. Векша думав, що їх повели кудись убік од Дніпра. Та ось попереду між високою травою, яка сягала до самих рамен, блиснула вода.
Печеніги злізли з коней, порозв’язували невільників, розгорнули на землі зшиті докупи й стягнуті по краях мотузами волові шкури. Один з них підійшов до полонеників, нагнувся, вирвав жмут трави, кинув у шкіряне гніздо, даючи цим зрозуміти, щоб вони робили те ж саме.
"Навіщо це?" — дивувався Векша.
І тільки тоді здогадався, як печеніги, завівши у воду коней, прив’язали їм до хвостів натоптані травою шкури й поскладали на них торби з харчами, зброю, одяг.
"Човни із шкур…"
Далі печеніги звеліли полоненим сідати у ті човни, самі вмостилися з ними й рушили на протилежний берег. Коні, видно, звичні до води, пливли прудко, тільки пирхали.
Векша тужно вдивлявся у дніпрову далеч. Може, там з’явиться похід, побачить їх і кинеться визволяти…
Та марні були його сподівання: на ясній гладі до самісінького обрію не видно було жодної рухливої цяточки — сама тільки вода й вода.
Чи то ж догадуються гість і Путята, де він тепер, чи вернуться вони самі додому й чи розкажуть про все отцеві, матері… Яні?
Хоча б вісточку якусь дати, щоб знали, що живий-здоровий. А так можуть і забути.
Ні, мати ніколи не забуде його, ночі не спатиме, виглядаючи.
Отець теж буде журитись і каятись, що послухався намовлянь чужої людини й пустив сина в таку небезпечну путь. А ось Я на, чи довго вона ждатиме?.. Бач, казала, щоб не плив… Чуло її серце…
"Та невже це навік неволя? — зітхнув Векша. — Невже більше ніколи не побачу рідних?.. Дарма, нехай хоч куди закине доля, однаково вирвусь і повернуся на рідну землю. Хіба що загину…"
Діставшись берега, печеніги поховали в лозах шкіряні човни, знову зв’язали полонеників і погнали їх широкою збитою худобою та кіньми дорогою.
За весь день їм стрівся один лише подорожній, і то був печеніг. Він їхав верхи на худій-прехудій конячці, весь у лахмітті, лук поламаний, жилами обвитий, без тула, замість списа — дрючок загострений.
Печеніги навіть не глянули на нього.
— Теж звуться людьми! — озвався стиха Синко, що брів обіч Векші. — Стрінуться, розминуться, словом не перемовляться.
Спати вкладалися обіч гнилого озерця, коли вже на небі густо висипали зорі, а з високих трав викотився червлений виповень-місяць.
Та спочити не довелося: серед ночі печеніги здійняли страшенний гамір, затіяли між собою бійку. А коли вгамувались, стьобнули бранців нагайками й потурили вже не дорогою, а переярками, долинами та балками. І так, нещадно шмагаючи, гнали всю ніч.
Як тільки розвиднілось, невільники одразу помітили: печеніги були вже не ті, й розпоряджався ними вчорашній зустрічний, що їхав на сухоребрій конячці.
"Ти бач, який хитрий та підступний! — дивувався Векша. — Навіть жаль стало його, як стрілися на дорозі. А воно, виходить, навмисне прикинувся він бідаком. Насправді ж вистежував, куди підемо, щоб уночі напасти й відбити бранців собі… Мабуть, він з іншої печенізької зграї і вона не мирить з тією, що засіла біля порогів…"
Відтоді йшли тільки вночі, вдень відпочивали в якомусь глухому байраці чи яру.
Тяжка то була путь. Поле скрізь поросло високою, мов очерет, травою, ноги плутались у ній, одначе охоронці на те не зважали, вони квапились, нагаї безперервно свистіли над головами полонених. До того ж страшенно мучила спрага. їсти давали суху конину, а вода попадалася рідко, та й та застояна, смердюча.
Коли ж одного ранку попереду в далечині сяйнуло голубе плесо, бранці самі, вже без погону, з останніх сил побігли до нього і, немов отара овець, жадібно припали до води.
Проте, ковтнувши раз, удруге, всі одразу почали випльовувати: вода була і гірка, і солона.
— Море… — почув Векша кимось сказане слово.
Так ось воно, те море, що про нього стільки наслухався! Яке ж бо воно й справді неосяжне та гарне, наче небо опустилося на землю! Як лагідно, привітно хлюпочуть-виграють на ньому хвилі! Волі б тільки та човна, без весел — руками б догріб до Києва.
А печеніги реготали, аж за животи бралися, та все показували на море — пийте, мовляв, чого ж ви?
Спитав Синка, чи далеко звідси до того місця, де Дніпро вливається.
— Далеко, — махнув той рукою. — Із цього моря треба ще в Руське випливти, об’їхати Корсунську землю[38], тоді аж до Дніпра втрапиш.
— Хіба це не Руське?..
— Ні. Там вода солоніша, не така на смак. Це Сурозьке море[39]. В нього Дон-ріка тече.
Печеніги, поглузувавши, привели полонених до невеликого озера з доброю водою, дозволили скупатися. Там, біля нього, й розташувалися.
Троє печенігів кудись поскакали на конях і вранці другого дня повернулися з двома десятками вершників у пишному одязі, з мечами.
— Хто це? — пошепки запитав Синка Векша.
— Корсунці. Ромеї, які живуть на Корсунській землі.
Ті довго обдивлялись полонених, наче якийсь товар на торжищі, сперечалися з печенігами, мабуть, за ціну. То відходили сердито, то знову підступали. Врешті, видно, таки домовилися, дали печенігам торбинку з дзвінкими монетами, й ті помчали в поле.
Греки розв’язали бранців, наділи кожному на руки крицеві ланцюгові кайдани й погнали далі понад морським узбережжям.
Город, куди корсунці привели опівдні полонеників, стояв на самому березі Сурозького моря, де вливалася Дон-ріка. Будівлі все кам’яні, лише зрідка попадались глиняні хижі… Біля причалу гойдалося багато великих лодій із спущеними вітрилами.
Корсунці не дали бранцям навіть перепочити після важкої поквапливої дороги. Одразу зняли в них з рук важкі ланцюгові кайдани, приставили наглядачів і наказали носити з кліті на здоровенну багатовесельну лодію зерно в мішках. Самі ж пішли до високої кам’яної будівлі, що стояла неподалеку від причалу.
Якось, перебігаючи з мішком від кліті до лодії, Векша почув у натовпі сердите:
— Куди лізеш? — Обернувся, побачив маленького шаркого чоловічка, що докоряв у чомусь довготелесому візникові.
Векша запримітив його і, як випала зручна нагода, підступив, запитав:
— Прости, чоловіче, ти не русич, бува?
— Авжеж русич, — жваво відгукнувся той. — А ти як попав сюди?
— Тут нас багато. Полонили печеніги біля порогів, як до Греччини пливли. Потім інші перехопили в них і продали оцим он, корсунцям, — кивнув у бік наглядачів.
Ті побачили, що бранець розмовляє із чужим, і сердито гримнули на нього, і Векша знову помчав по зерно.
Вдруге пощастило поговорити довше. До причалу саме прийшов якийсь дідок ловити рибу. Власне, він її зовсім не ловив, ловили за нього два довгодзьобих приручених птахи. Полетить птах-рибалка в море, схопить рибину, а проковтнути не може, бо горло перев’язане, от він і несе здобич своєму господареві, а той відбирає її й кидає у дерев’яне відерце.
Наглядачі так задивилися на тих птахів, що й про полонеників забули. А Векша, скориставшись цим, знову підійшов до свого земляка.
Чоловік той був розпорядником у гостей, які подорожували Дон-рікою у Велику Булгарію[40] та в Хозарію[41]. Готував тут їм усякі припаси для мандрів.
— А чи не можна якось утекти звідси? — запитав Векша, з надією дивлячись на розпорядника.
— Марне діло. Понад Дніпром підеш — якщо з голоду не помреш, то печеніги стрінуть, а в Хозарську землю потрапиш — хозари перехоплять…
— Помирати мені, видно, в полоні…— похнюпився Векша. Розпорядникові, мабуть, стало жаль його.
— А ти не сумуй завчасу, — спробував розважити. — Може, твоє щастя — господар добрий попадеться, перекажеш своїм, то й викуплять. Ці ромеї не для себе вас купили, а на перепродаж. Собі не можуть залишати. У Корсунській землі чимало наших живе, та й гості київські часто там бувають. Довідаються, що вони тримають у себе русів-холопів, клопіт великий матимуть.
— Де ж вони продають? Тут-таки?
— Коли й тут, як попадуться добрі покупці, а ні, то переправляють тихцем у Греччину, в Царград.
— Будь ласкавий, чоловіче, як батька рідного прошу тебе! Скажи київським гостям, якщо зустрінеш: бачив Куделиного весляра Векшу, і клявся він, що коли живий лишиться, то з усіх сил намагатиметься повернутися додому… Гостя свого, мовляв, благав, якщо той узнає, кому продали, нехай викупляє, віднаймитує потім йому за все…
— Це обіцяю, передам, навіть у пам’ятку запишу.
Він дістав з-за пазухи шматочок тонкої білої шкіри, умочив гусяче перо в пляшечку, що висіла біля пояса.
— Як, кажеш, звати твого гостя?
— Куделя.
Розпорядник позначив щось чорною водою на тому шкіряному шматочку.
— І ще не забудь сказати: в полоні зі мною Вишатичів Синко та двадцять інших веслярів — Літай, Прийма, Гостен, Нетреба, Не-чай, Смілко, Лютавор…
— Добре, не забуду й про них, — позначивши і їхні імена на шматочку, пообіцяв розпорядник.
Наче камінь зняло з грудей у Векші! Знатиме Куделя, що він живий, то і Яна, а може, і отець та мати довідаються.
Корсунці, видно, поспішали.