Так і потекли її дні. Вдень вона вишивала, читала, грала на арфі, а вечорами дивилась на зорі та згадувала про свій рідний купецький дім. І від тих згадок,— хоч і не так уже їй радісно вдома було,— почала Лідочка сумувати, дарма що в замку жилося чудово.
І от коли по обіді одного дня поклав їй ведмідь свою велику голову на коліна та напівока глянув на її личко, пізнав він відразу, що не та стала Лідочка, як була. І говорить їй ведмідь:
— Скажи мені щиро, дружино моя люба: що тобі є? Чого ти зажурилась?
— Ведмедику мій дорогий,— відказує Лідочка,— не буду від тебе критись: схотілось мені дуже рідний дім побачити. Бодай на хвилиночку злітала б я туди, побачила б, як там живе-проживає мій рідний татусь.
Говорить так, гладить ведмедя по голові, а сама тихенько зітхає.
— Добре,— каже ведмідь.— Чому ж не відвідати батька! Поїдь собі гарненько, але тільки на три дні. Більше не барися, бо інакше зробиш мене нещасливим на віки...
Подякувала Лідочка ласкавому ведмедеві, а тут де не взявся знову той вигідний красний повіз із двома льокаями, й тільки загули колеса...
А тим часом батько був далеко ще від того, щоб збагатіти. А тому коли про Лідку згадував, то плакав по ній, як по мертвій, бо ж не мав на неї викупу. Отже, втішився він невимовно, як раптом її знову в своїй хаті побачив. Але ж сестри не дуже зраділи: було їм заздрісно, що Лідка нині така багата й вельможна пані, дарма, що чоловік її — не людина, а ведмідь. Кожна з них тепер би за всякого заміж вийшла, аби бодай половину таких вигід мати, як мала Лідка. І, порадившись, вирішили ці недобрі сестри, що вони Лідочку з її ведмедиком посварять. Тож, як минуло три дні й приїхав по Лідку повіз із двома льокаями, від Лідочки це затаїли, а машталірові сказали їхати, відкіль приїхав.
— Пані,— сказали вони,— до замку більше не вернеться, бо тато її свого слова дотримав, коли її по-перше віддавав, а тепер нікому не обіцяв, що віддасть і по-друге.
Так і поїхав ні з чим золотий повіз. А Лідочка чекала цілий четвертий день, чекала й п’ятий, а на шостий уже й догадалась, що тут щось лихе сталося не без помочі сестер. І стало їй жаль за своїм ведмедиком, бо ж він був такий милий, ласкавий та привітний. Хто ж бо не любить гарного ведмедика?! А особливо ж боліло їй серденько, як згадувала, що він їй при розлуці говорив: "Як не вернешся, то зробиш мене нещасливим навіки!"
От і вирішила вона самотужки дійти до свого замку й бути далі вірною дружиною своєму ведмедикові. Поклала собі трохи їжі в хусточку, потихеньку вийшла з хати й, нікому нічого не кажучи, подалася байраками та ланами, горами та лісами до чудового замку з жовтими трояндами. Бо ж не могла вона зламати слова, що дала ведмедеві!
Ой, довго ж вона йшла, довго блукала. Аж ніжки їй стали сильно боліти. Але таки за якийсь час до замку щасливо дісталася. Та до замку дійти дійшла, але в самий замок не могла достукатись. Ворота були замкнені, а на стук і на гукання ніхто не виходив. Тоді знайшла вона в плоті щілину, ледве-ледве крізь неї просунулась, аж усю одежу на собі порвала, й побігла шукати ведмедика. В саду не було його ніде. В замку також оббігла Лідочка всі покої,— нема й сліду. Нарешті ввійшла вона до своєї опочивальні, куди ведмедик ніколи не заходив і де вона могла змінити пошматовану сукню на цілу. І, ой леле! — побачила там на підлозі бідного ведмедя. Лежав він там неживий.
І заплакала Лідочка гіркими слізьми. Впала навколішки біля трупа, почала його гладити та до нього кликати:
— Ой ведмедичку мій дорогий, ведмедичку мій бідненький! Що ж це я, нещасна, наробила, за віщо тебе, золотенького, занапастила? Це ж я сама в твоїй смерті винна, тільки я! — Та нахилилася до голови й почала її цілувати та слізьми обмивати.
Аж гульк! Щойно вона поцілувала ведмедика в очі, як зненацька затрусився ввесь замок, кругом усе загуло, зашуміло. Немов якийсь страховинний ураган налетів. І так Лідочка того всього злякалась — бо ж до того всього була дуже сумна та й зморена,— що аж зімліла. Та зате, коли до тями прийшла, глянула й очам своїм не повірила: стоїть перед нею такий красний-прекрасний князь і біля його ніг лежить ведмежа шкура. Князь усміхається ласкаво-преласкаво та й говорить ніжно:
— Ну, от і добре, що ти вже прокинулась, моя найдорожча! Ходім же, моя люба, повітаємо наш нарід, що хоче нас бачити!
Нічого й не питалась Лідочка. Втерла попередницею заплакані очка, всміхнулась любенько й подала князеві свою білу ручку. Так вийшли вони на замкову вежу, а під нею люду, як море хвилюється. Дворяни, слуги, лицарі, прості люди, духовні, купці... Кого тільки там нема! Коротко казавши, замість густого лісу, що поза садом стіною стояв, тепер було гарнесеньке королівство: стояли хатки й палати, стелилися сади й огороди, в містах було багато веж і крамниць. А всі люди голосно вітали князя та його наречену. А мусите знати, що то вона своїм чистим поцілунком зняла чари, що ними був заворожений лихим чародієм красний короленко.
Що ж сталось із Лідчиними сестрами? Ні, це вже догадайтеся самі, бо вже я не маю часу вам розповісти докладно. А розповідати щось абияк, не докладно,— не варт! І вам не раджу.
ПРИСПАНА БОЯРІВНА
В одній далекій країні серед непрохідних лісів стояв собі боярський терем-замок. Довкола оточував його превеликий чудовий сад, повний родючих дерев і чарівних квіток. Поза садом високим муром підносились стрімкі кам’яні стовбури цілої низки гір. Тільки в одному місці розходились ті скелі й робили вхід в ту красну замкову долину, що була прорізана кількома кришталевими потічками студеної води.
В цьому казковому теремі проживав добрий боярин зі своєю дружиною. Жили вони любо та лагідно. Все мали, тільки довгий час не було в них діточок, і це їх засмучувало. Та здебільшого всяка біда з часом минає. Одного дня почула вельможна дружина, що має їй народитись дитятко. Зраділа вона вельми й почала приправляти віно . От шила вона та мережала сорочечки та пелюшки, а сама мріяла: "Коли б це була донечка!.."
І так заглибилась у свої мрії, що неуважно штрикнула голкою не туди, куди було слід, та вколола собі пальчика. А коли сплила з нього на біле полотно червона крапка крові, помислила пані: "Ах, якби ж моя донечка була така біла, як це полотно, а щічки її щоб були такі рум’яні, як ця кров!.."
І ось народилась в замку боярівна. Була вона така красна, немов найгарніша трояндочка, тому й назвали її Розалька. Страшенно щасливо чулася замкова пані. Сама доглядала, сама купала, обшивала й годувала свою донечку; сама і вночі до неї вставала й ні вдень ні вночі від її колисочки нікуди не віддалялась.
Та якось одної ночі сниться замковій пані предивний сон. Бачить вона, що не знать відкіль увійшли в її опочивальню три чужі невідомі жінки. Кожна з них мала в руці розсвічену велику воскову свічку. Почали вони тихо наближатись до колисочки, в якій спокійно спала Розалька, обступили дитину, освітили її своїми свічками, понахилялись над колискою й ніби почали ворожити Розальці її долю.
Перша жінка, висока, струнка, з блакитними очима, промовила ніжним голосом:
— Як виростеш ти, дитинко моя, то станеш така красна, як троянда, а будеш добра, як свіжий хліб.
Тоді промовила маленька чорноока:
— Будеш ти жити в радості і щасті. Ні сама біди не знатимеш, ні ті, що довкола тебе, також біди не побачать, аж поки не виявиш ти нерозумної легковажності. Бо коли схочеш прясі в її праці перешкодити й вхопишся за те, що тобі не належиться,— зазнаєш великого лиха й іншим його передаси.
Тоді підступилась до колиски третя, лагідна й мила, та й промовила дуже приязно:
— Якби ж так і сталось, то лихо перетерпиш. Прийде ж час, коли ти й сама знову цілком щаслива станеш та й іншим щастя даси. Коли ж тобі буде потрібна поміч, то згадай про мене: я звусь, як і ти, Розалія.
Прокинулась замкова пані, аж вся холодним потом обливається. Але ж у покою нікого чужого нема, а її Розалька, як квіточка, спить спокійно на білих подушечках. Перехрестила дитинку, поцілувала, а як тільки стало розвиднюватись, швиденько збудила боярина та й розповіла йому слово в слово, що в сні чула. І звелів тоді боярин, щоб ніде в замку ніхто ніколи нічого не пряв, щоб не було ніде жодної прялки, жодного веретена , жодної мички чи мотовила . Думав, що тим врятує свою дитину від можливої біди, бо ж коли не буде в замку жодної пряхи, то Розалька ніяк не зможе якійсь прясі перешкодити в її праці.
І знову після того почались у теремі безжурні, радісні дні. Всі були веселі, радісні, щасливі. Щасливо підростала й Розалька. Росла, гарнішала, була добра й ласкава, вчилась мудрості та різних мистецтв. Та одного дня, коли вже минуло дівчинці п’ятнадцять років, пішла Розалька в далеку прогулянку, аж на край замкового саду, де стояли грізні кам’яні скелі. В тому високому мурі побачила вона за великим кущем колючого терну якусь щілину, немов дверцята в чиюсь печеру. Закортіло їй подивитись: що ж там може бути? От вона обережно паличкою розсунула щілину й вступила в печеру. Зробила кілька кроків і побачила більший покій, а в ньому на кам’яній лавці сиділа стара-престара бабуся. Перед собою мала велике колесо, яке дуже швидко крутилось, коли бабуся натискувала ногою. Бабуся тримала в руці якусь паличку, обмотану нитками, а та паличка швидко крутилась і тихенько хурчала-співала:
Німа пряха біду пряде...
І ніхто того не знає,
Що, хто нитку розриває,
Той собі біду знайде!
Цікаво стало Розальці. Сіла на другу кам’яну лавку, дивилась і слухала, як співає веретено.
Аж нарешті не втерпіла: закортіло їй спробувати, як воно нитка прядеться. Почала просити бабку, щоб дала їй веретено, а бабка з ляком головою крутить, руками й ногами махає, але сказати нічого не може. Тоді Розалька підскочила й, пустуючи, вихопила в бабки з рук веретено. Перелякана пряха схопилась з місця, прялка впала на долівку, потягла за собою нитку — й тоненька пряжа перервалась. І враз заточилась Розалька, хитнулась раз, хитнулась два — й упала горілиць на кам’яну лавку.
Можна було гадати, що померла. Та в дійсності не була вона нежива: дихати дихала, але ж лежала нерухомо, як у глибокому сні. Отже, правду їй у сні ворожили чужі жінки, правду веретено співало: через ті збитки сталась біда! Та й не тільки самій Розальці.