Видно було, що відповіді на ці питання по-різному сприймали Петро Федорович і Катерина Олексіївна.
Нарешті спудеї насмілились повести розмову про свого однокурсника Сковороду, просили повернути його для продовження навчання в академії. Говорили про втрату ним голосу, що не дає змоги продовжувати службу в придворній капелі. Бажаючи чимсь добрим показати себе перед академістами, великий князь і його наречена обіцяли задовольнити прохання. До вирішення цього питання Григорій ще продовжував бути в капелі, але утримувався співати, брав участь лише в оркестрі як флейтист.
Кожен день високі гості знайомилися з древностями Києва. Єлизавета Петрівна ставала на коліна перед ікони ми святих угодників, клала земні поклони. А тим часом дзвонили всі київські церкви. Вечорами запалювались соті фейєрверків, освітлюючи місто та збуджені дніпрові хвилі.
З власним оркестром Єлизавета подорожувала з Києва в Полтаву, урочисто зупинялась в місцях, пов'язаних з пам'яттю її батька Петра Першого. Адже минуло лише 35 літ після розгрому шведів під Полтавою, і тут ще живі були свідки подій та учасники їх. Молилася Єлизавета у тій церковці, в якій і Петро молився перед боєм; слухала від старих людей перекази, що набули вже легендарності.
Дзвеніли литаври, оркестр виконував церемонні мі-нуети та улюблені Петром веселі похідні мелодії, стріляли гармати, потрясаючи блакитне небо тихого, задумливого Надворскля.
Урочисто поверталися до Києва. Зупинились на переправі через річку Говтву. Біля переправи стояв старий інвалід, спираючись на милицю. Сиві довгі вуса — то було все, що залишилось від його колишньої козацької постави. Імператриця кинула до його ніг червінця, але він не нахилився брати його.
— Не червінця, а волю дайте козацтву! — гукнув старий.— Згадайте нашого Семена Палія, з яким ходили па битву! А тепер пузата старшина землі козацькі забирає!
Прелставники козацької старшини, що були при імператриці, лише переглянулись. Тим часом тронний ридван рушив, зацокотіли копитами коні, глушачи голос козака-інваліда та обдаючи його пилюгою.
Стояли тихі, задумливі дні золотої осені 1744 року, коли імператриця давала бенкет на горі серед дубів над Дніпром, недалеко від схилів легендарної Аскольдової могили. Тут облюбувала вона місце для побудови царського палацу. Недалеко ж звідси була закладена Петром Першим фортеця. Єлизавета вважала, що саме тут, на виду Печерської лаври й Аскольдової могили, має красуватися її палац. У новій будівлі треба відбити пишноти петербурзьких імператорських споруд. А тому треба доручити як побудову церкви святого апостола Андрія, так і палацу визнаному зодчому Варфоломію Растреллі. Лише він зможе задовольнити високі вимоги сполучити блакитні й білі кольори з розкішною позолотою та здійснити урочистість фасаду з химерними заокругленнями ліплень. А зали мають бути оздоблені дзеркалами, ліпленими гірляндами з амурами серед них. Фігурні узорчасті паркети, великі вікна мають гармонійно доповнювати велич царської будови, якою Єлизавета мріяла з'єднати Київ у єдиному архітектурному ансамблі з Петербургом. Щоб надовго не відривати Растреллі від роботи в столиці, вирішили доручити йому лише проектування будови А всю відповідальність за неї поклали на зодчого МІ-чуріна.
Саме з цієї нагоди на місці закладин палацу Єлизавета веліла дати бенкет. Від обідньої пори до півночі гримів оркестр, в якому Сковорода грав на флейті. Безперервно вся місцевість освітлювалась фейерверками. У великому дерев'яному наметі, підлогу якого застелено дорогими килимами, стояв позолотою оздоблений стіл та крісло імператриці, привезене з Петербурга. Поруч p неї сиділи Воронцов, Розумовськии та інші видатні державні особи, включаючи й представників Малоросійської колегії. Осторонь, за другим столом, знайшлося місце і представникам видатних родів козацької старшини — Скоропадських, Кочубеїв, Ґалаґанів. Вони поглядали на дорідну, веселу, владну імператрицю і заздрили тим, хто близько сидить коло неї. Жодному старшині не довелося почаркуватися піднесеним келихом з владаркою великої імперії. Тому нащадки козацькі, чаркуючись один з одним, примовляли: "Щоб і нам було весело", "Щоб і нащадки козацькі не журились". Тихцем заздрили російському дворянству, для якого вже установилися права торгівлі кріпаками.
Всі були вражені несподіванкою... Єлизавета веліла відшукати на Полтавщині бандуриста Григорія Любистка, який втік з царського двору тринадцять літ тому, і наказала зарахувати його до царської капели. А щоб че наважувався він знову тікати, надала йому звання полковника. І ось тут, на бенкеті, виступив бандурист Любисток, виконував у супроводі бандури козацькі пісні:
В Цареграді па риночку Та п'є Байда мед-горілочку; Ой п'є Байда та не день, не два, Не одну нічку та й не годиночку.
Здавалося, що й старезні дуби зажурено схиляли віти, слухаючи вправний спів Любистка. Вловлюючи настрої слухачів, бандурист затяг іншої:
Гомін, гомін. Гомін по діброві. Туман поле покриває. Туман поле покриває. Мати сина проганяє: — Іди, сину, іди Пріч од мене — Нехай тебе орда візьме...
Підкоривши yfltPy слухачів, з великою тугою проспівав кобзар "Зажурилась Україна, що нігде прожити".
Слухаючи співи Любистка, наче зажурилась й козацька старшина. Та той настрій швидко розвіяло добре угорське вино. По-справжньому сумував Сковорода, позираючи на дивне бенкетування. Він сподівався, що це його остання присутність при подібних гульбищах. Всі співаки й оркестранти були напідпитку. Окрилений надіями, Григорій не відставав від інших. Наче якась хвиля заколисувала його, відганяючи втому, тамуючи смуток. Шаленіючи, грали оркестранти, переходили від урочистих до танцювальних мелодій. Навіть сама Єлизавета Петрівна пішла в танок з Олексієм Розумовсь-ким. А сп'янілому Сковороді хотілося битися, змагатися, протестувати. Він, шаленіючи, грав на флейті. А в антракті імпровізував свій власний витвір, в якому чувся журливий стогін, наче вітер розносив степовими просторами смуток і прокляття окраденого народу, наче невільницький плач обзивався скигленням чайки й зітханням бездольної матері.
Мабуть, голосіння флейти долинуло до розшарілих ушей її імператорської величності, бо вона тривожно запитала щось в Олексія Розумовського, а потім перехилила келих і залилася дзвінким сміхом. Григорій обірвав гру на флейті, хотів потрощити її, але його стримав товариш-оркестрант, порадивши берегти коштовне знаряддя, з яким поєднав він свою долю. Пригорнув Григорій до грудей флейту, а на очах затремтіли сльозини. Звівся й пішов на дніпрові схили. Там знову награвав імпровізовану мелодію, заглушаючи гамір бенкету, що доносився до його вух.
Не запам'ятав Сковорода, як закінчився бенкет. Сп'янілий, він заснув на дніпрових схилах під тополею. Тут його вранці відшукали товариші-спудеї, повели в академію, переодяглії з каптанця придворного слуги в академічне вбрання. На цьому закінчилась участь Григорія
в царській капелі та оркестрі. А дивний соп, який снився йому на дніпрових схилах, доповнюючи все бачене при царському дворі, запам'ятався на все життя. Про нього розповість він у своїх писаних трактатах...
Залишаючи Київ, імператриця роздавала нагороди, звання та чини. За загальним положенням увільнений з капели Григорій Сковорода мав тепер називатися "придворным уставщиком".
Козацька старшина нарешті дочекалась прийому в імператриці, щоб ще раз прохати дозволу обирати гетьманів. Єлизавета Петрівна доброзичливо прийняла прохання, веліла прибути представникам у ІІетербург, де мали вони взяти участь па святі одруження Петра Федоровича з Катериною Олексіївною. До того ж саме в столиці Єлизавета Петрівна буде рекомендувати на оораппи гетьманом молодого Кирила Розумовського, коли він повернеться з навчальної подорожі по Європі.
Наче сп'янілою від усієї урочистості поверталась з Києва висока гостя. Вона ще раз повторила наче завчені слова: "Я люблю народ сей благонравный и незлобный". Не тільки цією думкою тішила себе імператриця. Вона мріяла поширити кріпацькі пута на "незлобный" народ...
Не ходив Григорій на проводи тронної гості, коли залишала вона Київ. Слухав церковні передзвони та гарматні постріли. Попростував, як на батьківську пораду, до Дніпра, несучи свою любов, пристрасть і гнів у мережані грозами далі.
У КЛАСАХ ПІЇТИКИ, РИТОРИКИ ТА ФІЛОСОФІЇ
Перебування Григорія в імператорській капелі поклало тінь задумливості на його відкритому високому і" м. Тепер він охоче замінив одяг капеляна на вбрання академічного спудея. Товариші привітно зустріли його повернення, слухали цікаві розповіді про бачене й пережите ним. Не просто розповідав І ригорій, а іі робив свої висновки про характери різних людей, розкоші й бідність, про добро і зло, про правду і кривду. Свідомість людини, її самопізнання, розуміння свого стану стали животрепетними питаннями для Сковороди, іноді в розмові для підтвердження своїх думок він використовував біблію, а часом критично висловлювався про біблійні легенди, про народження Христа від діви, про створення богом людини. Все це називав "тупою премудрістю".
Коли заходили суперечки, то Сковорода посилався на життєві явища, говорив про суспільство, в якому панує розкіш і бідність, де діють правдолюби й лжещ. У світі кожен виконує, як у великому театрі, свою роль за здібностями і переконаннями. Він закликав своїх друзів пізнавати істину, шукати її насамперед у реальному житті, виступав проти догматичного мислення, гірко висміював тих, що не могли збагнути відкриттів Коперника і Галі-лея. Догматиків Григорій називав людьми, в думках яких "гиѣздится лжа", а в серці — "обман и суета". Часом посилався на слова французького мислителя Декарта: "Cogito, ergo sum" l.
Уважно слухаючи лекції з піїтики Гедеона Сломін-ського, критично сприймав їх. Його поняття піїтики невіддільні були від пісні, музики. Він рішуче захищав принципи тонічного збагачення у віршуванні й сам намагався писати по-новому, виносячи вірші на суботні диспути. Навіть сам ієромонах Гедеон Сломінський замислювався над судженнями здібного спудея.
Григорій охоче перечитував праці з піїтики, вивчав уважно трактат В. К— Тредіаковського "Новый и краткий способ к сложению российских стихов", цікавився латинською риторикою Коссена.