Був це славний на той час авантюрних і розбишака, який наймався з своєю ватагою до заїздів і найбільше дався узнаки на Підкарпатті, в землі Пе-ремиській. На згадку Валеріяна Здень-Кутковського всі трусилися. Куди, бувало, він прийде, там уже й трава не зараз виростала. Пан Крушвіцький, за порадою своїх приятелів спровадив умисне Куткове ого аж десь з-під Сянока.
Та тут авантюрникові не поталанило, й він попав у полон. На допитах признався, що за живу Оленку мав дістати п'ятсот червоних; так само — за вбитого Кричевського, а за живого — 1000. Заплата його кільком помічникам була умовлена окремо. Четвертину вже взяв він наперед, а вся добич із того грабунку мала припасти виключно йому та його підручним.
— З цього видно,— обізвався Пшилуцький,— що вашмосць ішов на грабунок, і за те стріне вашмосць таки зараз, як зловленого на гарячому, заслужена кара. За півгодини, вашмосць, повиснеш!
— Протестую! — кричав Кутковський.— Мене мусите віддати під шляхетський трибунальський суд!
— Вашмосць показав своє шляхетство злочином грабунку. Про те свідчать акти гродські в Перемишлі й Сяноці. Хочеш, вашмосць, ксьондза, то тобі зараз привеземо. Але вибачай — повиснути мусиш. А втім, вашмосць, і так тут шляхетський суд судить — ми всі гербові...
— Повісити шельму! — кричала шляхта, ідо ще залишилася.
— Протестую! — кричав Кутковський.
— Запротестуєш ногами, як на шибениці будеш! Привели ксьондза. Та розбишака не хотів із ним
говорити. На кінці села жив циган-коваль, і йогр зараз прикликали. За злотого й пляшку горілки він радо згодився бути катом. І Кутковський, той пострах далекої околиці, повис на сухій вербі за селом.
Як уже гості пороз'їздилися, Пшилуцький написав до Крушвіцького такого листа:
"Вельможний і вельми мені любий Пане і добрий мій Сусідо! Я все величався приязню Вашої милості, мого сусіда-добродія, тим-то й тепер я звертаюся до Вашої Милості з проханням почути з Ваших ласкавих та зичливих уст кондолєнцію з причини того нещастя, яке мене вчора стрінуло. Ото вночі décimo januaríi напала на мій худопахольський хутір шайка озброєних розбишак татарським способом, вивернула частокіл, виважила ворота; я й не знаю, чи міг би сьогодні цього листа до Вашої милості написати, коли б Боже Провидіння мною, грішним, не було заопікувалося. Я саме справляв для свого сина вродини й запросив трохи братів-шляхти. Ми ще не спали, коли гавкіт собак зрадив розбійників. Шляхта станула нам у пригоді, напасників прогнано. При цій нагоді поранено й зловлено ватажка банди, відомого в Сяноцькій та Перемиській землі розбишаку-заїз-ника Валеріяна 3день-Кутковеького. А що мене найбільше обурило, то та калюмнія, яку той ледащо зважився кинути на Вашу милість,— неначе б то Ваша милість найняв його заїхати мене й ограбувати, і то за 500 червоних. Догадуюся, що він, знаючи нашу сусідську приязнь, хотів таким чином з'єднати собі мною беневолєнцію й помилування. Та він погано обрахувався, бо саме за цей нахабний наклеп я казав його повісити. Бо як же я мав би йому повірити? Чи тому, що ми по-сусідськи живемо? Або тому, що занедужалу в дорозі дитину Вашої милості я приймив під свою вбогу стріху й зайнявся нею, мов рідною дитиною? Вона ще нездужає, тим-то я не можу її відіслати ще Вашій Милості.
А при цій нагоді нехай буде мені вільно пограту-лювати Вашій Милості, як Ваш добрий сусід і приятель такого славного зятя, яким є пан, шляхетне вроджений Станислав на Кричеві Кричевський, котрого я теж мав приємність у себе загостити під ту пору, бо він — шкільний товариш мого сина. Аж любо було дивитися, як той офіцер королівської гусарії гарно й по-мистецьки вів зібрану наборзі шляхту до наступу на ледарів. Я, як старий панцирний товариш, розумію цю справу добре. Пан Станислав Кричевський — це справдішній лицар, і його жде неабияка кар'єра, котру славно зачав у останній шведській війні. Дочка Вашої Милості, панна Оленка, буде з ним щаслива, й я помітив, що вони люблять одне одного.
Та ще одна заввага: коли моя челядь закопувала те розбишацьке стерво, знайшла між убитими кількох ваших гайдуків. Пробі! Ласкавий мій сусідо — я чував, що Ваша Милість лагідно поводиться зі службою й підданцями, але щоб аж до того дійшло, щоб ваші гайдуки наймалися відомому розбійникові до грабунків і нападів, то вже нечувана сваволя. Переведіть, Ваша Милість, слідство й покарайте виновни-ків, а то погана слава піде про Вас. Люди ж звичайно люблять у такі сплітки вірити, що це сталося за Вашою згодою, а це кинуло б на Вас погане світло великого хамства. Поручаюся дальшій ласці й приязні Вашої Милості, приятель і покірний слуга Вашої Милості
Станислав Якша Пшилуцький в. р. Дано в Будилові". Як старий прочитав цього листа Стахові й Михайлові, ті сміхом мало не подавилися.
— Ну, кажете, що це добре. Але скажіть, будь ласка, хто цього листа завезе? Я не можу нікого з моїх людей з ним посилати, бо той шельма певно кожного покалічить.
— Нема чим журитися,— сказав Стах,— мій Максим завезе листа.
Старий запечатав листа своєю гербовою печаткою. Максим під вечір сів на найліпшого коня й поїхав до Вибранівки.
Вже було пізно в ніч, коли Максим під'їхав під огорожу вибранівського двора. Він знав розклад палацу і знав, у котрій кімнаті спить Крушвіцький. Листа враз із камінчиком обв'язав рушником і припняв до кінця списа. Прицілився, розмахнувся і з усієї сили кинув камінь у вікно. Там іще світилося. Видко, Крушвіцький іще не спав. Коли Максим почув бренькіт збитого шкла, був певний, що камінь ураз із листом попав, куди треба. Завернув коня й вихром пі-гнав до Будилова.
* • *
Від того часу в будилівському дворі стало спокійно та тихо. Кри^евському минав час відпустки, й він мусив їхати до Варшави. У Варшаві знали про заїзд на Пшилуцького, про втечу Оленки, але Пшилуцький не заносив позву до трибуналу за напад та віоленцію,— раз тому, що дав Крушвіцькому добру научку й мав сатисфакцію, по-друге, Крушвіцький був у праві, коли хотів відібрати свою малолітню дочку з чужих рук.
І Крушвіцький не робив далі нічого. Здавалося, що справа затихла. Оленка щораз більше приходила до здоровля. Пшилуцький постановив, як лише дорога поправиться, виправити її до Львова, до монастиря С. С. Клярисок, аж до вінчання зі Стахом Кри-чевським.
Десь у середопісті настали невеличкі морози, санна дорога була добра, й той час хотів він використати. Наказав приладити добрі криті ковані сани, троє добрих коней, певного візника та чотирьох своїх гайдуків, котрі мали Оленку проводити до Львова. Відвезти мала її стара Валєнтова. Вона була дуже рада з того, що пан Пшилуцький визначив її на товаришку. Вона дуже полюбила Оленку, та, крім того, мала нагоду відвідати всі львівські костели. Виїзд Оленки держали всі в великій тайні.
І ось одної зоряної ночі запряжено сани. Оленка з Валєнтовою вийшли, позакутувані в кожухи, й посідали в сани, де їх ще обставлено подушками та перинами. Посідали озброєні гайдуки на коні й увесь похід рушив тихенько за ворота. Старий Пшилуцький стояв із сином на ґанку й хрестив їх у щасливу дорогу. Попереду їхав один козак, по боках — по одному, а один — іззаду. Пан наказав їхати швидко, поки не минуть небезпечні місця, де б могли сподіватися засідки.
На небі визоріло, в повітрі була така тиша, що можна було почути товкіт власного серця. Оленку обвіяло чисте морозне повітря, вона почувалася добре. Вколисана рівномірним гойданням саней, Валєнтова почала дрімати. Оленка думала про своє майбутнє — як її приймуть у Львові й на чому все те може покінчитися.
Вже було на досвітку, як заїхали в густий ліс. Дорога була мало протоптана саньми, що возили дерево з ліса, по обох боках були цілі гори навіяного снігу.
Нараз ізпереду саней почувся стріл. Оленка побачила попри голову візника, як передній гайдук злетів з коня й загородив дорогу. Кінь полетів уперед без їздця. Сани мусили стати. Оленка відсунула завісу буди, що вкривала сани, й побачила, як кількох ледарів вискочило з-під снігу і спинили коні. Ще кілька стрілів — і все затихло. Хтось відірвав бічну завісу буди, витяг у сніг стару Валєнтову, що кричала й гукала помочі, а на її місце всадовився вусатий драб у овечім кожусі. Оленка завмерла зі страху — коло неї сидів один із найлютіших посіпак її батька. Вона вмить зрозуміла, що сталося та що її тепер жде. Вусач нахилився до неї й дихнув їй у обличчя горілкою:
— Коли б тобі, панночко, захотілося пищати, то вже вибачай, але я тобі заткаю роточок ганчіркою.
Сани були з обох боків прислонені завісами. В буді було темно. Оленка чула, як сани поверталися. Вона зі страху зімліла.
* * *
Нарешті сани станули. Хтось відсунув завісу й наказав їй вилазити, здираючи з неї перини та подушки. Дівчина вилізла, мов причинна. Перед нею була .засніжена веранда батьківського палацу.
її повели попід руки, бо своїми силами вона йти не могла. Поволеньки сходами її завели в її давню кімнату. Все було так, як завжди.
Вона станула серед кімнати, мов задеревіла, не знаючи, що з собою робити. Зараз за нею ввійшли в кімнату дві жінки. У старшої в очах світилася велика лють.
— Хай тобі, панночко, й не думається втікати, бо я за тебе канчуків брати не хочу! — погрозила їй пальцем.
Таке нахабство простої баби допекло Оленці до живого, але вона не сказала нічого. Стара відьма вийшла за чимось і осталася молодша. Вона приступила до неї й почала її роздягати. Оленка бачила, що в неї заплакані очі.
Молодиця шепотом сказала:
— Ви мене не пізнали, моя люба панночко, але я вас ніколи не забуду. Ви були для мене янгол, як я колись нездужала. Як мені вас, моя панночко, щиро жаль. Краще б вам не жити...
І молодиця залилася сльозами, оглядаючись за-єдно на двері, чи хто не підслуховує.
— Ваш батько лютий, мов той звір. Відколи ви поїхали, місця найти собі не може, ніхто до нього приступу не має. А відтоді, як хотів, було, вас відбити й стільки людей утратив, то став іще лютіший. Проклинає вас і всіх. Аж страшно. Оленка спитала:
— А той... що до мене сватався... не приїздив більше?
— Ніхто його від того часу не бачив. Але гайдуки казали, що як від'їздив, то з паном нашим сварився за якісь гроші...
Оленка зрозуміла, в чому справа. Нараз почулися в сінях важкі кроки.