Потім пригинаючись під кронами дерев, під каштанами і акаціями, вся громада, наче військовий загін, почвалувала по алеї, задудніла по ній, вирвалась на шлях.
У вітальні всі, що досі мовчали, зразу ж заговорили.
Яка нісенітна ескапада! — протираючи окуляри, сказав доктор Крученюк. Нікого вони не спіймають, солі на хвіст насиилять. — Не розумію навіщо ця комедія Василькові...
Василько мусить виявити сусідську доброзичливість, лиш пахнула цигаркою Ольга Антонівна, —• ось поїхав і Бріф, адже сам Василько не поїде. Треба мати почуття якогось такту, адже Білостоцькі були завжди джентельменами по відношенні до нас. Крім того — сьогодні їхня Ворона, а завтра може ми. При цілковитій безпорадності власть-імущих треба самим нам оборонятись...
Все дурниці! — вигукнув, входячи у їдальню дідусь Василь Дмитрович, панські жарти,їй Богу! Ескадрон драгунів або сотню козаків, от що треба...
Не поможе, любий гвардійцю — дідусю, — озвалась тітка Лара, — нині не сімнадцяте сторіччя з наїздами Конєцпольських та Потоцьких, ані не дев'ятнадцяте, з Аракчесвими. Гніву народного не чуєте, панове, як гремить? Вся ваша система, увесь цей лад, Ольго Антонівна, розвалиться кожної хвилини, бо увесь він струхлявів, прогнив до костей...
Браво, тітко Ларо, браво, їй же Богу, молодець, — вигукнув доктор Крученюк, — дайте руку, ви збагнули духа сторіччя...
— Скажи їм, Ларусю, ще про розкованого Проме-тея, — засміялась тітка Катря, — а якщо він ще не розкувався, то ти його розкуєш...
Тітка Фламінго позіхнула і від хвилювання чи ранньої прохолоди щільніше загорнулась у вовняну хустку.
— А що ж ти проповідуєш, дорогенька, сповилась димом Ольга Антонівна, — нову жакерію, повстання Уота Тейлора, краківську різню вісімсот сорок шостого, чи просто гайдамаччину?..
Олелько вдивлявся з цікавістю в тітку Лару, що підвелась і собі огорталась хусткою.
Нічого я не проповідую, я тільки хочу дії, — сказала вона, — ця дія є і буде. Це не справа в жаке-рії чи в краківській різні, це справа в загибелі старого світу і початку нового. Те, шо гниє, підточене шашелями, мусить загинути, так як загинув Рим, вичерпалось середньовіччя, прикорочено абсолютизм королів...
Ого-го! — зареготався доктор Крученюк, — женевські брошурки не читано намарне...
Женевські брошурки мені не потрібні, — сухо сказала тітка Лара, — мені вистачать Петефі і Гайне... Але мені і їх не потрібно. Ви знаєте — і голос її став ніжний і надхненний, аж усі здрігнулися, невіда-ючи чому, — мені вистачить як я слухаю вітру, як дивлюсь на розцвітання троянд, я слухаю як шепоче листя, як виплакує свої сльози потік... Я, серед зими, та знаю, що прийде провесінь і весна, я знаю, що оновиться все те, що невміруще. Я більше знаю ніж ви усі...
І вона огорнена в шаль швидко вийшла з вітальні.
— Причинна, — сказала Ольга Антонівна, щось не в порядку з нею...
Можливо — закохана, засміялась тітка Катря, — а от бачите, мені нічого не скаже...
Слухайте. — озвався із-за самовара дідусь Василь Дмитрович, — це все досить небезпечні дискусії;
її, мою любу, оцю саму Ларусю, можуть одного дня арештувати...
Доктор Крученюк зареготався.
— Відносно закоханості, — промовила тітка Фламінго, хіхікнувши, може вона закохалась в Казіка Бі-лостоцького, а він мені нагадус рудого кота в чоботях. Вона ж, наша, Ларуся так любить польську поезію...
Виструнчені, чепурні, галантні аж до докучливої солодкавості, ці всі ваші поляки, така ж і їх поезія. — сказала тітка Катря, — терпіти їх не можу. Вони нас у баранячий ріг зігнули б...
Не зігнуть, не бійтесь, — промовив доктор Крученюк, — принаймні ті, що тут у вас були і поїхали паліїв виловлювати, такі нас не зігнуть...
Вічна ота ідеалізація мужиків, традиція хлопо-манів, мого батька, до речі, — озвалась Ольга Антонівна, — по мойому цей молодий Білостоцький має рацію: гайдамаччина і більше нічого. А Ларуся своє: Народ... Ось послухайте, мені вже казали, які погляди Яшко-матрос висловлює! Підождіть, це все квіточки, ці всі підпали, а ягідок ще дочекаєте...
Ну їй же Богу, — засміявся доктор Крученюк, — ви — Ольго Антонівна справжній сюзерен. Вам би ще тільки замок та загін лицарів-хрестоносців. Вам би жити десь у тринадцятому, найпізніше п'ятнадцятому сторіччі, вам би з Білою Розою вести війну...
Або підкидати жарини в кострище Жанни д' Арк...
Олелько дивився на тверде, бронзове обличчя матері, на її згірдливо стиснуті губи і думав, що вона таки справді в цьому химерному роду чужа.
Олелько вийшов і собі на кружганок. Там сиділа тітка Лара на ступенях будинку, колись помальованого сіро-блакитною фарбою, а тепер трухлявіючого, зарослого плюшом і диким виноградом. Чорна коса її впала аж до ніг.
Тітуню, ти подібна на Кассандру, — сказав замислено Олелько, — зовсім віща Кассандра...
А може на Електру? — засміялась вона, — а ти як: сильний в античному світі?...
— Не дуже. Хто така Електра?
— Сестра Ореста, месниця за свойого батька Агамемнона. А чому ти завжди скрадаєшся як котюга, Олельку? Поїдемо завтра на ярмарок?
А що там особливого?
Так собі, просто подивитись на людей...
Вона обійняла руками коліна і замислилась. Може вона зовсім не думала про Електру, а про того сина Ґонти про якого думав і Олелько. У нього либонь були такі самі карі, світючі очі: чорний оселедець, посміх, — все як на старовинному портреті, шо висів у батька в кабінеті. Він видно був дужий, кремезний, показував свої білі мігдалові зуби. Він літав на соколі-коні, а може оце саме тепер стоїть під каштаном. Він висовгувався облаві в Гончому Броді і в Любитові, він оце тількищо перейшов звягельський шлях. А може стоїть у вежі на межиріцькій фортеці і зорить? А може перейшов хрустально-холодну Горинь. Ось у місяці блиснула рукоять його кривої шаблі...
Тітка Лара подивилась на Олелька своїми владними, візантійськими очима. Олелько був певний, що вона так як і він не прагнула, щоб цього сина Ґонти спіймала ота шляхетська погоня.
За садом, у бік Ворони і Рокитиці, все ще стояла оранжева луна. Це догоряли клуні і скирди панів Бі-лостоцьких.
Тітка Фламінго була, справді, тонка і недоладна мов чапля; вона вперто займалася музикою, імовірно не маючи до того великого хисту. Вона намагалася бути незалежною, — думав Олелько, — але, в істоті, вона несміла і непевна себе. Тітка Катря — що інше, вона просто сміхунка, пустунка, жартунка, без ніяких аспірацій, вона любить пустувати, реготати, забавлятися як дитина. Зовсім інша — тітка Лара; осьтака, — думав Олелько, — ступінь до довершен-ності. Олелько дивився, як вона тримає у витягнутих руках віжки. Руки були в білих рукавичках, від пере-губа руки золотіли ніжним пушком в ранньому сонці, руки виточені — мармурові. Така могла бути єгипетською принцесою, наказувати Цезареві, входити на кострище, не тільки з переконання у вірі як із власного наказу — не скорятись. Обличчя її, — думав Олелько, — теж саме, половецьке; вилиці, що спалахнули б у степових загравах, владне підборіддя, ніс з горбинкою. Лілейний шарф її сповзав з волосся і розмаювався у вітрі як хоруговка. Вони їхали бричкою в повітове місто. На Вознесения там завжди ярмарок. Батьки поїхали іншою дорогою ше зранку, екіпажем, з Дементієм. А бричкою правила тітка Лара і вони їхали лісом, де довгими зубчастими тінями різьбилась над шляхом хвоїна, тріщали, падаючи, шишки і ломаччя, в лісі був смоляний запах і плигали з гил-ки на гилку вивірки; веселі, вгодовані, застояні коні несли бричку мов пір'їну і тітчин шарф, що його здоганяв вітер, — все це сповняло Олелька нечастою у нього бадьорістю. Тітка Фламінго позіхала і здріга-лася від ранньої прохолоди, вона взагалі була непридатна до сільського життя; боялася мишей, швидких коней, темної ночі, жаб у ставку. Де існував її світ? В книжках, в зібраннях нудних людей, на концертах.
Руки її були, правда, лілейно тонкі. "Що ти грала так пізно вночі, тітко Ганнусю, все того Шуберта?"
— Боже, Олелько, — засміялась Фламінго, — ти розумієшся в музиці як вовк на зорях. Ти ж суцільна пила. Це ж був Шопен". "Так як і я, — озвалась тітка Катря, видуваючи губи і закладаючи квітку у косу, — мені верблюд наступив на вухо. І кажіть після того, що ми — музикальна нація..."
Проте цей день видавався Олелькові співучим. Здавалось, співали галявини у лісі обабіч тракту, аж дзвенючі синім грайморем волошок і дзвоників, і верстви, що мерехтіли поміж телеграфними стовпами, невгавно утікаючими в далечінь, і клекіт чорногузів над хуторами, і за переїздом, за шлагбаумом, несподівано вилискуючі прозолоттю заливні луги, вигапто-вані килимами латаття, а над усе цей старий, завізний, битий королівський шлях, здовж якого дрімали старезні липи. їхали гарби, навантажені мішками з борошном, черкала колію жниварка, помальована жовто і червоно, безконечно тягнулися балагули на миршавих коненятах, проїздили пани в екіпажах, і дехто з них скидав кашкета, зочивши рославицьких панянок; трясся у тарантасі урядник; чортом промайнув якийсь чиновник із сердитим обличчям і неспішною ходою, із своїм вічним "гаття — к'собі", йшли біля возів селяни, поглядаючи не так на панів, як на колеса їхніх екіпажів, на їхніх коней і збрую, позираючи з-під усміхненого мудрого ока, з цигаркою, що давно погасла на губі.
А коли вибралися на взвишшя і сонце стояло вже височенько, блиснула стьожка задуманого Гориня, над вокзалом знялась хмарка пилюги і диму, засріб-ліли бані церков, вилетів у голубінь шпиль судового будинку і зависочилась оборонна башта на Замковій горі.
— Яке безобличне місто, — сказала Лара, — крамарі, сутяги, яриги, піхотні офіцери, перекупки, дячки, а уявіть собі, що колись на цій вежі маяли Гедиміно-ві корогви і оріфлами кастильських, тосканських, баварських лицарів, закутих у панцирі... Адже тут був колись з'їзд всього європейського лицарства, що збиралося вирушати на невірних..."
— Хто такий цей Гедимін, Ларо? — ліниво озвалася тітка Перепілка, — це, бува, не за римських часів?..
Тітка Лара сердито тріснула віжками. "Як можна бути таким неуком".
— Твоя бричка, тітуню, — засміявся Олелько, — мчить наче квадрига, не наїдь, будь ласка, на людей...
Вони їхали спочатку повз міщанські садиби серед слив'яних і вишневих садків, повз цвинтарі і пустирі, а потім тракт вибився на брук, виложений "котячими лобами", камінюччям, по якому важко гримотіли ковані вози, тряслися балагули, дзвеніли, іскрившись, підкови важких мекленбурських коней, що везли бочки пива з броварні.