(Виймає з кишені листа). От слухай...
Оксана. Ану...
Захар Назарович (читає). "Шановний добродію Анатолію Олександровичу! Не маючи спромоги вияснити вам причини, я мушу сповістити вас, що не можу більше користуватися вашою гостинністю..."
Розумієш, я ж не можу йому сказати, що бачив, як його жінка... Це не моє діло...
Оксана. Ну, певне, я розумію...
Захар Назарович. "Прошу не бути за це на мене в претензії, так само як і за те, що справу з організацією шкіл на Україні з вами перериваю..." Розумієш, я не можу більше так. Коли вони з мене сміються, то чого ж я буду? Потім, все це у них страшно мляво. Я не можу... Вони всі бояться чогось, якісь такі. Я не можу... Я не суджу їх, але в мене другий характер. Інший темперамент, так сказать...
Оксана. Так-так... Далі?
Захар Назарович, "...з вами перериваю... Щодо грошей, які ви взяли у мене на організацію співочих товариств, то прошу їх передати в руки пані Добросердечній. Захар Пилипенко". От і все... Сухо й різко, правда? Га? Занадто сухо, правда? Ти не думаєш?
Оксана. Ні, чого ж... Не можеш же ти делікатничати в такій справі.
Захар Назарович. Так-так. Я теж думав... Так, думаєш, можна одіслать в такій формі?
Оксана. Розуміється. Тільки, мені здається, що він страшно образиться й буде допитуватись, через що покинули його.
Захар Назарович. Я теж так думаю. Я теж так думаю. Але не можу ж я йому сказать... Потім, мені самому здавалось, що він трохи нещирий зо мною. Може, я помилявся, але це все ж таки...
Оксана (весело). Одіслать! Він, мабуть, зараз же прибіжить сюди. Давай сюди! Секлетія Лазарівна моментально одправить його...
Захар Назарович. А це гарно, що Секлетія Лазарівна буде посилать? Чи він чого не подумає?
Оксана. Розуміється, подумає, що ти перейшов на бік Секлетії, і йому каюк. Тепер його випруть.
Захар Назарович. Господи! І чого вони сваряться? І за віщо? Ну, хай би там програми, принципи — я розумію: за принципи можна, так сказать, з батьком рідним
10*
259
посвариться. Ну, а вони чого? Ніякої ж різниці нема... їй-богу! Чи я нічого не розумію, чи дурний такий, а скільки не вслухаюсь, ніяк не розберу, в чому різниця...
Оксана (сміється). Татку мій хороший, і не треба й думать.
Захар Назарович. Чекай! Як же не думать? Як же не думать? Треба ж щось робить? Ми ж таки інтелігентні люди, ми, так сказать, зобов'язані щось робить, раз узялись за це. А то ж що виходить? Хазяйнувать — так хазяйнувать! Помагать народу — так помагать! їй-богу, я не розумію.
Оксана. Ну, татку, листа ми посилаємо. (Іде до їдальні). Секлетіє Лазарівно! Будьте ласкаві, на хвилинку.
Входить Секлетія Лазарівна. Оксана. Чи не можете ви кимсь послати зараз листа до Михалевичів? Тут тато пише, що перериває з ними всякі справи.
Секлетія Лазарівна (з захованою радістю, стараючись бути серйозною). А чого ж, з охотою. Зараз же... Через дві хвилини буде там.
Оксана. Будьте ласкаві. (Дає листа).
Секлетія Лазарівна. А там прийшла Ася, щось має до вас. Та я не пустила, щоб не перешкодила вам у розмові. Асю!
Оксана. Я дуже рада. Мені якраз її треба.
Секлетія Лазарівна. Асю! Так я зараз же листа одправлю. А кімнати вам прибираються.
Оксана. Дуже дякуємо.
Секлетія Лазарівна виходить. Вбігає Ася. Оксана. Ти мене шукаєш?
А с я. Я скучила за тобою, й більше нічого... А чого ви такі смутні, Захаре Назаровичу?
Захар Назарович (змішано). Ні, нічого... Так, трохи неприємності.
Ася. Ой, як неприємні ці неприємності.
Оксана (одводячи вбік). Асько! Біжи моментально на звозчику на завод і привези сюди Карпа. Чуєш? Щоб за двадцять хвилин ти вже була тут. За це ти побачиш дуже цікаву комедію.
Ася (в захваті). Ти хочеш об'явитись. Правда? Оксаночко? Правда?
Оксана. Побачиш. Катай. Треба кувати залізо, поки гаряче. Ага! От ще що. Там на вулиці жде мене Хацкель. Скажи йому, щоб ішов сюди. Я жду його.
Ася. Навіщо він тобі?
Оксана. Нічого. Треба. Живо, Асюк! Сьогодні, здається, буде кінець... І ще одно: можливо, що тобі прийдеться почути дещо неприємне про твою мачуху й батька... Ася. Що таке?
Оксана. Зараз не скажу. Може, й не прийдеться. Біжи, біжи. Хай кидає все і, як є, так і їде. Розумієш? Чудесно буде!
Ася. Ух, моментально! (Вилітає з хати).
Захар Назарович (здивовано). Що таке?
Оксана. Нічого. Зараз Хацкель прийде. Хочеш послухать нашої розмови? Дуже цікава. Я раджу тобі, татуську, послухати.
Захар Назарович. Слухай, я думаю, чи не занадто різко я написав, га?
Оксана. Нічого не різко! Добре. Не думай, уже послано. Лучче іди в їдальню, сядь і слухай. Тільки не перебивай, добре?
Захар Назарович. Та про що ви будете говорить? О кс а н а. От послухаєш. Іди, іди, зараз ввійде Хацкель. Захар Назарович (стискує плечима). Щось таке робиться.
Оксана. Ближче до дверей сідай.
Виводить його з вітальні й вертається, не зачинивши щільно двері. Сама підходить до вікна, дивиться на вулицю і йде в сіни. Вертається з X а ц к е —л ь о м. Має вигляд несмілої й ніби закоханої.
Хацкель. Ая вже будував різні гадки про вашу довгу відсутність.
Оксана. Вибачайте, будь ласка. Тут маленька справа була в тата. Вона ще не скінчилась, і я мушу підождати. Ви нічого не маєте проти, коли ми тут скінчимо цікаву розмову?
Хацкель. Мені надмірно приємно на всякому місці розмовляти з вами.
Оксана (соромливо). Ви жартуєте.
Хацкель. В таких справах я не жартую.
Оксана. Хочу вірити... Але вернемось до нашої розмови. Через що ви гадаєте, що наша справа з школами не матиме успіху?
Хацкель. Я мржу висловлюватись одверто?
Оксана. Я дуже прошу.
Хацкель. Так я вам так скажу. Це утопія. Ваш тато — ентузіаст і ідеаліст. Я вам скажу одверто: до його проекту ніхто серйозно не відноситься.
Оксана. Через що?
Хацкель. Ну, знаєте: не вам питати, через що. Ні одна школа не вдержиться й місяця, їх позакривають.
Оксана. Чого ради?
Хацкель. Ну "чого ради"... Смішне питання. Але допустимо, що не позакривають. Яка рація в цих школах? Народові треба іншої культури. Я знаю, ви думаєте, землі треба. Ні. Це — теж помилка, це — погляд старих народників. Землі досить, треба вміти обробляти її. Ось у чому вся заковика.
За дверима чути крякання. Оксана тривожно дивиться туди. Хацкель. Там хтось єсть?
Оксана. Ні, то, мабуть, прислуга прибирає. Я вас слухаю далі.
Хацкель. Так. Так от нам треба тільки в цьому напрямі вести свою культурну роботу. А проект вашого тата, вибачайте, наївна і смішна утопія. Я давненько вже думав з вами побалакати про це. Знаючи ваш вплив на Захара Назаровича, хотів навіть звернутись до вас з проханням вплинути на нього так, щоб він переконався в наш бік.
Оксана. Я й сама думала порадитись з вами.
Хацкель. Правда?
Оксана. І теж давненько. Та не одважувалась.
Хацкель. Даремно. Я знаю, ваш тато незадоволений нами й хилиться в бік наших противників. Але можу запевнити, що тут він не знайде співчуття. Тут просто хотять видурить гроші, і більше нічого.
За дверима якесь бурмотіння.
Хацкель. Нас не можуть підслухати?
Оксана. Ні-ні, це прислуга, вона завжди буркоче щось собі під ніс... Уявіть собі, я теж так думала. Але це не вдасться, бо,знаєте, тато такий чудак: він хоче, щоб я вийшла заміж, і тоді він вручить моєму чоловікові всі гроші, щоб той за нього вів справу.
Хацкель. А!.. Це розумна ідея...
Оксана. І знаєте що? Я буду теж говорити одверто... Добре?
Хацкель. О, прошу дуже.
Оксана. Скажіть одверто: ви любите мене?
Хацкель. О, панно!..
Оксана. Ні-ні, одверто, одверто, як самому собі. Хацкель. Я вас поважаю так, що... Оксана. Ну, словом, ясно.
Хацкель. Чекайте. Я не можу сказати, щоб горів пристрастю, але моє чуття остільки дуже, що я навіть давно маю намір прохати вашої руки... Я розумію, зараз це виходить якось...
Оксана (затуляючи руками лице, немов від хвилювання). О, я цього не сподівалася.
Хацкель. Ви одмовляєте мені?
Оксана. Ох, ні... Я для того й спитала вас. Річ не в цім. Ми ж не зможемо побратись: ви — єврей... Чекайте. І знаючи ваші погляди на ренегатів...
Хацкель. Панно! Я мушу вам сказати, що погляди мої трохи змінились на цю справу. Я навіть тепер збираюсь прийняти православіє.
Оксана. О?? Невже?.. Як я рада! Але... Ах, ви не знаєте, як тяжко з старими людьми... Тато, наприклад, неодмінно хоче, щоб я вінчалась. (Несміло дивиться на нього).
Хацкель. Чекайте. Мені здається, що він навіть в розмові зі мною висловлював інші погляди. Я навіть дивувався, що така поважна людина так по-молодому думає.
Оксана. Ах, то слова тільки! То другим можна, а я повинна вінчатись. Розумієте? Я на це дивлюсь не так гостро, як ви. Мені все одно, але ви, котрий так сильно й гаряче стоїте за вільний шлюб...
Хацкель. Вибачайте... мушу виправити помилку: стояв. Тепер я інакше думаю про це.
Оксана. Невже? Господи, ми ж ще так недавно з вами балакали.
Хацкель. Бачите, я власне ще остаточно не вияснив. Але в даному разі, коли ідея вимагає, то можна пожертвувати деякими своїми поглядами. Потім, я не брав на увагу дітей. Ради дітей ми повинні вінчатись.
Оксана. Звичайно! Звичайно! Ох, невже це буде? Мені просто не віриться... Татко буде страшенно радий! Він так гарно до вас відноситься... (Схаменувшись). Ви не смієтесь з мене, що ніби сама кинулась вам на шию?
Хацкель. О, панно! Оксаночко...
Оксана. Потім, розумієте, татко такий чудак: хоче, щоб ми особисто ні одною копійкою не користувались з тих грошей. Але це вже занадто суворо, правда?
Хацкель. Невже таке його бажання?
Оксана. Отже, подумайте. "Ви, каже, повинні самі зароблять на себе. Це, каже, гроші не наші, а народні, треба їх передать цілком народові. Ми, мовляв, тільки передаточний пункт". Мені здається, що це занадто. Правда?
Хацкель. Звичайно. У всякому разі хоч би за услуги передачі ми маємо право щось мати.
Оксана. Іменно! Але, знаєте, він хоче, щоб мій чоловік зараз же зорганізував комітет і туди передасть усі гроші. Так що ніякого відношення й не будем мати до них. Як з цим бути?
Хацкель. Чекайте... Як же так? Невже він не вірить нам?
Оксана. Ні, він іменно вірить, і через те...
Хацкель. Позвольте, але при чому ж тут законний шлюб і таке інше? Потім ви сказали, що він всі гроші дає зятеві.
Оксана. Ну да! Щоб той передав у комітет.
Хацкель. Значить, він нотаріальним порядком переведе всі гроші на зятя, а той...
Оксана.