До помочі додавалось їм ще з Січі три підпанки, з козаків же. Ця старшина обиралась тільки на три роки і судила всіх козаків, що жили по селах і зимовиках. Було, як поб’ються між собою козаки, або один другому по сусідству яку кривду зробить, спаш чи хліб витолочить, та самі не помиряться, то обидва, купивши на базарі по буханцю, і йдуть у паланку позиваться. Прийдуть, було, до старшини, вклоняться, положать на сирно буханці та й кажуть:
– Кланяємся, панове, хлібом і сіллю!
– А яке ваше діло, пани-молодці? – спитають судді.
– От яке наше діло, – почина обижений. – Оцей мене скривдив, от наскільки мені шкоди причинив, – розкаже, яка там шкода і чого вона варта, – і не хоче мене удовольнить, так, будьте ласкаві, розсудіть нас.
– Ну, братчику, – спитають судді у обидчика, – чи справді воно так, як каже твій сусід?
– Що ж, панове, – одказує обидчик, – хоч воно і правда, так нема ж на стільки шкоди, скільки він з мене править.
Тоді старшина посила підпанків з другими козаками, себто понятими, огледіть ту шкоду, і як вони освідітельствують і зроблять доношеніє, на скільки тієї шкоди, то судді і скажуть обидчикові своє рішеніє:
– Ну, братчику, от скільки повинен ти заплатить сусідові: согласен чи ні?
– Заплатив би, панове, – одказує обидчик, – так коли ж лишнє з мене править; у вашої волі – не заплачу.
Тоді судді уговорюють, улещають його помириться і не докучать вищій старшині. Коли він згодиться, то діло кінчиться у паланці, коли ж ні, то паланка посила їх у кіш; – вони радяться, у чий курінь попереду їм іти, коли вони різних куренів; як згодяться, от і прийдуть до отамана, вклоняться йому та й кажуть:
– Здоров був, батьку!
– Здорові були, пани-молодці! – одказує отаман. – Просимо сідати.
– Та ні, батьку, – кажуть, – ніколи сідати; ми прийшли до тебе за порадою.
– Кажіть, – пита, – якої вам од мене поради треба?
Тоді обижений і розкаже, яку шкоду йому зробив сусід і як розсудила їх у паланці старшина. Отаман розпитає обидчика, чийого він куреня, і посила хлопця запросить до себе отамана того куреня. Прийде курінний, спита:
– Чого се, пане-брате, ти мене звав?
– От чого, – та й покаже на обидчика. – Чи це вашого куреня козак?
А курінний, глянувши на його, і спита:
– Ти, братчику, нашого куреня?
– Вашого, батьку! – одказує обидчик, вклонившись.
Далі розкаже отаман тяжбу козаків та й пита курінного:
– Що маємо, пане-товаришу, з ними чинить?
А той і каже:
– Так вас, братчики, вже й паланка судила?
– Судила, батьку, – одказують.
– Чого ж вам ще треба? – озвуться отамани. – Помиріться, братчики, і подовольствуйте один одного!
– Так що ж, батьки, – одкаже обидчик, – коли він лишнє з мене править!
Тут вже отамани бачать, що в його усе стрижено, і запитають в останній раз.
– Так ти, братчику, не хочеш ласкою удовольствувать за шкоду?
– Ні, батьки, – одкаже обидчик, – у волі вашої, я несогласен.
– Як не согласен, – кажуть отамани, – так ходімо ж до військового судді, побачимо, що він на це скаже.
– Добре, – кажуть козаки. – Постривайте ж, батьки, збігаєм на базар за буханцями.
Як куплять, усі і йдуть до військового судді: отамани попереду. Ввійшовши, вклоняться і кажуть:
– Здорові були, пане добродію! – назвуть поіменню.
– Здоров’ї, пани отамани, – одказує суддя. – Просимо сідати.
Козаки тим часом кладуть на сирно буханці і кажуть:
– Кланяємся вам, добродію, хлібом і сіллю!
– Спасибі за хліб, за сіль, – одвітує суддя і пита отаманів:
– Що це за козаки і яке діло мають?
Курінні отамани і розкажуть про їхнє діло і як їх розсудили у паланці. От суддя і спита у обидчика:
– Чом же ти, братчику, не вдовольниш сусіда за шкоду, коли вже вас паланка судила, отаман і я присуждаю?
А той своє товче.
– Що ж, добродію, коли він лишнє з мене править, у волі вашої, не согласен!
– Коли не согласен, – каже суддя, – так ведіть їх пани отамани, до кошового, там вже буде їм конечний суд і рішеніє, нехай вони і буханці свої забирають!
– Та ми, добродію, – кажуть козаки, – купимо собі інших.
– Забирайте, забирайте! – гримне на них суддя. І не задержуйте отаманів – у їх не одно ваше діло.
Од судді ідуть вони вже до кошового; привітають його і кладуть на сирно буханці, а кошовий і пита:
– Що це у вас, пани отамани, за козаки?
Отамани знов розкажуть про їхнє діло, а кошовий, вислухавши, і спита обидчика.
– Ну, як же ти думаєш, братчику? Вас розсудила паланка, рішили отамани і військовий суддя, і я признаю, що старшина порішила ваше діло по правді, а того ради і утверждаю те рішеніє; так теперечки що ти мені скажеш, чи согласен сусіда твого подовольствувать, чи ні?
– Ні, вельможний пане, за волі вашої не согласен, – одріже обидчик, – лишнє з мене править!
– Так ти й теперечки не согласен! – гримне на його кошовий розсердившись, – Тривай же!
Та й гукне на сторожів:
– Давай лишень, хлопці, київ!
Як принесуть київ, от кошовий і каже:
– Ну, лягай, братчику, ось ми тебе навчим, як правду соблюдати і старшину поважати!
– Помилуй, вельможний пане! – заголосить обидчик не своїм голосом.
– Ні, братчику, – одкаже кошовий, – не помилую, коли ти такий упрямий; ануте, хлопці, на руки і ноги йому сідайте і каптани його на плечі накидайте! Добре бийте сучого сина, щоб знав, по чім ківш лиха.
Як всиплять йому з п’ятдесят і більш київ, кошовий і крикне: "Годі!" От хлопці, піднявши киї на плечі, і стоять, неначе солдати з рушницями; а ті, що на руках і ногах, усе-таки сидять, дожидаються приказу.
– Ну, братчику, – спита кошовий, – чи согласен удовольнить сусіда, як паланка рішила?
– Согласен, вельможний пане! – репетує обидчик. – Согласен, усе зроблю, що прикажеш!
– Зноси ж здоров, що тебе вибили! Не будеш вдруге дуже мудрувать. Ну, хлопці, — гукне кошовий на козаків, – вставайте!
Коли у обидчика є гроші, то він зараз і вдовольняє, скільки там присуджено; як же нема, то кошовий призива отамана того куреня, до якого належить обидчик, і звелить йому удовольнить обиженого, а з того опісля цупить.
Отакечки кінчались у нас у Січі усякі діла, без того мерзького писання і хабарів. Хоч би на тисячу і на десять тисяч рублів була тяжба, то за кілька днів рішать і, як кажуть, під червоне сукно не сховають. Цим же розпорядком і тяжкі преступленія рішались, як-то: кража, грабунок і смертоубийство. Треба тобі, паничу, розказать, що найбільша половина козаків в Січі були нежонаті, от того і сіромами їх прозивали; то як не було війни, то вони промишляли рибальством, звіриною ловлею, а ті, що сиділи по зимовиках, орали, сіяли і промишляли скотиною і бджолою. Сі ж козаки, що сиділи зимовиками, в свою чергу одбували повинності кошеві і своєму куреневі, як-то: калавури, кардони, а до чого припаде, то йшли й на війну. Так з цих, кажу, жонатих, що сиділи по зимовниках мало було преступників, а найбільш з нежонатих, з сіроми, бо що в лямі по рибальнях чи на звіриній ловлі заторгують, то все проп’ють і прогайнують; а далі бачать, що нічим похмелиться і нівідкіль поживиться: заробітків нема, а грошики пропили, чортма, от вони, нічого робить, і схиляються на усяке самовольне розпутство. А та воля і одвага по приказці: "Або мед п’є, або кайдани тре!"
– У ті часи татарва трошки вгамувалась, ні з ким було і воювать, а тут ще з України понаходило у Січ чимало ледачих людей, так, крий боже, що виробляли! Грабували чумаків, обдирали і до смерті забивали купців по великих шляхах, немилосердно драли і палили ляхів і жидів, так що ляхи, покидавши свої майонтки, утікали до лісу, аж за Варшаву, а жидова і духу запорозького боялась. Кожний з сих гайдамацьких загонів мав свого ватажка чи отамана, прозивались вони ще й характерниками, бо замовляли од кулі, а як, було, деруть ляхів по великих і багатих палацах, то яка б там сила у ляхів не була і як би не пильнували, то ватажок таку ману на них напустить, що ніхто не почує і не побачить, як вони їх накриють та й забирають, що схочуть, а, вернувшись у Січ, дуваняться вже тим добром: одну третину на ватажка, другу – козакам, а третю – на курінь. Так, бачиш, паничу, що й курінні отамани вадили їм, бо ватажок, зібравши ватагу, ішов за добичею не тайно, а найбільш за відому куреня, і як, було, йде, то й просить у отамана до помочі козаків; а той йому і каже:
– Гляди ж мені, братчику, коли ти якого козака стратиш, то тоді вже й до куреня не вертайсь!
Сиріч: крадь та кінці ховай.
А ватажок, здавшись на своє характерство, і одказує:
– Не бійсь, батьку, всі будуть цілі, більше копи лиха не буде!
Так отож, кажу, наші сіроми, опріч розбоїв і грабунків, такі ще пакості чинили, що нехай йому абищо, страшно і згадувать! Про їхнє поспульство доходили жалоби не тільки до нашої старшини – і до столиці; через той гармидер і кіш наш зруйновано. Та вже ж, ловить вовк, так і вовка піймають!.. Було, як деякий харцизяка попаде в руки, то суд йому короткий був. За кражу платив той курінь, до якого належав злодій, а за грабунок і смертоубийство карали смертю. Казней було чотири: перша – шибениця; стояли ті шибениці у кожній паланці, на перехрестках і по великих шляхах. Осудженого, було, підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце та й шмагонуть коня нагайкою, то він вискочить, а осуджений і повисне[40]. Вішали і догори ногами і за ребро крюком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються в примір і на страх другим; і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.
– Друга казнь – гостра паля, дерев’яний стовп заввишки дві сажені, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки, то осудженого на той спис настромлять так, що він віткнеться йому аж у потилицю, на піваршина вище голови; і сидить той труп на списі поти, поки викорениться, як та в’ялена риба, так що як повіє вітер, то кістки крутяться і торохтять, неначе той млинок, поки не попадають на землю.
– Третя казнь – киї запорозькі, паліччя не дуже довгі, неначе бичі у ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля його в кінвах усяких потрав, трунків: горілки, меду, пива, браги, і принесуть кілька оберемків київ і положать біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покоштувать і київ; хто не йде, вип’є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює: "От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти і розбивать, бо ми всі куренем за тебе, злодія, платим!" Отак він і лежить, прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб’ють.
– Четверта кара – зсилка в Сибір, як і теперечки в Московщині і у нас.