Чирський. ,м
Вона захоплено оповідала Тані про "наш" Краків, про Чирського, про його захоплення театром... — Його мрією було дійти до Кам'янця і там "зложити заїжджені кості". І він дійшов. Дослівно через смерть... З такими людьми ми переможемо... З такою вірою і такою любов'ю. Дивіться на
той памятник! Чи не казав він колись: "Бо серце холоне, як подумаю, що може мене похоронять на чужині, — і ці думи зо мною сховають"! Те саме! То ж отут колись стояв пам'ятник Миколі Палкіну. А що тепер? Ще прийде черга і на нас! Ще прийде! Я вірю! Я твердо вірю!... А що ви тепер пишете? — несподівано звернулась вона до мене.
— Нічого особливого. Статті, — відповів я.
— А треба особливого. Про Київ. Москалі хотіли б його змосковщити... Німці збурити... Бо вони знають, що коли він вже тут стояв золотоверхий, ні Москви, ні Берліну не було ще й помину. Заздрість. Люта заздрість! Але Київ вічний. Його облягали, його громили, його бурили... А він поставав, як Сфінкс з попелу... І буде вічно.
Олена могла інколи захоплюватись і це їй дуже личило. її голос міг вриватися, інколи на пів слові, але її мова була сильна і логічна.
Після ми повернули вниз і пішли хідником вулиці Толстого. Розмовляли далі. Теми мінялися. Зга'дували Маланюка, якого Олена любила передражнювати... "Але ж ви знаєте... Медку. Привезіть медку".
Так ми йшли вниз вулицею в напрямку Бесарабки. По дорозі вступили до якогось армянського погребця, де можна було чогось випити, що барвою нагадувало каву і з'їсти щось, що смакувало цукровими буряками... ■; :,
А там ми мандрували далі вниз, добралися до базару званого 'Толкучкою", де закутані у великі теплі хустки перекупки продавали на штуки картоплю, на грами масло, на наперстки олію, на склянки сіль та пшоно і, маючи в'язку карбованців, тут можна було ще сперечатися з паном голодом... Лихо тільки, що карбованці не всі мали і щоб їх надолужити, кияни звикли зносити своє "барахло", дуже часто рештки одягів, які розцінювались тут на вагу золота. Ціни тут ввесь час мінялися, переважно зростали вверх, а за того часу одна картоплина коштувала карбованця, пачка цигарок "Труд" 20 карбованців, склянка соли 15, кільо-грам масла, якщо він якимсь чудом сюди потрапв, навіть пів тисячу.
Розуміється, що набуті скарби забирали хто як міг, нія-
ких обгорткових засобів не полагалося... Ми забирали накуп-
лене до поли, до кишень, до жіночих торбин, або несли
просто в руках. В кожному разі, ми залишали це місце ро-
гу щедрости не з порожніми руками, були вдоволені і Оле-
на, сміючись, пригадувала, як то різнилися колись базари у
Варшаві, де вона ходила на закупи. Це наводило на незручні
порівняння з дійсністю і разом розпачливу філософію про
химерне життя. * —
и
Далі побували також ще раз на Хрещатику. Звалище, кладовище, смерть. А хроніка казала, що ось тут вперше, ще 1804 року, під числом 2, було споруджено театр, тут уперше загомоніло кіно (Шанцера), бувало в Празі, наша добра приятелька, расова киянка Наталія Дорошенко, захоплено оповідала, які то смачні "пірожниє" їлося у Семадені, яке то морожене ласувалося у "Маркіз"-а. І гляньте, що з того всього зроблено тепер.
Зрештою, казав мені одного разу на це Кавалерідзе: — А, знаєш... Шкода. Розуміється. Але за останній час Хрещатик зійшов і так на клоччя. І добре, що його збурено. Побудуємо кращий.
І так ми мандрували, і мандрували. Багато днів. Переважно з Танею. Одного разу ми опинилися перед хаткою з трьома вікнами і брамою на Хрещатинському провулку під числом 8, яка ввійшла в історію тільки тому, що одного разу, 1846 року, її власник винайняв одну кімнатку молодому панові, що прибув з Петербургу, який звався Шевченко, Тарас Григорович,
Г, здавалося, що з цієї хатки все почалося. Вона мовчить, але по всьому видно, що вона знає багато. З цієї хвіртки щодня виходив, або входив до неї молодий добродій невисокого росту в сюрдуці з великою течкою під пахвою. Це майбутній наш апостол і пророк Тарас Шевченко, який тоді в Києві пристає до Кирило-Методіївців, знакомиться з Костомаровим, вишукує київську древність, малює краєвиди, виїжджає на роскопки Перепетіської могили біля Хвастова.
Він жив тут десять місяців, пізнав Київ до глибин і, як сказано, від цієї хатки почалося те лихо, що довело його до Орської фортеці солдатом номер 191.
Від нього часу Шевченко почав думати категоріями віків — минулого й майбутнього ("Думи мої, думи мої, лихо мені з вами"). Так, лихо. Бо це значило пізнання, свідомість і зу-царення з дійсністю. Його сучасник В. Аскоченський згадує, як це виглядало: "Днів через кілька забрів я якось на узгір'я Михайлівської гори, позад манастиря, звідки відкривається чудовий краєвид на все Задніпров'я. Над крутим обривом гори я побачив Шевченка; він сидів на землі, обіпершись обома руками і дивився, як кажуть німці, dahin. Він так поринув v споглядання чогось, що навіть не помітив, як я підійшов до нього"...
Так. Це почалося від цієї хатинки. Було над чим думати. "На нашій не своїй землі". Від того часу проминуло щось понад століття, а ситуація не змінилась багато. Дармащо змінились її розміри і форми.
Ось, здається, зараз після того будиночку на "Козиному болоті" (так звалося колись те місце), з його багатою мемо-ріяльною дошкою, ми мандруємо на вулицю Леніна, де стоїть будова на сім поверхів з назвою "Роліт" — тобто, "робітників літератури". Здавалося б, що від часу тієї хатинки до цієї будови на землі мусіло стати багато, щоб тут виріс аж такий будинок з такою назвою. Це вже навіть не будинок, це вже казарма, заповідник, музей. Скільки треба буде ме-моріяльних дощок, щоб відзначити всіх його мешканців. Поети, письменники, академіки, орденоносці, делегати рад і навіть міністри.
Тепер цей будинок стоїть порожній і мені дуже хотілося заглянути до нього, щоб бачити його з середини, але для цього чомусь не хватило у мене відваги. Хтось би міг подумати, що я заглядаю до чийогось житла без його згоди. Але я все таки шкодував пізніше, що цієї нагоди не було вико-ристанно. Просто, щоб це знати ще краще, щоб це бачити. У такий час.
Будинок залишено ще влітку цього самого року і один з його мешканців, Аркадій Любченко (квартира 22), мальовничо нам про це розкаже: "Знаменна дата! Рівно рік тому Cl.VlI.41), ось саме у цей час (о 9 год. ранку), цей двір "Роліта" збуджено гудів, сповнений надзвичайного хвилювання і метушні. Виїздили письменники. Перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів цю справу приховували. Автобус прибував і відбував, транспортуючи "добровільних утікачів" на двірець. Ще зночі виїхали "найвельможніші". Тичина, Панч, Рильський, Городской, Рибак, Гофштейн, Твардова — більшість "аристократичного" нового крила будинку. Бачу: стоїть автобус в заїзді і до нього вантажать валізи і вузли. Зазирнув у марш до ліфту, а там Копиленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт біднязі виступив. — А ти ще не вантажишся? — турбується. — Ні, а що? — Ну, то слідуючим заїздом... З наступною партією через годи-ну-півтори поїдеш. — Добре, добре. — Сердега, він і не підозрівав, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві. Він преться до автобуса, пре перед себе клунок, а там вже сидить Смілянська з дитиною і ще хтось з жінок і дітей. Він просить їх негайно вийти і зробити місце для клунка. Вони вагаються, відмовляються. Він силоміць витискає звідти дітей. Счиняється крик, лайка, скандал. На Копиленка всі обурюються. У дворі никають бліді, розгублені жиди, страшенно стурбовані, що їх не всіх вивозять у першу чергу. З'являється несподівано Бажан у військовій уніформі, який разом з Корнійчуком верховодить тепер у спілці. Жиди обліплюють його з такою настирливістю і гамором, що він ледве від них виривається, але вони не відстають, а біжать за ним. Переслідуваний і затурканий, він опиняється аж на другому кінці двору і, помітивши мене, простує до мене, ніби до дошки рятунку. Я одвожу його далі набік і кажу, що я не маю бажання зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку; мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися разом з ним у Києві, а як доведеться, то й його захищати. Він насторожено блимає короткозорими очима і каже: — "Ну, як хочеш..., але май на увазі, що потім буде тяжче виїхати. — Нічого, — кажу, — як буде всім, так буде і мені".*)
І вони виїхали. І Любченко також. Але по дорозі він вирвався з транспорту і залишився в Харкові. Чому? Цей самий автор в цьому щоденнику ('21.8.42) і про це нам скаже: "Тепер увійшов я до будинку (Спілки Письменників) і аж не віриться, що тут уже нема того пригнічуючого кодла. Нагорі в залі слухав доповідь проф. Оглоблина — "Хто автор Історії Русів". Сидів, споглядав на голі стіни, на ті ж, що й були. Стільці, той самий балкон. Скільки пережито в цій залі! Скільки сумнівів, поривань, затаєних бажань, глибоких образ, кричущої неправди. Яке знущання було над людьми, а надійною зокрема. Але я зумів в собі все затаїти, нічим не прозрадитись. Важко ж як було. Боже, як важко! Де тільки я, такий хворий, набрав тих сил? Не диво, що нерви геть опали. Сидів і хвилинами, здавалось, що там при столі президії Корнійчук, або Рибак чи Бажан, Іван Ле, Петро Панч, Усенко... І конче, конче запити, або ущіпливі натяки, що ось я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь. — Коли ж то товариш Любченко знайде дар слова? — Я ж мовчав вперто. І ждав! І радів, що ось почнеться та війна, що аж тепер нарешті я розв'яжусь із тими горлохватами".
Про такі настрої і такі переживання писав не один Любченко. Ось автор жидівського роду, Артур Кестлер згадує: ("Невидиме писання") "Я був, — каже він, — комуніст, але пізнав життя Росії жахливо пригнічуючим. І лишень тоді, коли переді мною виникла можливість його покинути, я признався собі, яким дійсно воно було гнітючим. Сірість вулиць, безнадійна обношеність і вбогість, понура помпезність всього сказаного й писаного, всенасичуюча атмосфера якоїсь реформаторської школи... Безконечне вмовляння, стереотипна одноманітність і однотипність всіх і всього, вічне звеличування "старшого брата", око якого скрізь вас переслідує. Всеобій-маюча понурість індустріалізованого Ніндерталю".
*) А.