Він ішов своєю дорогою, вона своєю, він далі з бандажем, рука на перев'язані, одягнутий у цивільне, але живий і бадьорий, занятий ділом.
Іноді Віра не могла втриматись, щоб не глянути з свого маленького вікна, коли Еріх, швидкими, енергійними кроками, кудись, в напрямку села, відходив, його фіґура у новому, добре допасованому мундирі і нових, з блискучими халявами, чоботях, видавалась їй мужньою, приваби гідною, а трохи згодом їй почало здаватися, що його її оминання, не просто собі оминання, а що він, здавалося, її боїться, по своєму тікає, її це бавило, при зустрічах дивилась на нього з іронією, не могла втримати посмішки. І минали так дні.
А одного, знов таки, непомітного, звичайного дня, властиво — вечора, по восьмій годині, по вечері та п всіх справунках, коли Віра нарешті опинялася у своїй комірці, прилягала не роздягнута на своїй постелі з книжкою в руках, до її дверей застукано: — Ком ін, Емма!,'— звикла вона казати в таких випадках, бо заходила до неї переважно Емма, не міняючи ані пози. Двері відчинились і вона побачила, не Емму, а високу, пружню фігуру Еріха.
— Можна? — запитав він при вході.
— Прошу, — відповіла Віра, намагалася бути спокійною, хоча була здивована і навіть збентежена, поволі звелася з ліжка і присіла на свій одинокий стілець. Для Еріха не було іншого місця, ніж залишитися стояти при дверях. Був стримано непевний.
— Читаєте? — запитав він з бажанням почати розмову.
— Умгу, — сухо й незучаснено муркнула Віра.
— Щось цікаве? — з намагою посміхнутися, питав Еріх.
— "Кулі". Голляндська авторка, — тим же тоном, казала Віра.
— А! Зі збірки Емми. Пізнаю. Чи дозволите закурити?
— Дуже прошу.
— Дозволите запропонувати вам?
— Дякую. Не курю. Вибачте.
Еріх помітно вагався чи курити й йому, але механічно вийняв пачку "Ерсте зорте" і закурив. — Хотів просто з вами познайомитись, — казав він з димом цигарки. — я досить добре знаю Росію і маю ось її подарунки, — казав він і порушив підв'язану руку.
— Я не з Росії, — несподівано для неї самої, відповіла Віра. Мала суперечливий настрій.
— А! З Києва. Українка!
— Так, — спокійно казала Віра.
— Я, — продовжував Еріх, — знаю лиш північ. Полоцьк, Невель, Великі Луки, Сокольнікі.
— Я там не була, — казала Віра, її тон не прозраджував зацікавлення.
— А взагалі, ви знаєте СССР?
— Трохи. Зі школи. З життя не багато. Крим, Кавказ, бувала в Москві... Одного разу далі на півночі.
— Це багато. А як вам подобається тут у нас?
— Не зле.
— Чи подобається наша країна?
— Так.
— Що в ній найбільше подобається?
— Ваш батько.
— О! Це цікаво.
— І сестра.
— О! І це все?
— Це поки що все. Я більше нічого не бачила.
— Ви, здається, маєте вищу освіту?
—• Музичну.
— Спів. Чи ви вже виступали? Маю на увазі сцену.
— У малих формах. У клюбах. На студентських концертах. Я недавно скінчила... Перед самою війною.
— Вас забрали, чи ви виїхали добровільно?
— Добровільно й не добровільно.
— Як себе в цій ролі почуваєте?
— Ніяк. Намагаюсь не думати.
— Сумуєте за домою?
— У мене це питання не просте. Але сумую.
— Звідки знаєте по німецьки?
— Навчилась тут.
— Дуже швидко. І добре. За кілька місяців в Росії, я лиш завчив — да, да... Нєт. Карашо. Нравіца. йоп тваю мать.
— Фууу! — зареагувала на це Віра й виразно засоромилась.
— А що? А що? Що це значить? Там всі це говорять, — заговорив швидко Еріх і також засоромився.
— Це бридка лайка, — казала Віра.
— Вибачте. Нашим хлопцям на фронті це подобалось... Як зразок російської мови. Не конче вдаючись у зміст. Даруйте мою настирливість. Це ніякий допит, ми, німці, цікаві взагалі, а я зокрема. Ви для мене не звичне явище, такого наша історія ще не нотувала. Як ви дивитесь на все це взагалі?
— Можливо, ніяк. А як дивлюся — мовчу.
— А чому? А чому? Це ж цікаво.
— У нас не звикли щось бачити. У нас бачать лиш на верху. А війни не люблю.
— Ви, бачу, любите читати.
— Люблю. І читаю. Переважно таке, — вказала вона на свою книгу.
— Це добра авторка, цікава тема... З Малайських островів за голляндського володарства. Як вам ця тема?
Віра не відповіла одразу. — Голляндців розкладав чужий їм клімат і їх рабська система, — відповіла спокійно Віра.
— Ви так думаєте?
— А ви ні? — вперше запитала Віра.
— Можливо... Можливо, ви маєте рацію, — відповів Еріх. Відчув у цьому натяк на їх власну ситуацію. Ізлегка сухішим тоном, запитав; — А чим по вашому, все це скінчиться? Ціла ця війна.
— О! — посміхнулась Віра. — Я не Піфія. Ви, чоловіки, знаєте це краще.
— І жінки... І жінки. Інтуіція. Хто по вашому, в ці війні переможе?
— Вони, — спонтанно, без надуми, відповіла Віра враз злякалася свого вироку. Може такого не слід казати.
Обличчя Еріха зніяковіло, затьмарилось, він замовк, глибоко затягнувсь димом цигарки. — Ви так думаєте? — питав він повільно, роздумливо, віддалено. Питання, що, видно, його бентежить, що і йому приходить на думку, з якою не легко годитися, а ще гірше чути таке з уст сторонніх.
Віра також спохватилася, такого не слід казати вголос, особливо тут перед ним. Почала виправдуватись; — Но... Ні... Це вирвалось. Вибачте. Не продумано. В краще орієнтуєтесь, ви там були, все бачили, тож то я не слухаю навіть вістей і мені байдуже. Переможуть вони •— цей мій знак, — вона вказала на латку "Ост", — пашпорт на Сибір, переможете ви — назад нас не пустять, ви ц напевно знаєте і думаю — знаєте, що розмовляти зі мною ось так, вам не дозволено, як і не дозволено навіть д мене заходити. У вас наречена, хтось би побачив, ви напевно партійний.
Віра спохватилася вдруге, знов наговорила більше, ніж думала, обличчя її залилось червінню, очі забігали злякано, але в цій подобі, вона напричуд робила враження. Така щирість, така чистота.
А Еріх замовк, насторожився. І несподівано посміхнувся. І навіть привітливо. І, ніби сам до себе, промимрив:
— Но, но, но, дівчино. Цей дім ще на старих підвалах, тут ще дозволено... Нічого поганого ми не говорили, лиш хотів знати... Просто знати. Як людина людину. Коли б люди людей більше знали, можливо, вони були більше люди. А в загальному, ви праві. Добраніч, Віро. Не думайте про мене зле.
— Добраніч, — сказала Віра стримано, мов би вибачливо, головне ж здивовано. Для неї це шок. Несподіванка. І якось не знаєш, на яку ступити. Той її гість щось, як ворог, а разом й не ворог. Деякі його слова лишаються в пам'яті і багато нових думок.
V
Кілька насторожених днів минуло, був це сіро-строкатий, м'який січень, радіо говорило про жорстокість зими десь там на сході, тож то тут це лиш легкі на неї натяки. Це також дні вирішальні, Головна кватира фюрера, знай, все твердить про "успішні, вперті бої", "відбиті атаки", "вирівняні лінії", "великі для ворога втрати", ґавляйтер Завкель, видавав заклик за закликом ,,збільшити громадянську чуйність", "зміцнити запілля", "підвищити працездатність", тривога на землі, тривога в повітрі, тривога в душах, Еріх Врінґлєр, день-у-день, напружено "Тюрінґер Цайтунг"... "В цілковито розбитому, за минулих боїв, місті Великі Луки, — читає він з серцем, — слабі німецькі частини гренадирів, кононірів, піонерів, солдат зв'язку, відділів постачання та відділів будівельних, цілковито оточені протягом 52-х днів, ставили впертий спротив, безперерви наступального, безприкладно впертого, багато переважаючого числом, ворога. Більшовики наступали трьома піхотними дивізіями, частиною дивізії окремого призначення і трьома панцерними бригадами. Крім звичайного гарматнього вогню, яким ті сили орудували, за останній час, до того додано 35 нових батерей. Не зважаючи на дуже тяжкий стан постачання наших формацій, на всезростаючу недостачу амуніції та харчів, німецькі бійці, протягом семи тижнів, день-у-день, видержували вперті атаки ворога і відбивали їх з неймовірним для нього втратами. Виникали гострі зударення вогню багнетів, за кожну точку опору, будову за будовою, вулицю за вулицею і багато з тих борців залишились вірними своєї присяги до останнього віддиху. Значна частина залоги, змагаючись до останнього набою, останньої гранати, продісталася на захід і приєдналася до частин, які спішили їй на виручку. Інші частини самостійно проривалися через ворожі становища, зазнали багато пригод, щоб об'єднатися з головними силами німецького фронту".
Таке ось читає Еріх Врінґлєр, знайоме, дуже знайоме видовище, він же там був і те пережив і мав щастя, що його контузило і він зміг з того вирватись. Тепер той фронт у повному відступі, загальне становище фатально грізне, його закінчення непередбачене.
Щось ще гірше творилося на відтинку південному того ж фронту, здовж Волги, туди, як Сталінград. "Тюрінґер Цайтунґ" мальовничо писав; "Сталінград видержав знову зливу гарматнього вогню ворога, який зі зростаючою силою й шалом, намагався зломити героїчний опір 6-ї німецької армії та її румунських товаришів. З палаючими очима на загартованих, засмаглих обличчях, слідкували ті герої за всезростаючим гураганом гарматнього вогню, аж поки на подовбаному кратерами їх передпіллю, не покажуться ворожі танки... І як тільки починали виринати силуети сталевих колосів з раннього туману, сере диму, вибухів, зривів, вони кидались люто напроти і його крошили. Танки, хвиля за хвилею, появлялись на обрію, заповняли терен і розбивалися о твердий, залізний спротив німецького воїна. Невелике з'єднання німецьких бійців дістає пропозицію здатися. Вони це відкидають і позбавлені амуніції, рукопашним боєм здобувають нові позиції, щоб ставити далі спротив".
Так. Все це так. Еріх це знав, бачив, пережив... Нечуване геройство, шалений спротив, але що далі? Замучена, фактично розбита, замерзла у снігах армія його товаришів, конає на очах світу. Досить! Зупиніться! — кричало його сумління. І чулось тихе, скромне Вірине "вони". Вони переможуть. Так. Переможуть вони. Всі наші жертви, кров, терпіння підуть на ніщо.
Еріх думав, ходив по кімнаті, зривав пов'язки, хотів би бігти назад до фронту, а його батько Ганс, коментуючи ці справи, глухим, понурим говором, мимрив;
— Цього треба було й чекати. Я це казав. Від першого дня. Хотіли простору... Маємо простір.
Еріх мовчав, і мовчав, і мовчав. Він знає, що батько цієї війни не схвалював. Еріх, було, зводив з ним завзяті суперечки.