• Але на це Миколка серйозно відказав:
— Воду скільки не вари — водою буде. От аби ще окраєць хліба до неї.
Від цієї мови хотілося заголосити, але мусила стримувати себе, втішати дітей та підхвалювати то печену картопельку, то кукурудзнник, то нізчимний борщ. Хоч би цього було вдосталь. А що вони взимку робитимуть? І, страхаючись зими, Оксана рідше йшла на роботу в колгосп, більше пропадала в лісах, збираючи то кислиці, то гриби, то жолуддя.
Якось уже після перших приморозків зустрілася на зрубі з Магазаником. Впасений, він поволеньки йшов з рушницею на ситому плечі, а за широким поясом болісно погойдувався закриу вавлений заєць. Достаток і самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лісника, а тлустість натоптала дрімливістю подвійні пружки під очима й на шиї.
— Кого я бачу на своєму господарстві?! — підняв ріжками брови, втопив закроплені заячою кров'ю чоботи в перецвілий вороспяк, і дрімливість зіскочила з повік. — Отак живо, живо чоловік і негадано стрінеться з самим щастям! — заглядає в журні очі вдови.
— Говорите несусвітне, — зневажливо махнула вільною рукою.
— Найдорожче кажу, бо ти й досі мені зоряночкою сяєш, — заграв полиск під рідкими віями лісника, потім він задумався, покосував на Океании кошик. — Опеньки дозбируєш?
— Збираю ж.
— Небагато їх у цьому році зародило, небагато, теж врем'я чують! — сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких зацвітала гарячим сірчаним цвітом поганка. — На першому приморозку вигоріли, а тепер ледь-ледь відійшли. Як тобі живеться?
Оксана гірко всміхнулася:
— Воду маємо, аби ще якийсь житняк до неї, то можна б і жити.
— Біда, — набрав зморшкувате співчуття над переніссям. — Твої дітлахи люблять гриби?
— Мусять любити.
Магазаник заглянув у Океании кошик:
— Може б, ти мені юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником напряжила? — І махнув правицею в напрямі своєї лісової оселі. — Оце ж виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жіночих рук.
— Хіба у вас нема кому поратись?
— Таки нема, бо що оті поденщиці, які роблять у лісі? То як?
— Хай вони й стараються.
У зеленкуватих очах лісника засумували скалки сірого піщанику:
— Все чогось маєш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
"Душею не вийшов", — хотіла відповісти, але промовчала.
— А я тобі тільки добра зичу, — саме небо прихилив би до тебе, до твого личка, — і підняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тільки нитку бабиного літа.
— Ох, не віриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник нахмарився, пальцями перечавив бабине літо.
— Коли вже той "дядько" щезне з твого язика? Для мене гвій дядько гірше за дідька. Хочеш, я покажу місцину, де е білі гриби?
— Білі? Після того, як уже земля паморозилась? — не повірила Оксана.
— Таки після приморозків виткнулися, правда, покорчені, покручені, немов грішники, але білі.
У дубняку щось зашелестіло. Оксана здригнулась, а лісник засміявся:
— Нe бійся. То мій виводок свшютп на жолудді та гниличках випасається. Як нагнав його з подвір'я після першого грому, то оце тільки зараз із прибутком об'явився. Тепер пару кабанців треба вкинути на загодування, — він повів головою на своє невидиме за деревами дворище. — Люблю оту йору, коли в обійсті пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хаті — узвар та кутя. Тоді, здається, і час зупиняється.
Зі зрубу вони ввійшли в ліс і сполохали Магазаників табун; рябі поросята й підсвинки так кинулись урозтіч, що аж в очах заряботіло, а старі занепокоєно втупились маленькими очицями в господаря.
— Кцьов-кцьов-кцьов! — покликав їх Магазаник, і велика ведмедиста льоха пізнала його, зарохкала. Лісник підійшов до неї, пальцями почухав за вухами, а потім чоботом поторгав обвислий мішок черева й здивовано заговорив сам до себе:
— Отакої! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха — пороситься й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч і дурна в неї голова, але живіт розумний, — спокій і господарське вдоволення стояли на виду Магазаника. І спокійно біля його ніг порохкувала свиня, струшуючи блохи на чоботи господаря. — А тепер ходімо до білих грибів.
Дорогою Магазаник крадькома випасав очі на обличчі Оксани і зрідка, наче ненароком, торкався то її плеча, то руки. Господи, і де тільки береться поміж грішними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинці.
— Ось тут я передучора знайшов з десяток білих грибів, — показав на горбкувате місце, навколо якого скупчились молоді, вже підкучерявлені осінню дуби. — Подивися гарненько під листом, — та й, погойдуючи закривавленого зайця, пішов до своєї господи. А через якусь часину повернувся зодягнений у свіжий одяг, напівжартома вклонився вдові: — Зваж, Оксано, на всі мої прохання і зазови: зайди хоч на якусь хвильку до моєї лісової пустки.
— Нащо це? — спохмурніла удова.
— Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, — сказав щиросерде. — І хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь мене й мій харч, нічого такого мудрого не зготував, лигоминок також не маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я її на молодому черешневому гіллі смажив — пахне так, що за півверсти почуєш.
— Аж за півверсти? — здивувалась Оксана, а самій так захотілося їсти.
— Не менше, — облесно глянув па вдову Магазаиик. — То й ходім потихеньку.
І таки вблагав жінку зайти в приземкувату, з грубими віконницями оселю — у ній жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя, сирівцю, дьогтю і давніх книг, якими була забита черевата, з червоного дерева шафа.
— Книжками чи шафою інтересуєшся? — перехопив її погляд Магазаник і заграв віями. — Книги тут різні, і романи, і про старожитності, і навіть про коханок французьких королів, а шафа панська, аж з червоного та рожевого дерева, бачиш, як гарно вилискує? — Лісник повісив на кілок шомполівку, перехрестив її, потім засвітив саморобну свічку, приліпив до ріжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед твоєю красою навіть вдень палю святий віск, — і вже тоді проворно метнувся до мисника, до печі, до закомірка.
"Чорт із свічечкою", — згадала Оксана, як по-вуличному звали Магазаника, підійшла до свічі, загасила хиткий вогник, що добирався до втиснутого бджолиного крила.
— Це ж для чого? — аж скрикнув лісник.
— Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зітхнув і якийсь час мовчки снував по хаті, споряджаючи старий, теж панський, стіл. Незабаром на ньому з'явилися рожева, з прорістю почеревина, брунатне кільце свіжої ковбаси, макітра з неоковирними варениками, щільник, що стікав медом, капуста з чорнушкою, горохвяники з тертим часником і пляшка нестерпучої.
— От і маємо сякий-такий передобідок. Горохвяниками я тебе не порадую: вони такі, що й грім не розіб'є, бо не господиня ліпила їх. — І хоч не хотів, а згадав оте зеленооччя, в якому тісно було полум'ю і чаду любощів. — А от ковбасу з вепрятини можна і в столицю везти. Готувалась на черешневих гілках. Покуштуй! — Лісник руками розломив кільце й присунув до Оксани полумисок.
Ковбаска, справді, була на славу, та пахла не так гілками, як мигдалевим цвітом черешні, і танула в роті. Магазаник, і сяк, і так припрошуючи Оксану, таки домігся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за дітей. А сам випив і за дітей, і за Оксану, і за її красу, і за те, щоб ми грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хліба коштує три карбованці, а зима ж і недозимок великий мають рот.
Ця мова вибила сльозу в удови, і лісник забідкався біля неї, подав свіжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за частування. Коли Оксана сказала, що їй пора додому, й підвелася з-за столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив її звугліле плече:
— Посидь іще якусь часинку, ощаслив моє покуття і господу.
— Вам і так те щастя саме добро плужить.
— Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, — стишив голос лісник, придивляючись до її очей, біля яких нестатки вже намили перші зморшки. — Ось ти бачиш, як мені ведеться, а я добре знаю твої вдовині ужитки, на них у цьому році ніяк не виживеш. То виходь за мене... як не з любові, так з біди. А потім, дивись, звикнеш, а може, й любов прокинеться, — вона ж нерозгадана. Про це і в книгах мудрі голови пишуть, — і тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
Дрож пройшла по всьому тілі вдови.
— Не кажіть мені, дядьку, про любов. Сутінок і жалі обгорнули обличчя лісника.
— А чого мені тепер не говорити про любов, коли далі вже буде пізно, бо літа беруть своє...
— Хіба ж і я, і люди не знають, яка у вас була любов до своєї жінки?
— Так то ж до неї, а це до тебе! Та й різні часи по-різному цінують любов. Тоді я придивлявся до десятин, тепер — до краси. Зрештою, подумай про дітей! Як ти проживеш на білому світі?
— Як уже буде.
— Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнівилася:
— Не бути вам моєю долею!
Та Магазаник не зважив ні на її слова, ні на погляд, він лівою рукою спіднизу підхопив Окса.нину, вдарив по ній, мов на торгу, правою:
— Подумай, гарненько подумай і скажи своє останнє слово.
— Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останнє слово, — Оксана рвучко вивільнила руку, а в очах і міжбрів'ї з'явилась затятість.
— Невже я тобі такий бридкий?
— Я цього не казала. Бувайте здорові.
— Отаку маєш до мене поневагу?
— Думайте собі, що хочете.
І тоді лихі зморшки розсікли чоло лісника, а скособочений вид вичавив піт і злобу:
— Дурна й нерозумна ти єси! Чого замість того, щоб мати натуральні житейські радощі, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш своє личко і все? І королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це потрібно? Гляди, щоб пізніше, з усією своєю святістю, не стала моєю полюбовницею...
Оксана спочатку оторопіла, а потім лісник побачив у її поширіних очах дві блискавки.
— Хай, спідничнику, гробова дошка буде твоєю полюбовницею! — Вона ще побачила, як жорнувате обличчя лісника витягнулось у диню, стало мертвотним, і рвучко гайнула з оселі — в сонне рохкання свиней, у сонне зітхання глечиків, що вигрівались ііа кілках, у сонні клапті сонця, що стікали з дерев на загиджене дворище.