Перед ним туманно підіймаються обриси старої дзвіниці й церкви. Оці єдині будівлі тільки й залишились незруйнованими у мертвому і живому селі. Видать, так завжди буває на білому світі: богам більше перепадає щастя, аніж людям...
IV
В клітчастих віконцях трибанної церкви нерівне дихає тьмяне світло, здається, воно увесь ч.ас роздумує: чи хилитатись йому поміж небом і землею, чи зітхнути востаннє й погаснути. І хоча вже в Марка все частіше зрадливо підгинається здорова нога, а в пахви болем врізаються костури, він вирішує добратися до незвичного вогника: хто там біля нього студить, гріє чи ятрить душу?
Перед церквою самотньо бовваніє залізна брама — огорожу навколо неї теж проковтнула війна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снігу рясніла безліч дитячих слідів. Що тут було робити дрібним пташенятам? І чи не забагато див на сьогодні: біля школи зустрів свою долю, а біля церкви дитячі сліди... Що ж то за жінка була? Іоворила, неначе з якоїсь забутої казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тільки що?..
D таких роздумах Марко підіймається на прочовгану паперть, гримить по ній костурами і плечима налягає на важкі церковні двері. Вони, зітхнувши, прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробивається невірний олійно-сірчаний блиск неживого проміння царських врат і неясні плями святих та богів.
Але не царські врата і не втемнілі боги вражають чоловіка. Він з подивом, недовірою і навіть з потаємним острахом викруглив очі, бо—в церкві діялось щось не те: біля вівтвря стоїть не батюшка в ризі чи рясі, а кремезний, в офіцерській шинелі наопашки, років тридцяти п яти горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени і медалі.
"На порядний іконостас розжився чоловік, тільки чого із ним у церкву заліз? Богів дивувати?" — тихенько хмикнув Марко, придивляючись до невідомого русочубого красеня. Біля нього, на незастеленому поставці, немилосердно кіптюжить змайстрований з гільзи снаряда світильник, нерівно кладе світло і тіні на з'юрмлених і одиноких святих. А до поставця по-братерськи притулились кобза і горбастий автомат.
"Навряд, щоб такий інструмент коли у церкві лежав. Дивоглядія, та й годі!" — Марко стає недалеко від правого приділу , де серед темного малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково прибрану сільську дівчину в намисті, вишитій сорочці і вінку.
Красень в офіцерській шинелі заглянув у розгорнену книгу, що з іншими лежала на поставці, випростався, випнув ковальські груди, що аж обізвалися срібним дзвоном, і зосереджено, навіть трохи артистично став перед святими й низькуватим голосом почав говорити до них:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А залишаємо діла.
Мальовані праведники і мученики, все більше й більше виходячи з темені, слухають незвичні святі слова і строго мовчать. Мовчить і бог, тримаючи в руці поколупану землю. Напевне, і він ніяк не може збагнути, чого йому доводиться замість теплих пахощів ярого воску вдихати чадний бензиновий сморід і вислуховувати поезії не Матвія и Іоанна, а пророка Тараса.
Як і все несподіване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церкві, і він уже з повною приязню дивиться на невідомого і вирішує, що це артист.
"Вони химерні, можуть, коли нема людей, і богам читати вірші. Може, це й непогано — проходити репетицію перед богами, щоб чути святість перед людьми".
Незабаром здогад, що він має справу з артистом, знаходить нове підтвердження: невідомий, щось пробурмотівши собі під ніс, бере бандуру, сідає біля поставця і починає перебирати струни. А от зарокотали, зажурились вони і почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над якою забився красивий, але надірваний голос.
"Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", — з жалем подумав Марко. Але пісня, хоч і зривалася, мов підбитий птах, уже міцно чіплялася крильми за серце, переносила його у далекі краї, у віки, у печаль.
Закувала та сива зозуля Рано-вранці на зорі;
Он заплакали хлопці-молодці,
Ген, ген, у турецькій неволі в тюрмі.
З кожним словом сумнішало, хмурніло обличчя співака, наче його самого забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхів'я мелодії, коли на хвилях синього моря злітали запорозькі байдаки, але цього вже не помічала Маркова душа; з неї змивається цікавість до церкви і святих, а народжується цікавість, довіра і співчуття до співака-бурлаки, який, видать, теж черпнув горя не з мілкого дна, воно й зараз оживає в очах, і в розгонистому рисунку брів, і в тінях, що охоплюють лице .чоловіка.
І раптом Маркові здалося, що невідомий застогнав, застогнала й кобза, до якої він припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих струн, від яких ще й досі відривалась туга й порівну плескалась біля мальованих раю й пекла?
Марко добре знав ціну чоловічої туги і чоловічої сльози.
Не в церкві—в житті він мав і рай, і пекло, хоча ніколи не був ні святенником, ні грішником. Коли випадала часина раювання, щасливо дивувався: чому вона дісталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому діставалися пекельні випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не розберуться, чого він вартий? Той, хто волею часу цінує, кладе на терези чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, і несхибно розуміти, що найбільша мука — це навіть мука не втрати чи прощання з єдиним світом, що може більшати чи дрібніти, а мука несправедливості суду чи навіть осуду.
І от зараз Марко вже не по обличчю невідомого красеня, а по лініях його зігнутої постаті відчував, що не сила предківської пісні, а щось інше надсаджувало його. І йому треба пособити дружнім потиском руки, чи вірним словом, чи поглядом. І Марко якомога тихіше загупав своїми костурами. Але вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула і вгору до мальованого неба, і в олійно-сірчане золото царських воріт.
Невідомий здригнувся, підвів голову од кобзи, і від приторку його чуба тихо-тихо забриніли струни. Він пильно вдивляється в Марка темним, настороженим поглядом. Але враз його очі починають світлішати, як світлішає світання, вириваючись з темного лона ночі. Струсонувши чуприною, красень в приємному здивованні підводиться на ноги, підіймає вгору дві навскісні стрілки брів і м'яко, хороше посміхається до Марка.
— Ви Безсмертний?
— Що ви! Я звичайний смертний, — відповідає посміхом на.усмішку.
— Я не про це, — бентежиться невідомий, і на його довгастому вибіленому виду з'являються нерівні рум'янці, що при невірному світлі більше скидалися на тіні.
— А про що ж ви? — Марко прямо-таки любується красенем, відчуває, що зустрівся з справжньою людиною, і хоче все в ній бачити гарним.
— Ви Марко Безсмертний? Правда ж? — допитується і ясніє чоловік.
— Що правда, то правда, — погоджується Марко. — Невже це видно по мені?
— Безумовно, видно, — добряче сміється невідомий, а його обличчя стає прекрасним од сердечності і якоїсь милої загадковості. — Я саме таким вас і уявляв.
— Уявляли? — дивується Марко. — То до цього часу ніколи не бачили мене?
— Не бачив, тільки чув.
— Буйна у вас фантазія, як і чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
— Хіба схожий?
— Викапаний артист.
— Ні, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
— Учитель — і в церкві?
— Так у святому ж місці, а не в пеклі, — відповідає жартома. — Тепер два світи зійшлися не тільки в гігантській битві, а навіть у цій сумирній церковиці, що доживає свого віку.
— Навіть так?
— Авжеж.
— Як це зрозуміти?
— Просто. Прислали, вірніше, я сам набився у ваше село дітей учити. Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився він і сказав на прощання: "Хоч на морозі, а вчи, бо війна війною, а розум людський не має перелогами лежати. Сій добре і вічне!.." Ну, й приїхав я сіяти, подивився на руїни школи і почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на половину: зійшлись на тому, що в будні тут буде школа, а в свято — церква.
— Цікаво! — засміявся Марко, тільки тепер помітивши в церкві ряди шкільних парт.
— Цікавого, сказати по правді, не так уже й багато, але вибирати не було з чого та й не було коли. Отак і пристав у прийми до отця Хрисантія, який і досі велику революцію називає великим потопом. Спочатку в тій дивовижній школі дехто з малечі лякався чортів, а тепер нічого — позвикали, називають їх фашистами і, як можуть, збиткуються над ними. Це не дуже подобається нашому попові, тому й сам своєю персоною почав проявляти інтерес до будівництва школи. Ви б, може, присіли, бо я такий негостинний... — бережно присовує нефарбований стілець, що пахне ще свіжістю лісу.
— Можна й присісти. — Марко зручніше опускається на стілець, щоб спиною опертись на парту. — Як зовуть, величають вас?
— Григорієм Стратоновичем Задніпровським.
— І самі з-за Дніпра?
— Так, з самого низів'я, де сонце, хвиля та степняк, — замріяно поглянув поверх святих, які й не нюхали пахощів ні степу, ні великої води.
— А тепер сієте... в церкві?
— Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть ні учні, ні учителі, ні наші нащадки... Ви, я чув, на лузі народились?
— На лузі, в сінокісну пору.
— А я на морі, в шаланді, — хотів посміхнутися, але несподівано посмутнішав, і біля уст повибивались півмісяці зморщок. — Та, видать, не вийшов з мене достойний син моря.
— Закачує?
— Ні, заносить, — ще більше спохмурнів Григорій Стратонович. Ніби шукаючи розради, він стиснув пальцями струни, і вони обізвалися стогоном.
— Заносить? — перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. — Не розумію.
— Що ж, колись розкажу про цей термін, — з притиском вимовив останнє слово.
— А може, зараз?
— Хіба вам не пора спочивати? Ви ж тільки з нелегкої дороги повернулися.
— І це знаєте?
— Усе, що було до війни, потроху знаю про вас. І про вашу похоронну чув. І вашу матір, як міг, утішав, бо и самому щось подібне до похорону готувало життя.
— Тепер?
— Тепер не дивина. В мене ж було до війни, — боляче злетіли вгору і підломилися брови.
— В тридцять сьомому році? — стрепенувся Марко, згадавши своє.
— Ще раніше.
— Раніше?.. Еге, і вас, бачу, доля не милувала. То й розповідайте, Григорію Стратоновичу. Ніч довга, церква простора, можна не тільки з святим гомоніти.