1) пише: "Скитська держава тратить значіння й заникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, траків і бастарнів з заходу й півночі" (с. 58). Він посилається при цьому на Полієна: "В оповіданню Полієна, що може належати не пізніше як до другої пол. II в., сармати вже займають чорноморське побережжя" (с. 59). Він зовсім не аналізує внутрішніх процесів, які привели "скитську державу" до втрати нею значення, яке вона мала доти. Він обходить питання про те, які зміни стались в скитській державі, соціяльні, господарчі й політичні, щоб тут знайти пояснення занепаду скитської імперії й зникнення скитства як такого.
М. Грушевський міграціоніст. Він стоїть на міг-раціонаністській точці погляду, зводить всю суть історичного процесу до "переселення". За Грушев-ським, "нові народні потоки" "витиснули зовсім" "скитів" "з наших степів" (с. 59). Про залюднення цієї степової території після розпросторення сарматських орд, коли досягнули вже Дунаю, головним джерелом служить [...].
Лише археологічні джерела можуть сказати щось про залюднення нашої території. Звістки давніх письменників можна прокоментувати в належний спосіб лише тоді, коли ними оперувати, мавши в руках археологічні дані. Я зовсім не збираюсь заперечувати наявности стрічних міграцій, але я не можу зігнорувати також і того, що "з скитської генеалогії, поданої Геродотом (IV, 5), виходило б, що скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена)" (с.49).
Сенс змін, що сталися на Україні в другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом, не можна звести до зміни скитів сарматами, до того, що нові "степові орди" витиснули колишні. Я сказав би інакше: скитство вигинуло як стан і як форма господарства. Античні письменники звикли з уявленнями про скитів пов'язувати уявлення про скотарів І грабіжників. Скити для них — це, насамперед, царські скити й скити-кочівники. Після того, як замість розчленованих станів виступив станово недиферен-ційований народ, античні письменники перестають згадувати про скитів. Чужинці-свідки не могли не зауважити цього факту: зникнення верстви, нівеляція станів і витворення суцільної нерозчленованости народу, але вони не дали собі ради, щоб при побіжних згадках описати це явище. З тих пір вони мовчать про скитів. Вони мали рацію. Адже скитів як таких, якими їх знав Геродот, більше немає.
Що ж до новітніх істориків, то вони із згадки історичних джерел в II ст. про сарматів та із незга-дування про скитів зробили цілком довільний висновок, що десь в II ст. сармати "витиснули" скитів, хоч, насправді, як ми бачимо з матеріялів археологічних розкопів, ці матеріяли не дають нам жадних підстав говорити про те, щоб в цей період в Наддніп-ров'ї сталася якась ґрунтовна етнічна зміна і один народ заступив інший. Суть змін, які сталися в цей період в Наддніпров'ї, полягала в зовсім іншому.
Поширення археологічних даних істотно позначилося на наших уявленнях про минуле нашої країни, а відповідно до того ми примушені зовсім інакше ставитися також і до письмових джерел. Окремі народи й окремі племена пересовувалися і рухались: зі сходу на захід, з заходу на південь або на схід, сармати, бастарни, траки і т. д., але основний масив лишився в цей період сталим, зазнаючи тих соціяльних і господарчих змін, про які була мова вище.
У світлі усього вище сказаного контури досліджуваної нами етногенетичної проблеми набувають іншої виразности. Немає сумніву, осілий хлібороб Наддніпров'я повинен був зберегти за скитської доби те індоєвропейство, якого він набув за попередніх часів, в процесі переборення новим індоєвропейським елементом давнього неолітичного трипільського підґрунтя .
Я навмисне згадав про осілого хлібороба, щоб відрізнити його етнічну долю за скитської доби від етнічної долі скотарської верхівки, від долі тих царських скитів, що, за свідченням Геродота, "інших скитів уважали за рабів", від тих скитів-кочівників, що "нічого не сіяли, не орали". Лише ці скотарсько-вершницькі родові групи туранізуються або іранізую-ться в скитський період, як про це вже була мова давніше.
Цілком зрозуміло, ська культура на Дністрі й Дніпрі. Усі наявні дані кажуть за Вислу або Середню Німеччину" (ИАК, 1904, XII, 85).
Якщо б теорія Нідерле—Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам'ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров'ї. Порівнюючи з чи Розуміється, усі ці формули носять лише попередній і приблизний характер, але все ж таки етнічного погляду розв'язання етногенетичної проблеми, це могло б значити, що народ звільняється од чужинецьких домішок, привнесених дотеперішньою акцією верхівки, приплив чужинецьких елементів припиняється. В етнічному житті країни зникає тенденція, запроваджувана верствою кочових скотарів-вершня-ків: розчинитись в туранському або іранському світі.
Соціяльна й господарча нівеляція наявних племен на широкому географічному просторі повинна була призвести до зменшення цих станово-племінних відмін і до витворення одноманітної й суцільної народної маси.
Якщо ми й не можемо на сьогодні нічого сказати більше, то, в кожнім разі, і в межах зазначеного ми сказали багато: адже ми відзначили провідні тенденції доби.
Наприкінці розділу я дозволю собі повернутися до теорії, яку висловив Л. Нідерле. За Нідерле, культура, яку ми тут досліджували, рухалася з Заходу на Схід, од Висли до Дніпра, з Галичини до Київщини. Ми наводимо цитату з А. Спицина, який твердив цілком категорично: "Ледве чи можна вагатись при розв'язанні питання, звідкіль саме з'явилась латенська культура на Дністрі й Дніпрі. Усі наявні дані кажуть за Вислу або Середню Німеччину" (ИАК, 1904, XII, 85).
Якщо б теорія Нідерле—Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам'ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров'ї. Порівнюючи з численними знахідками середньолатенських фібул на Київщині, в 3. Україні досі відзначено тільки два пункти (Яр. Пастернак, кор. арх., 1932, с. 36).
Проф. Гадачек свого часу розкопав в Преворську могильник, який дав кераміку (посуд), цілком тотожно з керамікою Зарубинців — Корчоватої. Подібність кераміки Зарубинців і Преворська виразно вказує на спорідненість зарубинецько-корчоватівської групи Наддніпров'я й преворської 3. України. Але між цими групами Наддніпров'я й Галичини є певна віл мінність. Зарубинці дають середньо— й пізньолате'ські фібули (шпильки); окрім того. Зарубинці датується також знахідкою тут ольвійської монети III С7. перед Різдвом. Це значить, що зарубинецько-корчова-тівська культура в Наддніпров'ї існує вже десь по-починаючи з III ст. Тим часом пам'ятки преворського типу в 3. Україні, замість середньолатенських фібул, дають фібули пізнішого часу (т. зв. сильно профільовані) (М. Смішко). Про що свідчить цей факт? Це свідчить, що твердження Л. Нідерле про рух трупо-пальних могильників з Надвисляння в Наддніпров'я неправдиві. Могильники з керамікою преворсько-за-рубинецького типу більш давні на Дніпрі і більш пізні на території в верхів'ях Дністра, Висли, 3. Буга.
Наддніпров'я також знає сполучення кераміки за-рубинецького типу й сильно профільованих фібул (Грищинці, Ржищів), але ці пам'ятки належать часу більш пізньому, ніж Зарубинці й Корчовата. Інакше кажучи, Преворське, Грищинці, Ржищів становлять собою пізній стан в розвитку зарубинецько-корчоватівської культури.
Археологічний матеріял стоїть в різкій суперечності з теорією Л. Нідерле. Якщо б ця теорія відповідала фактам, то преворсько-зарубинецька кераміка на Заході повинна була б сполучуватися з більш давніми типами фібул і на Сході з більш пізніми, тим часом ми бачимо, що, насправді, є цілком навпаки. Зарубинці давніші за Преворське. Теорія Л. Нідерле зазнає поразки в зіставленні Зарубинців і Преворська .
Отже, як ми ствердили вище: кераміка культури зарубинецького типу не прийшла на Наддніпров'я з Заходу: вона є продуктом тубільного наслідування античного посуду, який потрапляв в Наддніпров'я з Півдня, з Причорномор'я, з тамтешніх грецьких колоній і, насамперед, з Ольвії.
АНТИЧНА ДОБА
Другий період (І—V ст. по Різдві)
Як ми вже згадували вище, в історії України давніх часів за античної доби ми відрізняємо два періоди: перший, давніший, з V — IV ст. перед Різдвом, про який уже була мова, і другий, наступний, який ми датуємо І—V століттям по Різдві, що становить собою дальший і вищий стан розвитку матеріяльної культури попереднього періоду .
До останнього часу в археологічній науці було відомо лише 5—7 пам'яток з цього періоду (Черня-хівський могильник, розкопаний В. Хвойкою на Середньому Наддніпров'ї, на південь од Києва поблизу Трипілля: могильник в с. Маслово на півдні Черкащини та інші).
Відсутність виразних відомостей про населення України в цей період у античних письменників, з одного боку, незначна кількість археологічних пам'яток, з другого, спричинювались до того, що в історії давньої України утворювалася величезна лакуна. Цілий історичний період випадав з-під уваги дослідників, бо що можна було сказати про людність басейнів Дніпра, Донця, Дністра й Буга, яка не була названа в античних джерелах? Звістки про скитів обривалися десь коло II—І ст. перед Різдвом. Відомості про сарматів не мали жадного відношення до Середнього Наддніпров'я, а звістки про слов'ян з'являлися, властиво, лише в V—VI ст. по Різдві.
Обмаль відомих археологічних пам'яток давала привід до цілком невірних висновків. Археолог В. Хвойка копав переважно на Правобережжі, в районі Трипілля — Канева. З цієї, по суті справи, цілком випадкової обставини робили висновок, нібито саме Правобережжя, район Трипілля — Канева, був основним осідком тодішньої людности, місцем виключного розпросторення культури черняхівського типу, а вся інша величезна територія України між Дніпром і Доном лишилася незаселеною.
Залюдненість України в цей період бралася під сумнів. Недостатня дослідженість України за наших часів в археологічному відношенні проектувалася в минуле, як властива ознака давнини.