Він знає, що Дмитро поважає його більш, ніж кого з парубків, і дружбу старшого парубка приймає за честь.
Поважно поскрипують колеса і чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постаті Марійки й Югини. Віддаль зменшила їх, зробила темнішими.
"Справді славна дівчина. Очі аж світяться. Правдиві". Хлопець поринає у спогади і не помічає, як підручний Ласій, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою і швидко кинувся вперед.
— А щоб він тобі здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
Недалеко від дороги по пояс у вівсі стоїть Сафрон Варчук і розмахує грабками, відганяючись від розлюченого Ласія.
Подивився Дмитро на округлені від несподіваного страху і злоби очі Сафрона, на неспокійні помахи важкої, наче вилитої, голови вола — і все зрозумів.
— Таких, як ви, ревучих навіть тварина терпіти не може, — . злісно відкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
— Щоб тебе трясця вхопила, дідькового сина! Щоб тебе!.. — стихав позаду охриплий голос Сафрона.
Дмитро погладив підгарля Ласія, і той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтіння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-під якої ворушився синій димчастий, білок.
"Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному", — криво усміхнувся Дмитро, сідаючи на полудрабок, його спокійне обличчя стало злостивим, недобре засвітилися темні очі.
"Випустив би кишки — і господареві вини не пришиєш — хай остерігається. І худоба розбирається, де погань, а де порядна людина".
Пливе обабіч шляху жовта і червона пшениця і аж на горбку зупиняється біля озерця рожевого маку. Тільки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дітвора у високі жита.
VI
...Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода біля греблі, навколо торішній очерет шумить сухими стрілами, а з-під коріння пробивається свіжа зелень; одцвітає ліщина, рясно повикидала червоні кетяги гірка осичина. І серцю без причини радісно стає — чи то від того, що вода подзвонює, чи тому, що на ліщині не тихне соловей, чи тому, що зорі прихиляються зовсім низько, плещуть під ногами, і людина йде по стежці у зоряному колі. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привільне і тоскно трохи — чогось воно жде. Якоїсь іще невідчутої великої радості, що десь наче поблизу ходить, та не вмітиш її.
Біжить стежка понад ставом, пахне смільними молодими бруньками. Перейти рівчак і тут дві стежки перетнуться — одна в село, друга на хутір.
Скинувши з плеча габлі, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох підпорках посередині кладку.
"Впаду чи не впаду?"
— А я думала — шубовснеш у воду. Ішов, наче глек з сметаною ніс! — сміється дівчина на березі.
— Марта!
— — Нарешті побачив. Спасибі і за це.
Перетнулись дві стежки — одна в село, друга на хутір. "Куди ж піти?"
Воркує голубом рівчак, усміхається Марта, і незвично хороше і неспокійно стає хлопцеві. Переминається з ноги на ногу, габлі то на плече положить, то зубцями в землю зажене.
В одсвіті зорі пролетів селезень і незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.
"Ну його к бісу, — нарешті сердиться сам на себе, похапцем прощається і йде в село, а Марта — на хутір.
— Дмитре, ти нічого не чув? — озивається невидюща — темінь.
— Ні.
— Вовки в лісі з'явилися. Не чув? Думаєш, мені тепер не страшно на хутір іти? Зуб на зуб не попадає!
— А коли не попадає, то друге діло, — не знає, що відповісти, і прямує на стриманий насмішкуватий голос...
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбільше боялись Сафрона Варчука. Стрічались біля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофійовим дідом. Всихаючи, вони розчахалися на вітрах, трухлявіли, запалими гніздами сумовито дивились на світ, дотлівали іржавим огнем. Після осінніх робіт Дмитро повикорчовував найстаріші дерева, а навесні половину землі засадив щепами... Як поснуть всі дома, крадеться Марта між деревами і дух затаїть. Розстелить він піджак на траві, посідають біля старої, навскіс перевислої дубівки. І мовчить Дмитро, хоч би слово тобі. Знала, всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка і дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає віддати за пихатого Ліфера Созоненка, який у крамниці людей обважує, — аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тільки позаряться усі домашні на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
— Що будем робити, Дмитре?
— Я знаю?.. Коли твій хапун з глузду не з'їхав, віддасть за мене. Хіба ж то жених — пеньок гнилий, всякому видно.
— Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
— Про що говорити? Добре мені, Марто, з тобою. Коли б одружився — жили б... По-справжньому жили б, — так усміхнеться, що і гадки сумні відляжуть від дівчини.
— Любий мій, пора бігти, — підводиться на ноги. Згинаючись, спішить по холодній траві, і темінь поволі сходиться, замикається за дівчиною, мовчазна, нерозгадана...
VII
Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою, вогкими пахощами грибів.
Давно вже погас останній вогник у Сафроновому домі, а Марта не виходила. Сердився і тривожився: чи не довідались батьки або Карпо? А й справді. В ту неділю на гулянці Карпо пильно-пильно подивився на нього сірими великими очима, розуміюче підморгнув, вишкірився усмішкою і пішов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах і губах, червоний чуб вогником підсмалював стрибаючу пухку щоку, а потім, наливаючись потом, почав темніти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тісного кола і знову зупинив погляд на ньому.
— Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? — похитнувся назад. — Щось у мене з очима робиться, — стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.
— Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, — душу витрясу.
"Мабуть, Карпо не дуже шанує його! — подумав тоді. — Чого ж Марта не виходить?"
З туману чути, як зітхає діброва.
Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.
Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко — і тиша... Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.
"Це треба, щоб завтра мати прийшли — яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
— Но, Карий!
— Кому що, а курці просо.
Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.
— Вставай, лежню, ранок недалеко, — сміється дівчина, тягнучи його за руку. — Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.
— Я — увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, — не знає спросоння, що сказати.
— Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! — обвиває руками пругку парубочу шию.
— Хоч не задуши, — хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! — нарешті зовсім прокидається.
— А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.
— Яка?
— Відгадай.
— Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?
— Мало не вгадав, — щасливо пирхає в руку. — Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли — Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: "Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!"
— Так і сказав?
— Так і сказав.
— А Созоненко що?
— Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: "Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я — дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі", — перекривила Созоненка.
— А Сафрон що?
— Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.
— Попав? — сміється Дмитро.
— Жаль, що не влучив, — щиро жалкує дівчина. — Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животі затис.
ОТ і поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек між собою розбили.
— Гляди, чи ворон ворону око виклює... Не віриться щось.
— Який ти Хома невірний! Мій старий норовистий. Як підскочить що — за найбіднішого віддасть... Біжу, біжу, бо скоро вже світатиме. Кинуться мене шукати...
Міцно пригортає парубка, ще міцніше цілує в уста і біжить по росі, шарудячи широкою спідницею.
— Почекай, Марто.
— Потім, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долині і непроглядною пеленою закривають дівчину від хлопця...
VIII
Надвечір, стримуючи запінених вороних, прямо з ярмарку, підкотив до його воріт Карпо. Натягнувши віжки, міцно стояв на бричці, вигнуті дужкою ноги вище кісточок вгрузли в сіно:
— Дмитре, чорти б тебе брали! — і зразу ж змінив голос, побачивши матір.
— Добрий день, тіточко Докіє, з празником вас. — Низько вклонився, схрестивши руки на животі.
— І тебе з празником, — строго подивилась на парубка. — Катаєшся?
— Як сир у маслі, — віджартувався. — Катався б ще краще, та совітська власть тпрру каже. Навіть права голосу позбавила. Доведеться либонь півнем кукурікати. Пустіть Дмитра зі мною.
— Не знаю, він, здається, мав до вчителя іти, — завагалася. "Хай побачить Марту. Чи к добру це тільки?"
— Успіє. Мені саме головне, щоб Дмитро коні оглянув — він у них лучче доктора розбирається.
— Як має час, хай подивиться.
— Сідай, Дмитре! — крикнув, не питаючи згоди, блиснув сірими очима, і різкі півкола вій пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брів.
Не вспів ухопитись парубок за залізні бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, і вороні, розкидаючи стужавіле болото, витягнулися в шаленому галопі.
Порізана на пасма закружляла земля.