Жаргонні слова літдискусій здаються їй такими екзотичними в своїй незагальній надзвичайності.
Стефан Хоминський уважав, що треба рішуче й остаточно розірвати з усім попереднім періодом поезії. Як європейську гнилу буржуазну цивілізацію, так і мистецтво треба заперечити й знищити. В тартарари!.. В штаб Духоніна!.. Він не тільки проти Бальмонта й Блока, а й проти Єсеніна й проти Маяковського. Він проти всіх! Поетів до стінки! A lanterneL Усі на боротьбу з контрреволюцією літератури! Він, Стефан Хоминський, найлівіший: леф у лефі.
Руйнація мистецтва є шлях до ясности, — така філософія Стефана Хоминського. Дух руйнації — творчий дух, як учив він і Бакунін, а в мистецтві він і Писарєв. Стефан Хоминський уважав Писарєва за великого мислителя, бо Писарєв проголошував потребу знищити непотрібне чисте мистецтво.
В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціялізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет чоботарем. У суспільстві, просякненому поезією, поезію буде машинізовано. Стефан Хоминський проповідував асинтетичне мистецтво майбутнього: полагоджена туфля то, на його думку, найкраща поема, що її може створити справді геніяльний поет. Геніяльному поетові й належить лагодити туфлі. Ця справа єдино варта гідности генія.
Стефан Хоминський називав себе справжнім поетом майбутнього, бо пас корів і не наслідував буржуазних поетів.
Зина розповідала з особливим піднесенням за Стефана Хоминського. В захопленні вона казала:
— Стефан Хоминський — цілком неправдоподібна постать.
Я дозволив собі довідатись, звідкіля цей Стефан Хоминський.
— Він — київський. Він і з Семенком знайомий, але Семенка за деструктивіста не визнає. Який, казав Стефан Хоминський, який у чорта поет і деструктивіст з Семенка, коли він, замість шити чоботи для селян, носить ботинки з перлямутровими ґудзиками і замшовим верхом, оспівує П'єро й має одривний календар за джерело, що, користуючись з нього, і складає свої твори.
5
Стефан Хоминський не тільки поет, але й художник. На останній московській виставці лівих Зина й Леся бачили два автопортрети Хоминського. Як розповіла Леся, на одному з виставлених полотен Хоминського було намальовано ніс, довге волосся, овал чола, перекреслений двома перпендикулярними рисами, збоку рот, а під ротом очі й люльку; до полотна було прикріплено підошву, дратву й чоботарські інструменти. На другому були намальовані схематичні куби корів і схематизований Хоминський, при чому справжнє сіно, приклеєне до полотна, справляло враження непотрібної навмисности.
Поет дуже пишався з цих двох своїх автопортретів; він радів і казав, іцо ці два полотна в історії портретного мистецтва означають добу, злам: од майстрів Відродження та їхніх епігонів до ван-Гога і од ван-Гога до Стефана Хоминського.
Леся відмовлялася будь-що розуміти і в цих картинах Стефана Хоминського, коли їх тільки можна назвати картинами, і в цих його маніфестаційних проголошеннях, де не було іншого сенсу, окрім, на її думку, сенсу особистої пихи людини, що її загнано життям і пригнічено власною остаточною бездарністю.
На селянській лазні, темній, порослій мохом, напіврозваленій, де жив того літа Стефан Хоминський, було прибито дві дощечки. Один шматок дикту повідомляв про те, що "Стефан Хоминський, великий поет і художник лагодить взуття чоловіче й жіноче за поміркованими цінами". В дужках меншими літерами було додано: ("Ціни не потрібні"). А внизу каракулями хемічним олівцем було написано декілька слів, — визнання, вимушене й підказане безнадійністю: нема з чого жити, коротку фразу з трьох слів, формулу одчаю, коли відчуто останню безвихідність, бо нема ніяких замовлень і жоден замовник не приходить: "Я їм усе".
Друга ж дощечка була черговим фанфарним оголошенням Стефана Хоминського: "Тут мешкає метр Гільдії деструктивістів Стефан Хоминський. Він же — головний уповноважений надзвичайної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією".
Ці об'яви на диктових дощечках були за причину багатьох для Стефана Хоминського неприємностей.
Перше оголошення викликало в нього прикрі непорозуміння та палкі суперечки з фінінспектором, що зарахував Стефана Хоминського до дрібних кустарів, ремісників і пропонував негайно вибрати відповідне промислове свідоцтво. Фінінспектор аж ніяк не вважав на тезу VI славетного літературного маніфесту Гільдії деструктивістів, де стверджувано: "Деструктивісти повинні бути пастухами, чоботарями, робітниками, ремісниками, бо вони великі поети великої доби". Не справляла враження на фінінспектора також і примітка друга до VI 1-ої тези: "Полагоджена туфля — найкраща поема, що її може створити тільки геніяльний поет".
Зина уперто обстоює своє нове захоплення:
— Що з того, що ти, Лесю, його не розумієш. Він не бездара, не шарлатан. Він культурна й рафінована витончена людина. Він — геній, що б ти не казала! Шарлатан не піде пасти корів, скільки б він не стверджував, що мистецтво треба деструктувати. А Стефан Хоминський пішов.
Леся сьогодні уперта не менш від Зини. На думку Лесину:
— Стефан Хоминський пішов шити чоботи й пасти корів з голоду. Отже, йому більше нічого не лишалося робити.
Зина спростовує:
— А хіба, шивши чоботи, він помер не з голоду?
Я перепитую:
— Він помер?
— Він при нас помер од злоякісної анемії.
Зина замовкає. Фіялкові очі Зини затьмарено дивляться в невизначеність. Слова падають у просторінь беззгучні й приголомшені. Приголомшені, вони розпливаються в вечірніх присмерках кімнати, розпадаються, губляться. Зина згадує за голодного поета:
— Ма дала йому папині сорочки. У нього не було ніякої.
Леся:
— Він божевільний.
Зина, не слухаючи сказаного Лесею:
— На похорони приїздили з Москви два-три його приятелі, поети й художники. Були й ми з Лесею. Поети читали вірші! А над могилою повісили отії дощечки, що були на лазні...
6
Пішовши од Тихменєвих, я думав про те, що Зина переживає певну кризу, шукає нових вражень і досвідів. Зустріч з Хоминським, очевидячки, одкрила перед нею всю привабливість патосу деструкції, проповіді нищення, навчила її знати людей, що з послідовністю фанатичного ченця, ледве не з божевільною невідхильністю йдуть за уявленою метою.
Неправдоподібна постать поета з його чудним символом віри, з його не менш чудним та фантастичним культом майбутнього явилась відзначною віхою в історії Зининого розвитку. Це знайомство примусило Зину замислитись, штовхнуло її на нові шляхи, в нові форми влило її звичайну ескападність. На переломі, коли вона з дівчинки робилася дівчиною, вона стріла цю незвичайну людину, Стефана Хоминського, очарованого мандрівника, ніби вичитаного з Е. Т. А. Гофмана. (Як пригадуєте, 22-23-ого року панувала в літературних і театральних колах відроджена мода на Е. Т. А. Гофмана.)
Зина відчула в собі жінку, її душа завагітніла душею жінки, і в цей момент внутрішнього глибокого переродження всієї істоти Зина дивилась на картини Стефана Хоминського, повторювала вірші німецьких романтиків, слухала лефівський vers-libre метра гільдії деструктивістів і неправдоподібні заперечення правдоподібного в його літературних маніфестах.
Тепер мені стає ясним деструктивний, vers-libre-ний сенс Зини-них розмов про дівоцтво, падіння, недоторканість, що його в той вечір так уперто розвивала й обстоювала Зина.
Леся, та вся вкладається в канонічну чіткість і клясичних строф 4-столового ямба. Для Зини, навпаки, характеристичний vers-libre, розірвані рядки, поплутані слова, повна занедбаність метричних розмірів, галаслива безглуздість плутаних фраз, де кінець попереджає початок і де синтаксичну усталеність послідовної зміни головних і додаткових членів речення обернено в хаос сумбурної "вздиблености".
7
Другого дня над вечір, повертаючись трамваєм зі служби і сходячи на площі перед оперовим театром, я зустрів Зину.
Площа перед оперовим театром горбилась вигибами перехрещених вулиць і танула в присмерках зимового дня, що згасав. Купи невивезеного снігу, навалені вздовж тротуарів, темніли в сутінках густим ультрамарином. Небо ще сяяло якоюсь особливо ясною, зелено-синьою, ніби серафічною прозорістю, яка буває тільки взимку й здається неймовірною. Така ясно-зелена, вся ніби пронизана світлом, далека прозорість мені іноді сниться і, прокинувшись, я думаю, що коли щастя й буває, то воно можливе тільки в потоках цього про-зоро-зеленого сяйва.
На тлі синього снігу різко викреслювався стрункий і чіткий Зинин силюет. Вона стояла коло штахетів скверика. З нею був Джек.
Джек не хтів лишатись на одному місці. Він уперто й настирливо намагався зворухнути Зину, потягти її за собою. Упершись ногою в високому шнурованому ботинку об землю, злегка одкинувши назад напружене тіло й міцно тримаючи в правій руці натягнений ремінь, Зина змагалась з догом. Іноді почувши безплідність своєї боротьби, Джек обертався до Зини й гавкав, він умовляв відпустити його. Йому так хотілося б побігати...
Я підійшов! Зина простягла мені ліву руку в лайковій червоно-брунатній з білою каймою рукавичці. Перші запитання за звичаєм: що нового в них дома, чи всі здужають, як Мар'я Семенівна, як Леся, чи не одержали листа від Олександра Владиславовича? Розмовляючи, ми трохи постояли на розі коло скверика.
Зина гуляла з Джеком і тепер повертається додому. Я запропонував провести її. Ми пішли.
Ми рушили, але Джек з того невдоволений. Він не хоче йти, він хоче бігти, а тому з усієї сили тягне Зину вперед.
Зина загрожує Джекові:
— Джек, кинь тягнути. Йди спокійно! Вдруге я братиму бич і битиму тебе за твою неслухняність.
Погрози впливають на Джека. Він обертається до нас і, широко роззявляючи пащу, починає переконливо гавкати: він не хоче, щоб його били.
— А, ти не хочеш!.. Ну, то йди добре!
На хвилину дог утихомирюється, і йде урочисто й певно, не звертаючи навіть уваги на фокстер'єра, що, пробігаючи повз нього, робить спроби завести з ним знайомство.
Джек іде спокійний і поважний: хіба ж може статися, щоб такого поважного пса били?! Він іде, свідомий своєї гідности.
Користуючись з хвилини, що Джек заспокоївся, Зина звертається до мене з запитанням:
— Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?
— Мені?
Мене здивувало це запитання не менше, як і раптова з Зиною зустріч на площі перед оперовим театром.