І випив. Викинули Матвія за прохідну. Уявляєте, яка трагедія була в чоловіка! Стояв на порозі раю — і така катастрофа! З горя пішов назад до Безака, в "якономію". І тут завів дружбу з ножем, кривим, гострим садівничим ножем. І вилежував дні під дубами, вербами, на борозні. Скільки б не лежав, а обліковець все одно день запише: "Хай тобі чорт, лежи, не шимени тільки ножакою!"
А був у нього друг Тимко і дівчина Катерина. Обидва вони в оту Катерину начебто закохалися. Тимко аж в'януть, кажуть, почав. Війна тривала без кінця. В селі залишилися самі жінки, діди та неповнолітні хлопці. А тут знов мобілізація. Цього разу копати окопи — рубіж відступаючим арміям. Задумалася громада — кого ж? До цього лиха додалося іще одно. В селі віднедавна почалися дивні історії. Хтось витягав з комори мішки, хтось погреби пустошив. У попа.украдено віз, старий, щоправда, нікчемний. У баби Гірихідьчихи — коня. Кінь уже справний і справжній. І пішла селом чутка, що всі ці фігури — Матвієва робота. А він хоч і не повнолітній щодо армії, а нівроку здоровий, не тільки лопату в руках — чорта удержить. То й вирішила громада, щоб розрубати всі вузли — спровадити на окопи Матвія. А Матвійові що? Так, то й так.
Ввечері пішов до Тимка. "Чуєш, хоч, Катьку тобі продам. Не дорого. За п'ять карбованців. Мені гроші в дорогу потрібні". Ляснули долонями, запили могорич, і вже по тому Матвій Катерині каже: "Тепер ти вже не моя дівчина, а ось Тимкова. Я тебе за п'ять карбованців продав". А Катерина, довго не думавши, та Матзія по морді, все життя в наймах працювала, то виробила руки так, що були вони в неї дебелі. Матвій аж схитнувся, аж зірки посипалися в нього з очей від такого почастунку.. Отетерів. Далі вихопив кривий садівничий ніж — вбрання на Катерині так і свиснуло! Він, проте, не вдарив її сторч, а пустив ножа під кутом, щоб "бандури" дівчині випустити. Але ж за живе тіло не зачепив — за спідницю й сорочку. Спідниці у нас з Шахівці носили тоді в дванадцять пілок: знизу така споруда, як циганське шатро, а зверху спресована у гармошку. Так ніж натрапив на цю гармошку і загальмував свій рух. Ну й розпанахав на четвертину зверху спідницю, розпанахав полотняну сорочку — в Шахівці тоді в полотняних сорочках ходили, то ' пізніше з'явивсь перкаль та батист. А живота зачепив не дуже, ледь-ледь слід залишив, з якого намистинками повиступали червоні краплинки крові. Катерина впала. Матвій сказав: "То ти все зрозуміла?" І Катерина, і всі в селі зрозуміли, яка тут народилася нова сила.
Давнє це діло було. Матвій тоді ще недоростком був, саме в дурну смугу життя увійшов. А люди кажуть: хто не був молодим, той не був і дурним. Тепер Матвій уже і в літах, і при повній силі. Високий, широкоплечий. Ми й зустрілися з ним не на мосту, як з дядьком Савкою, а в парку біля клубу (колись це резиденція панського управителя була). Привіталися.
По всьому попередньому церемоніалу, питаю: "Ну, як поживаєш, Матвію Яковичу, за що зачепився: за землю чи опустив якоря в Тридцятому державному?" Відповідає: "Ти,— каже,— Юхимовичу, стрілу свою рикошетом пустив. От про землю. Яка це земля? Купована? Позичена? Подарована? Землю даєте, а документ на неї, сказати б, незворушне право? Не можна, кажуть, цього, даруємо тобі землю так, без документа, без грошей! Ну, добре. Сьогодні там сидить один дядько, а завтра, зіпхнувши цього, сяде другий, кивне пальцем: "А ке лише сюди, Матвію Яковичу! Яким правом на землі сидиш? Ану, повертай назад подарунок!" Матвій Якович тоді тик-мик. "Так земля ж моя. Сказали ж тоді..." — "Правильно, що сказали тоді, а документик, який стверджував би сказане?" От у чому, Юхимовичу, сила. А коли так — не хочу я такої землі. Числиться за нашим двором старий наділ— п'ятнадцять са-женів садиби, та й годі!"
"То, значить, ти, Матвію Яковичу, топчеш стежку до Тридцятого?" — "Знову не в ту точку поцілив, Юхимовичу. Чогось люди думають, що мужика бог створив з такої глини, що він без плуга й лантуха не проживе. А голова навіщо ж йому?! Хоч, правда, є такі, що й до сивого волосу без неї обходяться. От твій дядько Савка та й Андрій і багато ще інших, що процвітали, коли на Тридцятому працювали. А урвалась їм дорога туди, і, як раки на мілині, посідали! І хліборобити відвик, і в млин не приймають! Добре. Ну, а чого ж ти носом своїм, вибачай за таке казання, у той Тридцятий уперся? Що, хіба й світу тільки, що у вікні? А ти вийди за двір, глянь!
Простіше, Юхимовичу, обнюхав я наш Червоноград в усіх закутках. "Не може бути,— думаю,— що при такій силі народу розумній людині не можна знайти способу, як на світі прожити!" І тут виявилось: місто загрузає в товарах, а транспорту гужового нема. От нема, та і все! Пішов на один склад, на другий — за руки хапають: "То в тебе бричка і коні є? Переробляй її на пружинну платформу, а тоді й живи собі, Матвію Яковичу!"
"І ти, Яковичу, переробив?" — "Хе! Переробив! Якби ж тільки це. Макара із Слобідки знаєш? Добрячий парубок, без діла вештається, скаржиться: "Насточортіло без грошей. Скажи, де заробити можна?" Отут мені, Юхимовичу, й стрельнуло в голову. Обміркував усе добре й кажу: "Наймайся до мене, дам тобі коні й платформу, получка в суботу. Добре?" — "Добре". А ті, на складах, кричать: "Транспорт потрібний, без транспорту помираємо, задихаємося!" Чув, Юхимовичу, таке слово — задихаємося?! Ага, думаю, так? Добре! Зустрічаю Тка-ченка з Низу, з армії прийшов, діла в руках не має. Кажу: "Йди до мене. Моя голова, коні й платформа, і артіль теж моя. Получка в суботу". Так куди, крик здійняв! Ну й що з того, коли в конторах, на складі у мене свої люди? Я за десятку ніколи не стою, а бачу — діло вимагає — не пошкодую і сотні. І от скажу тобі, Юхимовичу, розмахнувся я в Червонограді! Увесь важкий транспорт, усі платформи, всю артіль у свої руки забрав. Ти уявляєш, тридцять одиниць! І з кожної що не день щось кап та кап! А ти кажеш — Тридцятий! А це вже вирішив перебазуватися в Харків. Тридцять платформ, як болячка, тут всім у вічі впадають, а в Харкові затруся між людьми. Там хоч і п'ятдесят — ніхто не помітить... Чудасія! Поїхав туди роздивитися, грунту намацати, аж дивлюся — в будці Потап сидить — пиво продає і тільки посміюється... Там живе, а тут тільки й чув "куркуль" та "куркуль"...
У цей час в кінці алеї вигулькнув Іван Маркович Зінченко. Зиркнув у той бік Матвій Якович і враз заспішив: "Ну, Юхимовичу, забалакався я, прощай. Терпіти не можу вискочок. Як робили мукобоями в Ірхіна — людиною був, а тепер задер носа і вже свій брат і не брат йому!" Він кивнув у бік Івана Марковича Зінченка і рушив до виходу з парку.
Гарно в нашому Червонограді! Не потикайтесь тільки туди у мокрі сезони, а навідуйтеся, як тут заквітнуть акації, бузок, як ввечері в міському саду заграє оркестр, як заворушаться червоноградські двори і звідти сипнуть на Більовку червоно-градські дівчата, червоноградські хлопці.
Найбільший тиск люду на Більовці проти колишньої жіночої гімназії — протовпитися не можна! Бо ж тут і перукарня Котовича, і друкарня їцковича, тут і кіоск з газетами, з журналами "Огонек" і "Вокруг света" 73. Та наші хлопці найбільше полюбляють чомусь товктися саме під тією друкарнею, неначе дівчат-чарівниць, що ними увесь цей закуток квітне, і не існує на світі!
Та проминемо це товпище, підемо далі по тій-таки Більовці.
Хочете пошукати палітурні Гурезича? То завертайте ліворуч в оте он дворище, заставлене сякими-такими хатинками. Палітурник живе ген-ген у лівому дальньому кутку, здоровенний дядько, високий, сумовитий. А в нього син, хлопчик-семи-літка, он серед двору в калюжі паперову флотилію водить. Оце й буде в майбутньому український поет Леонід Первомай-ський.
Відчиниш із сінець, дверцята і одразу й побачиш Гуре-вичеву палітурню: довгі й широкі столи, заставлені стосами книг, станкові ножі для обрізки книг, ручний ніж круглий для тієї ж потреби. В майстерні чисто, навіть урочисто, трохи пахне столярським клеєм. Працівників у майстерні — один, сам Соломон Гуревич.
Не з порожніми руками та, певне ж, і не з порожнім серцем переступало сенченківське потерча поріг палітурні. В руках стосик книжечок. Все це Шекспір74, його п'єси перекладені колись якимсь Каншиним75. Десятки років мандрували вони з столиці в такі малесенькі книгарні, як була у нас в Червонограді, а там їх Писаревський, власник книгарні, то на найпомітніші місця викладав на вітринах, то заганяв кудись у куток, де порпалися лише запеклі книгогризи і павуки. На кожній ціна 5 копійок; а на "Королі Лірі" 76 — десять. І палітурки полиняли, і краї пострьопалися, і папір вицвів, став тьмяно-брунатним. Ах "Король Лір"! Ах незабутній Шекспір! Які дорогі ці копійки були, і як вони тяжко діставались людині! Але й неможливе часом можливим стає!
Бувають лее на світі, та і в нас в Шахівці, такі свята, як різ-дво 7 , Новий рік! Ходять же хлопці щедрувати, колядувати, поздоровляти з Новим роком! Без зиску для себе не поздоровляють, щось та дають люди, а це щось здебільшого "канхзе-ти" й пряники, а як коли якась благословенна душа розщедриться й на копійку. Були ж випадки, що одна і та ж ласказа жіноча рука вклала у чиюсь замерзлу долоню, крім цукерочки, ще й три ісопійки!
Та й мати не були скупі, регулярно видавали провіантські дві копійки. Біля Вищого початкового училища на розі стояла крамничка, все вона продавала, а найбільше бублики — треба ж було чимсь заткнути сто хлоп'ячих ротів з Вищого початкового училища? З огляду на ці обставини сюди зносили свої неспродані бублики всі продавці з усього пізнічного району міста.
І що ж, треба правду сказати, зате не було ніде в місті й бубликів, смачніших за ці! Не кожна хлоп'яча душа легко витримає, не ївши до великої перерви. Інший аж труситься — так їсточки хочеться. Отож як дорветься до того бублика, то він райським даром здається!
Свої дві копійки сенченківське опудало теж, згідно з теорією імовірності, мало відносити сюди. І не відносив. Не раз і не два до містифікації удавався: непомітно від матері в ранець кусок хліба затисне і дві копійки візьме!
Отак складав гроші.
І ось у нього в пачечці: "Макбет", "Коріолан", "Король Лір", "Дванадцята ніч" 78, а також трагедія Пушкіна "Борис Годунов" 79.