О, Йосипе!.. Ой, Йосипе Швейку!..
Завіса
Розділ ЧЕТВЕРТИЙ
І
Гонг. Зелене світло.
САШКО: — несе курку:
— Га!.. На цілу область одна курка!.. І ту я забрав. І тепер
— ціла область плаче. (До курки, пестить и). Моя така... Рябесенька... Га! Курка! От чудо!
Я їм кажу — організуємо державу — після "побєди" — теля віддам за курку, бо без цієї курки не буде діла. А вони кажуть — "Пробі!!. Як же ж держава потім буде без курки?! Вона ж у нас п'ять років одна-однісінька! Сам голова облвиконкому оголосив був її "державною соціялістичною власністю, недоторканим майном мірового пролетаріату", ще й видав наказ: "берегти під страхом смертної кари. За — не тільки там якийсь камінець — а навіть за те, щоб кишнути на неї — тюрма і каторга! Багато так людей наложили за неї головою, як шкідники і диверсанти.."
І вже ж так її берегли, щоб не дай Бог, не здохла, або хто не отруїв, бо тоді б перевелись кури в усій УССР... Берегли і не давали навіть глянути — яка вона. А яєчка збирали для самого вождя... Люди з розпачу почали вже приручати горобців. І вже навіть був стахановець, що дістав орден за рекордні успєхі... Ха!.. Цирк!..
А тепер голова облвиконкому втік — а курка не втекла. Забув у паніці. І не міг вже її ані розстріляти — ніколи, ані пішки за Урал погнати — дуже медлєнно йде.
(Курка пручається).
Ну, чого ж ти пручаєшся.! Я ж тебе не на евакуацію і не в Гепеву несу. (Чухає голову) ... От задача!... — Пустити тебе, бо жалко цілу область і цілу Україну, — так все одно Гітлер з'їсть, або той... то пак голова облвиконкому. Не пустити... Гм... Хоч круть, хоч верть... Ні таки, хай вже ліпше на тобі скінчиться курячий рід, так хоч за ідею. А ми тобі поставимо пам'ятник і складемо про тебе пісню... Ну-ну, Моя така... Не пручайся. Кажу ж, що я тебе не в Гепеву несу.
КУРКА: "Куд-куд-куд-куда, куда?!"
САШКО сумно:
— В "полєвой лазарет". От куда. Там народ... Там генерал умирає... (похнюпився). Без тебе він, мабуть, так і не прийде До пам'яти. (Йде геть).
Гонг. Відкривається завіса.
II
1
Селянська хата (кімната) з присінками направо і з виходом до хатини наліво. Двері з присінок відчиняються всередину. На них таблиця — великий червоний хрест і напис "ПОЛЄВОЙ ЛАЗАРЕТ". Такий самий напис в хаті на стіні просто. Плякат прибито над вікнами, до половини закриваючи старі образи. В хаті ніяких меблів. По-під стінами настелено соломи, вилежаної, потоптаної. Лише посеред хати стоїть похідне ліжко, а на нім лежить нерухомо вояк із забинтованою шинелею. Покритий рядном, а поверх — генеральською головою. На соломі валяються покинені бинти і ріжні військові речі, там, де лежали перед тим хворі. Біля виходу в хатину — столик, заставлений медикаментами.
Одчинивши сінешні двері, через хату перейшла збентежена медсестра. Глянула на нерухому людину, похитала головою —"Вже, мабуть, умер" — і кваплячись, пішля в хатину... По якімсь часі вийшла навшпиньки, одягаючись, з протигазом, торбою, однію рукою хапливо тикаючи в рукав шинелі. Зупинилась. Глянула. Витерла очі... І вийшла, тихо прикривши за собою двері. В сінях — кинула протигаз, повідрізала відзнаки, кинула в куток свій шпитальний халат і пов 'язку
і зникла...
По хвилі — людина на ліжку ворухнулась. Зітхнула тяжко, мов би прокинулась від тяжкого і довгого сну, і помалу звелась... Лише тепер можна пізнати, що то Данило. В білій сорочці, але нероздягнений.
ДАНИЛО говорить нормально, тверезо і логічно:
— Ху-у... Довго... Ох і довго ж я спав!... Аж голова гуде!--(Хапливо дивиться на руку, там, де мав би бути годинник, говорячи) — Проспав... Ачей в школі діти давно зібралися, а вчителя нема... Стій-стій! А де ж це годинник?!. Фу-у-у... Та його ж, пак, відібрали при арешті, а це ж тюрма-(Блукає очима по всьому і дедалі більше дивується. Мацає голову, потім дивиться на руки. Знову мацає) — Що?!?! Де ж це я.?.. Гм... А-а... (сміється нервово, зневажливо): — На Сабурку запроторили!.. (Несподівано його погляд падає на генеральську шинелю з орденами. Він приголомшено торкає її рукою. Широко витріщає очі і знову мацає голову. Йому стає гаряче). Ху-у...У мене, здається, волосся стає дуба. Здається, я збожеволів-от тобі й на!.. Так, так. Не витримав, значить, "великого конвеєра"... (Трусить головою і мацає її з усієї сили, сичить від болю)... О!?. А хто ж це мені голову розсадив?!. А-а, це ж Попов. От враг, таки доконав свого... І на Сабурову Дачу запер. (Оглядається). Нормальну людину і — на Сабурову дачуі?. (Розпачливо і уперто). — Ну, ну! То ми ще подивимось!.. (Шукає очима чогось). — А де ж моя одежа?!. (Слухає канонаду). — Гримить... На дощ, либонь...
2
В присінках з'являється Сашко.витираючи ноги, сам до себе:
— І не вража тобі курка, га! Втекла таки. І тепер, можна сказати, вже справжня самостійна курка! Вільна і незалежна. Ш-Ш-Ш-ш...(Вглядів хустку "пов 'язку " і халат сестри). Боже... Генерал вже, мабуть, помер... (Квапиться. Обсмикується. Стукає тихенько і — рішуче входить).
ДАНИЛО вражений, довго і пильно дивиться. Нарешті впізнав:
— Сашко?!?!?!?!!.
САШКО зрадів невимовно, але офіційно став на струнко:
— Так точно! Це Я, товаришу Генерале!
ДАНИЛО оглянувся, не второпав:
— Що, що?.. (І знов до Сашка) — Та ні, це ти чи не ти?!. А який ти великий став!..
САШКО :
— Так що на війні люди ростуть, дядьку Даниле! А це Я достоменно і точно, товаришу генерале!..
ДАНИЛО вхопився за голову:
— Що ти за чортівню мелеш?! Який генерал? Хто? Де?.. На якій війні?!?!
САШКО:
— Та як же ж! Ви ж генерал, а я ваш адьютант (бере під козирьок) — Сашко Прохода! І воюємо проти всього світу. А нащот війни (саме бомбить десь) — чуєте?!.
ДАНИЛО слухає:
— Д ійсно... (Мацає голову).— Ти... Якби я був забобонний, то подумав би, що я збожеволів або що без відьомських фокусів тут не обійшлось... Алеж я нормальний... Сашко?!
САШКО:
— Абсолютно! Точно! (Набік радісно). Як і я!... Одужа!!! Ура!.. Правду казала тоді Оришка про того парубка!..Ух! Аж тепер я маю справжнього генерала... Вийщов з0 ремонту. Ха. (До Данила) — Не бійтесь. Все в порядку. Я вам все розкажу.
ДАНИЛО:
— Ану ж, ну... Що сталось?! Як же це і що це все означає? (Перемагаючи біль, встає напівроздягнений, починає взувати Сашко подає чоботи, сорочку військову, — Данило подивився знизав плечима та й став убиратись). Я тільки пам'ятаю що мені снився фантастичний сон — ніби я помінявся ролями зі слідчим і вів слідство... Там, на млині...
САШКО радісно:
— Отож, отож... Ми вели слідство... Ви саме той... (хотів покрутити пальцем біля чола та п зніяковів, а Данило слухає хмуриться то посміхається). Ну, а тут саме все відступає тікає, геть все кидає. А враг суне... Еге ж — один враг суне, а другий утікає, а ми посередині — ні в сих, ні в тих... Ждемо, як віл обуха... А тоді прибіг генерал один з помошниками — утікають з кітла... Попов отой самий... Егеж... Не схотів уже бути генералом — гайка відкрутилась. Ну й перевдігся у Вашу одежу та й драла. А ми тоді перевдяглися в його, бо були голі... Та й хтось же мусить бути генералом... І от Ви стали генералом, а я тоді став Вашим помошником в чині лейтенанта. Ну, й пішло... Діла закрутились, як на каруселі...
(Данило слухає приголомшений, роззявивши рота, не ймучи віри).
...Егеж... Нас здибали салдати тієї дивізії, якої Ви стали генералом, та й потягли з собою... "Вирятували"... А потім ми в них зробили ЕНКЕВЕДЕ, та хіба ж так! Ви всіх порозколювали. Дезертирів і прочих, генералів і начальників. Ух!.. Ха-ха!.. Потім ми цілу армію з тих дезертирів організували... Я вам потім усе докладно розкажу, бо зараз ніколи (прислухається, як бомбить) — ач, війна кипить...
ДАНИЛО прослухавши все, тре чоло, морщить брови:
— Гм... Щось ти такого нагородив... Невже це правда?!. Га?. (Сашко гаряче хреститься. Данило дивиться пильно, пильно, кусає губи, та враз як не зайдеться реготом) — ха-ха-ха-ха!!. Що ж ти наробив, шибенику ти такий!, (мацає голову).
САШКО наївно, гаряче:
— А хіба ж то я?! Воно само так вийшло. Така доля. Увесь же світ геть здурів!.. І все наробили ті, що повтікали. А нам нема іншого виходу. І не було. Тільки війна! До перемоги! Дядьку Даниле! Ви ж самі так говорили колись, як ше я маленьким був і як ще ви... (запнувся) — Болить?.. Голова?..
ДАНИЛО:
— Та трохи... А так ясна, як ніколи. І аж гуде... Бо є чого. А хто ж це мені так її розсадив?
— Та бомбило ж. Я-а-к тарахнуло, тоді ж, на самім інтереснім місці... Ціла наша армія ляпнула. Тільки ми й уціліли...
ДАНИЛО:
— ... Аж гуде. Завдав ти їй роботи, шибенику.
— Та хіба ж то я, дядьку Даниле?..
ДАНИЛО заклопотано:
— Гм... Така, значить, доля, кажеш?
— Така.
ДАНИЛО звівся, перемагаючи біль:
— Ну, що ж... Доля не погана!... Гаразд... (Одягає шинелю). Раз так вийшло, то так, значить, мусить бути!., (розглядає себе, шукає очима щось... Йде й в кутку розглядаі покидану зброю). Так, значить, мусить бути...
САШКО — радісно виструнчившись:
— Авжеж!..
ДАНИЛО:
— А "армію", кажеш, розбомбило?
САШКО мельдує офіційно:
— На трісочки! Все ляпнуло. Так що й шукати нас нікому. Лишилось тільки нас троє... Але нічого, — троє — теж армія! І мала армія може виграти велику війну! Хіба ні?
ДАНИЛО дивуючись, крутить головою:
— Шибенику... Здорово!.. їйбо!.. (Сміється). Ти — як Наполеон. І виріс... Коли ти такий став?!
САШКО:
— Я ж кажу... Так шо на війні люди ростуть, дядьку Даниле!.. Щоб оборонятись.
ДАНИЛО командує, сміючись:
— Спочинь!.. (Сідає). Знаменито!.. А тепер що ми маємо робити? Це що за вертеп, ад'ютанте?..
САШКО теж розташовується, скидає кашкета:
— Не думайте, що це конюшня. Це військовий шпиталь такий. Все вивтікало... А ми вас сюди й притягли... А робити що?.. Зараз будемо обідати. А потім — раз всі воюють, то що маємо робити МИ?.. Що має робити наша армія?! Нема викруту.
ДАНИЛО обхопивши голову, сидить... Потім:
— А хто ж той третій з нашої армії?
САШКО:
— Та Летючий Голландець же!..
— Хто? Хто?
— Ви пак не знаєте... Та Оксана ж!
— Яка?
— Та наша ж!
ДАНИЛО аж звівся:
— Що?!.