"Ксенія" переходить на "Оксану", "Петр" на "Петро", "Павел" на "Павло", а чудесноніжну:
Во поле березонька стояла, Во поле кудрявая стояла…—
дедалі владно й немилосердно витісняє розлога, як український степ:
Розпряааагайте, хлооопці, коні…
…Шкода руської культури! Старовинна всетаки, хороша, глибока культура великого нашого брата! Хай живе!
Нашій Москві, нашій матушці Москві низький, сердечний уклін од 300літнього щирого друга й брата!
ЦІЛА ЙДУТЬ
Прочитавши про те, що треба менше проводити часу в канцеляріях та кабінетах, більше працювати з людьми, всебічно зміцнювати первинні партійні організації колгоспів, МТС і радгоспів, допомагати їм вирішувати практичні справи і провадити політичну роботу в масах, секретар райкому по зоні МТС Іван Васильович замислився…
"Менше, значить, сидіти по канцеляріях та по кабінетах…" — думав він.
Думав, думав і рішуче промовив:
— Правильно!
Іван Васильович у той же день швиденько залишив свій кабінет у райкомі партії і всі папери, всі документи, що стосувалися його МТС, переніс до себе на квартиру.
"Це не канцелярія?" — сам собі подумав Іван Васильович.
"Ні!"
"І не кабінет?" "І не кабінет!"
Виходить, директиву виконано, проводитимемо час і не в канцелярії, і не в кабінеті!
На другий день на квартиру Івана Васильовича з його кабінету було перенесено телефона.
"Ну от і добре!" — сам собі подумав Іван Васильович.
* * *
Перший день минув у клопотах по обладнанню робочого місця секретаря по зоні МТС Івана Васильовича.
— А коли ти взавтра на роботу? — запитала дружина Івана Васильовича. — Щоб я встигла тобі сніданок вчасно приготувати.
— Як і завжди — о дев'ятій годині вранці. Тільки ти не дуже поспішай, моя дорога, я тепер можу снідати й пізніше, так би мовити, без одриву від виробництва.
— Це ж як?
— А так: я керуватиму з дому. Це тепер і єсть моє робоче місце!
— Яка краса! — аж підскочила дружина. — Тепер, поки я з Пашею на базар, — ти ж з Ігорком зможеш побавитися!
— Ну, розуміється, зможу! Ідіть зранку куди там вам треба, чи на базар, чи по магазинах, чи там по кравчинях, а я вже, як секретар райкому по зоні МТС, по хазяйству буду!
— От здорово! — ще раз підскочила дружина. — Як прекрасно придумано — і круте піднесення сільського господарства, і зміцнення сім'ї! Одночасно! Так ми, Ванечко, так, значить, розподілимо тепер обов'язки: зранку ми з Пашею на базар, а ти бавишся з Ігорком. Ігорка об одинадцятій ти кладеш спати, а сам у цей час виведеш погуляти Бобика, тільки ж дивись, щоб він за сусідськими індиками не ганяв, індиків він дуже не любить і позавчора старому індикові хвоста вирвав, — сусідка нахвалялася до суду поскаржитися! Приведеш Бобика, нагодуєш Мурку! Отам на полиці трохи молочка для неї зоставлено. Та дивись, щоб вона не шкодила, бо вона в нас ангорська!
— Добре, зроблю!
— Паша сьогодні заспала й курей не перегляділа, котора з яйцем. От що, Ванечко, як нагодуєш Мурку, візьми отам у комірчині трохи проса, вийди, одчини сарай і поклич отак: "Тютечки, тютютю!" — і посип проса, тільки не біля сарая, а в сараї, всередині, як тільки кури туди забіжать, ти сарай причини, і лови тоді, і гляди, чи з яйцем…
— Хіба ж я впіймаю? Вони ж, кури, літають! Де там я за ними гасатиму?
— А чого тобі гасати? Кури в нас не наполохані, сумирні кури, ти тільки отак руку простягни та: "Сіла! сіла! сіла" — прокажи! Вона й сяде! А ти тоді бери і, як ви, вчені, кажете, — констатуй, чи на сьогоднішній день вона позитивна (з яйцем!), чи, навпаки, негативна (без яйця!). Тих, котрі позитивні, з сарая не випускай, а негативних — одчини двері і отак на них" "А киша!" Оце й усе! Пойнятно?
— Та пойнятно воно, пойнятно, та якось…
— Що "якось"? Треба звикати! Щоб керувати, треба самому знати! Так, значить, не забудь: Ігорьок, Бобик, Мурка, кури… Ну, ми побігли!
* * *
Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати і тільки-но зібрався виконувати наступну справу порядку денного — виводити Бобика, — раптом задзвонив телефон.
— Алло! Я слухаю! "Зоря"? Хто говорить? Секретар парторганізації? Гній вивезли? Куди вивезли? Ага! А навіщо? Ага… Тактак! Загальні збори перед сівбою? Ага… Ну, проведіть! Мені приїхати? Я — зайнятий! Накреслюю план… Ви в мене не самі! По всій МТС! І от що: в цей час не дзвоніть! Дзвоніть од третьої до четвертої. Від четвертої до п'ятої я по колгоспах директиви дзвонитиму! Від другої до третьої — перерва. Тактак! Перерва! Після шостої? Що ви, не знаєте, що робота тільки до шостої? Ну, отож! Як там люди? З людьми треба працювати! Все!
Поговоривши по телефону, Іван Васильович вивів Бобика, нагодував Мурку, переглядів курей…
— Ну, все, здається, — зітхнув Іван Васильович. — А сільське господарство не жарти! Дивись, аж упрів ніби трохи, — посміхнувся він. — Щото значить незвичка! Тренінгу нема! Нічого — звикнемо! Ну що ж, полежати, перепочити трохи…
Іван Васильович ліг на канапу та й задрімав.
…А так взагалі по МТС діла йшли. Не сказати, щоб дуже круто, проте йшли. Орали, сіяли, культивували, пололи, обробляли… Дзвонили телефони. Сходило сонце, і заходило сонце…
НЕ В МАШИНІ СПРАВА
І
— Ну й підкидає! От гуцикає! Навіть цигарки в губи не встромиш! Тррр! Спини коні, я закурю! Ну й дороги! От повибивало! Ну що ти зробиш? Тррр! Та спини, а то я не закурю! Тррр! Узяв тебе за кучера, а ти на вибоях коні не вмієш зупинити! Який же ти в чорта кучер?! Ну коли вже я тебе навчу?! Бачиш — яма, спиняй! Спиняй, бо язика прикусю! От несознательний народ!
Отак їхав своїми шляхами і так нервувався й непокоївся голова колгоспу на Сумщині Довбиш.
— І як отакими дорогами їздити? — бідкався Довбиш.
— А ви б, товаришу голова, з весни б їх заволочили та катками б пригладили, от воно б і не гуцикалося, і язиків би не одкусювало.
— Патякаєш?! Мені он культивація, мені он меліорація, мені он… той, як пак його… а ти про дороги… Несознательний ти…
— Та їздити ж не можна!
— Придумаємо!
Не довго думав Довбиш, щоб йому було зручніше їздити, щоб його на дорогах не дуже гуцикало, — він узяв та й купив собі за колгоспні гроші "Побєду", витративши на це двадцять одну тисячу колгоспних грошей.
Про це він думав не довго.
А от подумати про те, як господарювати, щоб люди в колгоспі не по вісімсот грамів хліба на трудодень одержували і не по карбованцю на трудодень, про це Довбиш не подумав.
Тисяча п'ятсот гектарів, що має колгосп, не дуже потребує "Побєди", можна й бідаркою їх об'їхати, та й пішечком обійти можна.
Та куди там?
Тільки "Побєдою"!
Воно, розуміється, на "Побєді" спокійніше, — мотор рокоче, не чути, як реве голодна, не забезпечена на зиму худоба, не чути, як зітхають не забезпечені своїми заробітками колгоспники…
Голова "Побєдою" літає.
А куди він долетить?
2
Григорій Іванович, голова колгоспу на Полтавщині,— він не зразу на машину сів.
Він — людина обережна, він — поволеньки.
Спочатку їздив звичайним возом… Муляє… Ну, коли муляє, то воно муляє, нічого не зробиш.
Купив Григорій Іванович лінійку на ресорах. Заплатив колгоспних грошей тисячу вісімсот сімдесят карбованців. Нічого, не так уже муляє. Та тільки ж збруя не виїзна, не цяцькована. Хіба ж пани в такій збруї їздили?
Придбав Григорій Іванович цяцьковану збрую. Та яку?! Найциганіший циган у таких наритниках не їздив: так і вилискує, так і вилискує. І бряжчить, аж видзвонює…
І на це диво викинув дві тисячі колгоспних грошей.
Літав, бряжчав, аж курява курилася.
І от раптом — муляє!..
І де муляє?
На серці!
Здавалося б, що сидиш на лінійці чи на фаетоні не серцем, а муляє — на серці! Серце болить: інші на машинах, а він кіньми.
А потім — візьміть до уваги! — як їдеш: курява, курява, курява! Ну, де ти від тої куряви заховаєшся? Просто біда!
Терпів, терпів бідолашний Григорій Іванович та й купив собі "Москвича". За колгоспні гроші, розуміється.
І гордо тепер їздить Григорій Іванович по своїх колгоспних володіннях.
Тепер уже йому з машини не так видно, що в його нема в першій і в другій бригаді зерносховища, що приміщення для тварин потребують капітального ремонту, і не так чути, що корови в нього ревуть, що коні іржуть, що голодні свині хрюкають…
З "Москвича" він не помітить, що колгосп не забезпечений возами, що свиноферма не має водопостачання, що колгосп не розрахувався з колгоспниками за минулі роки, не видав ні копійки авансом за 1954 рік.
І йому на душі спокійніше.
Та не витримали колгоспники, зібралися й ухвалили продати машину. І продали.
Не допоможуть ні "Побєди", ні "Москвичі", коли господарювати, "як мокре горить".
А як господарство кріпке, як колгосп процвітатиме, як колгоспники житимуть добре, вони самі своєму голові не "Москвича", а "Побєду" куплять.
Їзди собі на здоров'я! Заробив!
ЯК ЖЕ ВАМ НЕ СОРОМ?
1
Що іноді на селі може трапитися, як у тому селі цілих п'ять років клуб будують?
Будують, будують, будують і ніяк не збудують.
Так от послухайте, що трапилося в такому селі.
А село це знаходиться у Джулинському районі на Вінниччині.
Куди молоді подітися, коли на селі нема клубу, а церква є, а біля церкви — цвинтар, деревця, травичка?
Не в котловані і не на цеглі ж біля клубу молодь сидітиме, співатиме, розважатиметься, а там, де затишно, де дерева, де зелена травиця.
Так було й у тому селі, про яке оце мова мовиться.
Збиралися хлопці й дівчатка на цвинтарі коло церкви. Ну, розуміється, не без того, щоб іноді не заспівали:
А до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив…
А в церкві якраз правиться, і дяк не про раків виводить, а про те, що "увесь живот наш Христу богу предадим"…
Ну, й обов'язково зразу вам вискочить на паперть якась така, хоч і не зовсім уже свята, а тільки ще преподобна бабуся з сичанням:
— Якої завели?! Страмнючі! Біля церкви? Нема того, щоб про херувимівсерафимів, а про раків?
І пішла-пішла-пішла…
І про бога, і про боженят, і про гріхопадіння… Та ви й не молитеся, та ви й не хреститеся, та ви й не говієте…
І тут же вам про тортури і про пекельні муки у пеклі для невірних.
І в смолі кипітимете, і розпечені пательні язиками лизатимете, і муки ваші будуть страшні й вічні…
А от, мовляв, як до церкви ходитимете, та' сповідатиметеся, та запричащатиметеся, тоді вас на тім світі чекатиме рай небесний. Всі дівчатка ходитимуть у білих крепжоржетових платтях та в капронових панчішках із чорною п'яткою, пахтітимуть духами "Сирень", а вечорами ангелиархангели на срібних трубах "полькипольки та й кадрелі" гратимуть, а дівчатка з хлопцями щовечора танцюватимуть.