А то ж молодий був, запальний — аж свербіло, щоб хата була найкраща в селі. Кожну дощечку замало не облизував та обціловував... Підпалював, то й руки трусилися... Та й горіла ж чисто і ясно, мов великодня свічка!
В його голосі якась аж гордість за оту спалену хату. Що й згоріти зуміла по-людському.
— Жінка потім не гризла?
— Стара?.. Та вона так і померла — не знала, хто підпалив. Думала, що хтось із поліцаїв...
Хата горіла, як великодня свічка, і здавалося дідові Ількові, не старому ще тоді чоловікові, що світла від того вогню не менше, аніж од сонця. Залило весь довколишній простір, просвітило всі очерети та болота, всі озера й річки, і вже виразно бачив Уляну: як вона підхопилася й дивиться на пожежу, і все розуміє...
Уляну й справді розбудила пожежа. Не могла не проснутися; бо спала обличчям до села, і коли загорілася хата, червоний відблиск тривожно затріпотів на її повіках. Вона вмить розплющила очі й одразу ж зірвалась на ноги, підхопивши гвинтівку, що завжди лежала поруч, і побачила, що то горить Ількова хата, бо Ількове подвір'я було аж на краю села, над болотом, і зрозуміла, хто її підпалив і для чого.
А тут іще один з поліцаїв, лізучи в човна, зачепився необачно рушницею і спустив курок. І хоч заробив за те прикладом по шиї, вже було пізно: постріл ляснув, мов батогом, наполохав і так нашорошену тишу, і поліцаї, вже не криючись, гупаючи та матюкаючись, посипалися в човни.
Тріскіт пішов очеретами такий, мов хто гнав табун коней.
Уляна якийсь час прислухалася, а тоді стала похапцем збиратися. Підперезалася Гордієвим ременем з наганом, однесла до човна нехитрий свій скарб, склала в носі. Примостила зверху гвинтівку, дулом наперед, щоб можна було одразу вхопити і вистрілити, взяла жердину, стала в човен.
Уляна одпихалася жердиною од мулького дна вправно і дужо. Вода аж кипіла під човном, аж джуркотіла, а вона все швидше й швидше гнала його вперед, бо мала проскочити Твань спершу, ніж поліцаї одріжуть їй шлях. Там, попереду, простягалося Рівне — плескатий пагорб, що відгороджував болота од Сули, і лише єдина звивиста проточка, заросла по обидва боки очеретами, прорізала той пагорб. І якщо Уляна не встигне до неї, їй доведеться вертатися назад.
Вона вимахувала й вимахувала жердиною, штовхаючи човна, а тріскіт усе наближався, тріскіт і плюскіт весел об воду — насувався велетенським півколом, так наче не десяток-другий човнів — ціла флотилія рухалася навперейми Уляні.
Уляна все відпихалася, а проточки не було й не було, вона вже подумала, чи не проскочила часом, чи не повернути назад, бо тріскіт і плюскіт уже лунав прямо перед нею, як нарешті ліворуч зблиснула вузесенька смужка води, гостинно розсунула свої береги.
Запливши в протоку, Уляна ввігнала човен у очерет, замаскувалася, зачаїлась. Усе в ній аж горіло, але вона стереглася навіть зачерпнути води, бо весла плюскотіли вже поруч.
Ось проплив перший човен... за ним другий... третій... четвертий... Уляна вся напружилась, стискаючи гвинтівку, але ніхто з поліцаїв не здогадався завернути в протоку, всі гребли в бік острова, і коли плюскіт став віддалятися, вона дозволила собі напитися води.
Витерла мокрі губи долонею, випросталась.
Хоч сонце ще не зійшло, вже зовсім розвиднілося. В небі не було жодної хмарки: високе, бездонне, воно дихало отією особливою свіжістю, яка можлива лише весною, та й то не кожного дня. Воно наче цвіло, блакитно га ніжно, воно аж тремтіло тим цвітом, непорочно і чисто, і така туга за прожитими роками пропекла раптом Уляну, такий жаль за тим часом, коли вона мала чоловіка і сина, що в неї аж защеміло в очах. Уляна похапцем витерла очі, оглянулася сердито, наче хто підглядав за нею, знову взялася за жердину: мала, поки не пізно, перехопитись через Сулу, на той бік, де тяглися ще більші та непрохідні ші болота.
Перед самою Сулою ввіткнула човен у берег: треба було пересвідчитись, чи не чатує хто на Рівному. Узяла гвинтівку і, пригинаючись, розсуваючи очерети, щоб не затріщало, видерлася на крутий берег, обережно виглянула й завмерла.
Поліцаї стояли, розтикані, мов вербові кілки, вподовж Сули, лицем до Рівного й Твані. В кожного напоготові як не гвинтівка, то автомат, і вся ота зброя спрямоване туди ж. Тільки біля протоки не стирчали ще поліцаї — вони сюди саме підходили, і попереду йшов отой німець, а поруч із ним, відступаючи поштиво на півкроку, хтось із поліцаїв.
Уляна лежала, застигла, а в голові вже билася думка, що вона іще встигне через Сулу, якщо негайно ускочить до човна.
Звелася тихенько на лікті, готова одповзати назад, глянула ще раз на озброєну групу, яка наближалася. І той погляд вирішив усе: Уляна впізнала Корнія.
Корній ішов поруч із німцем, з гвинтівкою під рукою, і його довгі ноги весь час спотикалися, попадаючи то на горбик, то в ямку, а його мов крізь вальці пропущене тіло хилиталося то в один бік, то в другий. Корній ніс своє плескате обличчя, схоже на решето, прямісінько на Уляну, і її враз, наче блискавка, пронизала згадка про сина.
У неї аж почорніло в очах, а коли прояснилося, то зір її став крижаним і нещадним.
Знала вже, що не піде звідси нікуди.
Обережно, так обережно, мов кожен порух міг її видати, намацала гвинтівку, подала її вперед. Гвинтівка була мокра й холодна, і Уляна стала витирати її полою куфайки Витирала навпомацки, бо не зводила зору з Корнія: їй здавалося, що як тільки відведе очі, Корній одразу ж і зникне.
Притулила гвинтівку до плеча, стала цілитись. І коли вже прицілилась, і обличчя Корнієве загойдалося, наче на мушку наклеєне, їй враз здалося, що гвинтівка розряджена.
Вона вся аж похолонула, аж піт зросив лоба. Смикнула гарячково затвор — набій виповз, одсвічуючи жовтою латунню, і таким красивим здався Уляні, таким рідним та дорогим, що вона ладна була його цілувати.
Тепер знову цілилась, довго і старанно. Злилася з рушницею, як із живою істотою, подумки розмовляла з нею. "Не підведи ж!" — "Не підведу!" — "Поціль же!" — "Поцілю!"
Обличчя Корнієве знову гойдалося на мушці. І жодна сила в світі не могла його врятувати.
Сухо, різко і зло тріснув гвинтівочний постріл. Корній ступив іще крок, ,а гвинтівка вже йому падала з рук, а з дірки поміж бровами так і чвиркнуло кров'ю. Він падав, наче ламаючись,— у колінах, у спині,— набік і навзнак, і Уляна пильно дивилась на нього: чи не обдурює, чи й справді мертвий? — і проґавила німця.
Німець тікав, аж лопотіли поли мундира. Біг, пригинаючись, вихиляючи задом, шпарив, аж ошмаття летіло, і Уляна поспіхом вистрелила двічі підряд і обидва рази промазала. А коли пригадала, що в гвинтівці лишилося всього два набої, і стала цілитися ретельніше, німець ураз щез — наче провалився під землю.
І вже звідти, з невидимого підземелля отого, закричав щось сердито до поліцаїв, що з першим же пострілом попадали всі, як один, мов підкошені.
Поліцаї, однак, не дуже поспішали на той крик — припадали до землі, мов до рідної матері. А що німець і далі волав, мов недорізаний, вони врешті стали сповзатися до нього, притискаючись з усіх сил до землі. Та Рівне лишалося Рівним, Уляна добре бачила голови, й спини, й задерті до неба сідниці, і могла б їх постріляти всіх, аби мала вдосталь набоїв. Тож, вибравши найтовстішого, старанно прицілилась і спустила курок.
Той закричав, наче заєць, затіпався й застиг. І лише тоді поліцаї, що враз усі уклякли на місці, почули люту команду німця і стали стріляти в бік Уляни.
Стріляли так рясно і запопадливо, що Уляна вмить була засипана зрізаним очеретом. Кулі так і чмокотіли довкола, в обличчя Уляні аж бризкало, та вона й не подумала одповзти назад та сховатися: знала, що мусить померти, що доживає останні хвилини.
Перша куля поцілила її в стегно, трохи вище коліна. Нога враз отерпла, стала наче чужа. Однак Уляна не подивилася навіть на рану: поки ще бачили очі, вибирала ціль для останнього набою.
Вибрала знову найтовстішого, довго й терпляче полювала за ним примруженим оком, аж поки він одірвав на мить од землі голову...
Тепер лишився тільки наган. І сім набоїв у ньому. Уляна відкинула непотрібну гвинтівку (від необережного руху нога дала знати про себе: різонула болем по серцю), видобула з кобури наган.
Цілилася не менш старанно, ніж із гвинтівки, але це вже була не та зброя: поліцаї лишалися неушкодженими. І коли її ще раз поранило, тепер уже в ліве плече, вона перестала стріляти.
Тим більше, що лишилося всього два набої: Уляна рахувала їх, як власних дітей.
Остання рана була важчою за першу. В голові тьмарилось, на очі наповзала червона імла, дихати було так важко й боляче, мов не повітря — вогонь дихала Уляна. Вона ввіткнулася палаючим обличчям у мокру землю, щоб хоч трохи його остудити.
Поліцаї стріляли все рідше: чи то кінчались набої, чи німець подав таку команду. Ось вони й зовсім припинили стрілянину, німець знову щось крикнув, і Уляна, відірвавши од землі важке обличчя, глянула вперед.
Усе пливло і гойдалося, заткане червоним туманом. І в тумані тому бовваніли невиразні постаті: вони рухалися, пригинаючись, прямо на неї. Уляна звела праву руку, наган став важкий, наче гиря, вона його мало не впустила. Мушка гойдалася то вправо, то вліво, хиталася то вгору, то вниз, а тут іще заважала гаряча ота імла, що весь час напливала на очі, і Уляна подумала, що нікого не встрелить, як би не цілилася.
Опустила руку, знову ввіткнулася обличчям у мокре, завмерла, прикидаючись убитою.
Вони підходили все ближче й ближче, кроки уже шелестіли поруч, майже над вухом, ось вони стихли зовсім, хтось із поліцаїв збуджено закричав:
— Ось вона!
— Готова!
І тоді Уляна рвучко одірвалася од землі, випустила два останні набої прямо в гурт...
Пізнього ранку облава поверталась у село. Поліцаї були понурі та стривожені: чортова жінка останнім пострілом
зуміла поцілити в німця. Німець у човні й сконав, і тепер поліцаї не знали, що їм буде за те, що не вберегли чужинця.
Склали трупи під управою: отак-о Уляну, а отак — Корнія, німця і ще двох поліцаїв. Уляна лежала, маленька, худенька, на трісочку висохла, і людям, яких зігнали засвідчити, що це саме Уляна, важко було повірити, що це вона й спровадила на той світ чотирьох гевалів.
На цьому, власне, й кінчається моя розповідь про Уляну Кащук.
Лишається хіба додати, що Уляна не вбила Корнія, а важко поранила.