На основі цієї інформації я виробляв своє розуміння суті змін та уявлення про майбутнє. І було воно у мене оптимістичне. Мої молоді гості, грунтуючись на ширших спостереженнях життя, висловлювались не вельми оптимістично. Виходив дуже цікавий обмін з приводу найболючіших проблем дня. Заразом зробили прогулянку за Березівку Наримським шляхом. Він іще як слід не підсох, і ми, вибираючи сухіші місця, вийшли на пагорбок і вмостилися на зваленому дереві. Сонце яскраво сяяло, і хоч воно ще не встигло нагріти повітря, його тепле проміння приємно ніжило землю. Станіслав В'ячеславович, старий сибіряк, розповів мені про вкрай потрібний мінімум застережень проти енцефалітного кліща, якого багато в томських лісах, і я потім намагався не забувати його порад. Принаймні, вертаючись з лісу, згадував про них і оглядав себе.
В кінці лютого приїхала колишня дружина. Квартиру начальство відмовилось надати (хоч спершу й обіцяло). На третій день нас прийняла в порожню частину своєї квартири вчителька англійської мови. У селі її називають непрактичною. Справді, хіба "практична" людина прийме до себе на квартиру дисидента (та ще, подейкують, з якоюсь націоналістичною закваскою), до якого начальство вже неодноразово виявляло неприховану ненависть? А перед цим ця непрактична жінка написала скаргу в санепідемстанцію на продаж у магазині зіпсованого порошкового молока. Санепідемстанція перевірила, змусивши списати близько 500 кілограмів, — великий збиток! Начальство, звичайно, довго не забуває таких витівок своїх підлеглих. "Практичні" люди після поносу просто не стали його купляти, а вона написала скаргу. Не вміє жити. Тому й пустила на свою квартиру до весни політичного засланця. Навесні її нетямущий чоловік з дощок, одержаних для ремонту квартири, збудував літню кухню. У Березівці літня кухня — це щось подібне до дачі городянина: її важко дістати, і чим краща вона, тим більшу заздрість викликає. Тож квартира стоїть невідремонтована, а поруч красується літня кухня з білих свіжих дощок! Вже лиш заздрість мала настроїти проти нього всіх недоброзичливців.
Коли минуло півтора місяця і дружина поїхала, начальство поставило вимогу виселити мене. Спочатку він так-сяк тримався, спираючись на дружину, та коли після цієї злощасної кухні начальство вдалося до ультиматуму: якщо не виселить мене, подадуть рахунок за дошки й оштрафують, він здався і зажадав виселення. Я, звичайно, одразу виконав початкову умову: виселитися в будь-який час і за будь-якої погоди, тільки-но вони цього зажадають.
Та світ не без добрих людей. Одним з-поміж таких людей, який взагалі не мав бажання йти на велике загострення з начальством, був Дементьєв. Він охоче водив мене по Березівці і показував бараки з порожніми квартирами і все радив відремонтувати одну з них. Водив навколо села і показував городи, упорані й занедбані, і радив узяти один з них чи скільки змога.
Він був переконаний, що кожен, закинутий безжальною долею у Березівку, спочатку її кляне і тільки й думає, як би з неї вирватися, далі перестає проклинати, але так само думає про виїзд, потім бажання виїхати зменшується, і він врешті-решт робить висновок, що ліпшого місця у Совітському Союзі нема, і лишається у ній назавжди. Згодом він починає розуміти, що й міліціонер Балашов чоловік зовсім не злий і не намагається робити зло іншому просто задля своєї втіхи, як це досить поширено серед міліціонерів. "Березівка ще не цілком увійшла до складу Радянського Союзу, — жартував він. — У ній радянська влада встановлена лише наполовину".
Він водив мене по тайзі, показував ягідні місця, показував лікарські рослини і на диво глибоко пояснював хімічний склад і лікувальні їхні властивості. Після чверті віку табірного життя він знайшов у Березівці спокійний затишок і дорожив ним. Сприймаючи життя як явище індивідуальне й індивідуальністю обмежене, він і мені передрікав довге і спокійне життя в Березівці після першого періоду ворожнечі з владою і пов'язаних з цим хвилювань.
Отож всупереч сподіванням кадебіста з квартири я пішов не в гуртожиток, а за допомогою добрих людей переселився в порожню квартиру. Це була не квартира. Це були чотири стіни. Але в цих стінах невдовзі була поставлена грубка, знайдені, поставлені і засклені віконні рами, жінки побілили стіни й стелю, електрик провів електропроводку, хтось дав ліжко, начальство дало дощок і фарби, я зробив різні полички для посуду, білизни та одягу. Коли днів за двадцять приїхали Божко й Санникова в гості, квартира була цілком пристойним житлом, як на місцеве уявлення, ясна річ.
На ніч ми з Станіславом В'ячеславовичем провели Олену Микитівну до моєї землячки Гані, а самі розмістилися у квартирі. Оскільки в кімнаті було одне ліжко, я запропонував його гостеві, а сам мав намір лягти на підлозі на дерев'яному щиті (про благодійні якості якого я добре знав з досвіду табірного життя і тому зробив його передусім). Станіслав В'ячеславович категорично відмовився від ліжка, посилаючись на мій більш літній вік. Я поступився. Він укрився великим кожухом і, як сказав завтра вранці, чудово виспався.
Я сподівався мати в цій маленькій квартирі затишок і порівняно непогані умови для читання, листування з друзями і, можливо, скромної публіцистичної творчості. Та де там! Воістину правда: чорт не може спокійно заснути, коли за день не зробить кому-небудь капость. Так вийшло і тут. Прилетів у Березівку уповноважений КДБ і наказав мене виселити. Начальство, яке перед цим сприяло ремонтові, нараз приймає постанову звільнити квартиру. Прокурор району дає санкцію на адміністративне виселення, і судовий виконавець врешті-решт виганяє мене з квартири.
Оскільки потенційних благодійників попереджено про те, щоб не прийняли мене на квартиру, то я мав повернутися в гуртожиток. Але так не вийшло. Знайшовся чоловік (Олександр Старанов), який не побоявся прийняти мене до себе.
Квартира ця складалася з маленьких кухні, кімнати і спальні. Спільними зусиллями ми її трохи відремонтували, обладнали поличками, і я знову мав місце для своїх занять.
В кінці вересня мене знову відвідав Станіслав В'ячеславович. Виявляється, діставши моє повідомлення про виселення з квартири, він, Микола Кащеєв, Микола Карташов та інші томські правозахисники постановили допомогти мені — зібрати гроші й купити який-небудь будиночок у Параболі. За їхнім дорученням Божко приїхав умовляти мене на переселення з Березівки в Парабель. Умовляти мене було зайве, оскільки я й сам три дні вже шукав там квартиру, та не спромігся знайти. Божко пояснив, що в Сибіру насправді легше буває купити, ніж знайти квартиру.
Через тиждень приїхала Олена Микитівна. Вона з парабельськими знайомими мала шукати будинок, а тим часом частина дня минала в дискусіях, а потім до півночі працювали над перекладами. Вона показала мені свої переклади кількох віршів українського поета В. Стуса. До цього я не знав, що Олена Микитівна пише вірші. Це відкриття було для мене великою радістю. І коли вона попросила мене зробити підрядники, я з великою охотою згодився. Ще б пак! Адже це щаслива можливість посприяти ознайомленню російського аматора поезії з віршами мого побратима й товариша по ув'язненню в уральській зоні. І хоча вона вибилася зі сну і в мене почало боліти серце, ми й далі перекладали спогади про Стуса — статтю-звернення до ЮНЕСКО про святкування 50-літнього ювілею поета з самвидавського часопису "Український вісник" нашого відомого літературного критика і публіциста Євгена Сверстюка, поки не закінчили.
Під час минулої зустрічі із Станіславом В'ячеславовичем він казав про поганий стан здоров'я Олени Микитівни внаслідок перевантаження роботою і, м'яко кажучи, несистематичністю її розпорядку дня і просив мене, зважаючи на мою вікову перевагу, примусити її не працювати вночі і більше звернути увагу на своє здоров'я.
На жаль, я цього не спромігся зробити. Як я міг це зробити в тих квартирних умовах та ще при моєму особистому бажанні якомога більше сприяти її праці над перекладами Стуса?!
Про купівлю будинку мова зайшла на третій день. Дяка Богові, що Тамара Львівна Половникова підхопила ідею і зголосилась допомогти Олені Микитівні.
Наступного дня вони поїхали до Парабелі. Я почувався досить зле. Пішов до сільського лікаря і попросив направлення в районну лікарню. У Парабелі ми зустрілись у наших знайомих Єпанчинцевих. На той час Олена Микитівна і Тамара Львівна знайшли житло, і ми разом подалися його оглянути. Це була половина старого-престарого будинку. Один ріг нахилився, дах старий, але всередині доволі просторо, окремо лазня, є гарний город. Власниця продавала його за 3000 карбованців.
На той час з Томська повідомили, що до кампанії збирання грошей прилучилася протилежна сила і всіляко силкується стати на перешкоді.
Олена Микитівна і в Парабелі так само звечора довго не лягала спати і стала почуватися вкрай погано. До того ж вільні дні її закінчувалися, і вона мусила їхати. Ми провели її на теплохід. Всю подальшу біганину по різних установах і кабінетах з дивовижною енергією і діловитістю здійснила Тамара Львівна. По-перше, вона позичила 2000 крб. і зробила можливою купівлю до того, як назбирають гроші у Томську, і незалежно від тамтешніх протидіючих сил; по-друге, усі переговори в кабінетах вона проводила сама і тим самим зробила можливим мій вихід на сцену аж у найостаннішу мить. Це був вирішальний чинник, оскільки він дав можливість попередити втручання КДБ і міліції. По-третє, попередити втручання міліції допоміг той факт, що, крім посвідчення засланця, я мав свій звичайний паспорт, і нотаріус, оформляючи справу, просто не знала, що я засланець. (Коли я перебував ще під адміністративним наглядом, мені надіслали паспорт з уральської зони, щоб підштовхнути на поїздку за межі Парабельського району, а потім спіймати і покарати за порушення правил адміністративного нагляду. Провокацію задумували без міліції, і вона не знала, що паспорт у мене на руках. Після прописки паспорт у мене забрали, але купча була вже укладена, і на всіх спробах загнати мене в гуртожиток була поставлена крапка). Щоб помститися, начальник міліції покарав мене за те, що в Березівці я не хотів виселятися іншого приводу не знайшлося, — зобов'язавши мене ходити до міліції 10, 20 і 30 числа кожного місяця на реєстрацію до квітня 1989 року.
Я трохи походив до парабельського терапевта, а Олена Микитівна, виявляється, захворіла на пневмонію із ослабленням серця, її поклали в лікарню, де вона пролежала цілих півтора місяця, перш ніж могла поїхати до Москви.
У придбаному житлі роботи виявилося дуже багато.