Ми знаємо, що ви належите до його найкращих учнів, і з вдячністю б послухали про його останні відкриття".
Банкір: "Зрозуміло, що ми можемо гідно оплатити вашу лекцію".
Я: "Мені приємно чути, що у нас цікавляться подібними дослідженнями, але моя розмова з професором носила приватний характер, і він не уповноважував мене передавати її іншим".
Банкір: "Ви, як бачимо, пряма людина, — будемо відверті. Нас цікавить рукопис професора і зміст вашої бесіди. Ви передасте її нам і отримаєте суму грошей, яку забажаєте. Її вам вистачить, щоб покинути ці місця і досить заможно жити в будь якій країні світу".
Я: "Вважаю, панове, що нам треба припинити цю безцільну розмову".
Гопнер: "Ви не розумієте наші можливості. Здається, зараз ви збиралися до прекрасної панни Наталени Порецької? Не будемо вас затримувати. Ви зможете знайти нас в місті в управлінні банку".
Нахабство цього інженера вивело мене з рівноваги, і я досить різким тоном наказав їм забиратися геть.
Невдовзі я під’їхав до садиби Порецьких. Першим я побачив старого. Він був помітно стурбованим. Судячи з його розповіді, вже декілька днів навколо садиби хтось бродить. Коли на ніч спустили собак, вранці дві з них були розірвані навпіл, а інші, як тільки наступала темрява, боялися висунутися за ворота. Порецький підвів мене до воріт. На них чітко проступають глибокі подряпини — немов чиясь диявольська рука проставила свій знак. З будинку вискочила Наталена і кинулася, не ховаючи свої почуття, до мене. Порецький гримнув для порядку на неї. Наше кохання для нього — таємниця Полішинеля. Старий — людина щира і сприймає мене як свою рідню, тому і радиться зі мною досить відверто. Ми вирішили, що Наталену треба відправити до Києва. Вона рішуче заперечила. Я раптом згадав слова Гопнера і погрозу, яка була в них. Я взяв маленькі долоні Наталени в свої руки, і гострий страх за неї різонув мене — в цьому світі тільки я зможу захистити її. Чи зможу? Два козаки Маткевича з рушницями охороняють садибу. Наталені заборонено виходити з двору. За декілька днів ми відвеземо її на станцію і відправимо до Києва.
* * *
22 червня. Вмер батько. Я залишився один. Я і Наталена.
* * *
23 червня. Сьогодні ховали батька. Сумна процесія під дрібним дощем відправилася на цвинтар. Приїхали сусідні поміщики. Порецький взяв на себе всі турботи по влаштуванню поховання і запросив католицького священика. Ми поховали батька біля могили матері. Наталена плакала. Дощ стукав по чорних парасольках. Ксьондз читав відхідну молитву, і чіткі латинські слова падали, як грудки землі, у могилу… Мені дуже тяжко. Тільки зараз я зрозумів, наскільки любив свого батька.
* * *
26 червня. Пишу вночі. Ранком прискакав верхи Порецький і крикнув, що Наталена зникла. Ми мчалися до його садиби, не розбираючи дороги, навпростець. Тільки біля воріт, зіскочивши з коня, старий сказав, що вночі було тихо, але вранці Наталена не вийшла зі своєї кімнати. Двері опинилися зачиненими зсередини. Маткевич гукав, але Наталена не відзивалася, і стурбований батько наказав вибити двері. Кімната була порожня.
Я вскочив до кімнати Наталени. Ліжко було зім’яте, подушка лежала на підлозі. Вікно широко розчинене. Ніхто в будинку не чув уночі жодного крику чи шуму боротьби. Козак уважно роздивився траву під вікном і сказав, що сліди залишили принаймні двоє, які виносили дівчину. Далі сліди губилися. Білий як смерть Порецький безпорадно оглядався посередині кімнати. Раптом він кинувся в кут і підняв з підлоги зім’ятий рушник. Рушник вони вважали своїм родинним оберегом, і він завжди висів над ліжком Наталени. День ми провели в пошуках дівчини, але жодних слідів не знайшли.
І тільки я знаю, де мені шукати мою панну.
* * *
27 червня. Був в управлінні банку і розмовляв з управителем. Надзвичайно ввічливо той запропонував мені зустрітися з інженером. Через годину я розмовляв з Гопнером. Він заявив, що допоможе розшукати Наталену, якщо я доставлю їм рукопис професора. Викрадення Наталени — справа їх рук. У мене вибір — зрадити свою наречену або свого вчителя… Дописую ввечері. Вдень мені в очі впав том Гейне, який професор дав на вокзалі при прощанні. Я розкрив том і почав машинально гортати сторінки. Раптом між рядками побачив записи, зроблені дрібним почерком професора. Переписувати їх немає часу… Я зрозумів! Вони все одно не віддадуть мені Наталену. Вона потрібна їм… Я був у Порецького. Зараз ми відправляємося до руїн монастиря. Старий чекає мене зі своїми козаками. Ми озброєні мисливськими рушницями і ножами. І допоможе нам Бог!
* * *
…Я ще живий. Ми врятували її. Порецький і його козаки загинули. Жах іде за мною. Ми всі приречені. Тільки одне прошу, Боже, — щоденник повинен попасти в праведні руки.
* * *
…Замок Темпельгоф. Встигніть до 1 вересня 1926 року. Знайдіть Наталену — вона вам допоможе, але бійтеся її. Зупиніть "Велике жертвоприношення"! Встигніть!
* * *
…Часу залишається дуже мало. Вони скоро прийдуть. Я знайду можливість заховати щоденник і дати знак тому, хто буде його шукати. Зупини їх, Господи. Амінь.
ЧАСТИНА II
Київ, 1918-1919
Найбільше Наталку вражала здатність німецьких вартових вперто ходити під дощем, не намагаючись заховатися під найближчим деревом чи дахом. Наталка могла годинами дивитися, як краплі дощу розбиваються об чорні шоломи, струменять з набряклих і блискучих каучукових плащів. Мов заведені, солдати ходили біля воріт будинку, і їх незмінно рівномірна хода заспокоювала, додавала віри в те, що в цьому світі залишилися хоч якісь надійні речі. Наталка добре знала, що це самоомана, тим більше, що і сама поява вартових біля їх будинку була викликана чергою замахів на офіцерів німецьких військ, які допомагали Гетьману утримувати владу над Україною, а водночас і приглядали за цією владою.
Держава нагадувала заколочену діжку, яку зсередини розпирала нестримна сила. Наталка відчувала, що невдовзі ця діжка розлетиться на дрібні шматки і вже ніхто не зможе зупинити те, що вирветься назовні… Але вартові ходили, відраховуючи залишок часу до цього вибуху, і Наталка загіпнотизовано дивилася на них з вікна затишної квартири, господарі якої так і не повернулися до Києва після січня 1918 року.
Місто жило чутками і страхом. Залякані міщани розповідали про нескінченні повстання селян, про червоних агентів, таємничі організації терористів, близький голод і величезні зграї вовків, які невдовзі вийдуть з темних приміських лісів і знищать все живе.
Наталка рідко виходила в місто і майже не розмовляла з ординарцем Вальтера, товстим і доброзичливим Гансом. Наталка знала: те, що незабаром відбудеться, набагато перевершить всі зловісні чутки. Вдень вона завжди була спокійна, і тільки вночі її сон пронизували кошмари. Втім, вдень Наталка була впевнена, що живе у безтурботному сні, і тільки нічне марення невблаганно заводило її до жаху, який був занадто реальним. Як завжди, її рятував Вальтер. Коли вона уві сні починала кричати, він м’яко і сильно обіймав її плечі і тихо говорив про те, що в цьому світі все добре і спокійно. Наталка вірила і знов засинала. Жах боявся спокою Вальтера і залишав Наталку на деякий час. Вона не замислювалася — любить Вальтера чи ні. Їй було достатньо того, що він рятує.
Вальтер був фронтовий офіцер. Після Вердену перебування в Україні здавалося йому верхом щасливого життя. Йому поталанило, і він не брав участь в придушенні селянських повстань. Полк перебував у Києві і знаходився в охороні Гетьмана. Рота, якою керував Вальтер, складалася з досвідчених ветеранів. Солдати поважали свого командира, і розкладання армії майже не торкнулося їх роти.
Сонячні дні ставали все коротшими. Вітер і дощі швидко обнесли дерева. Наталка боялася, що колись день закінчиться, і жах стане для неї безкінечним. Вальтер теж ставав все більше похмурим. Німеччина готувалася капітулювати. Влада Гетьмана поступово втрачала і Україну, і німецькі багнети. Було зрозуміло, що незабаром німецька та австрійська армії почнуть повертатися додому. Вальтер боявся повернення. Він не знав, що буде робити на Батьківщині, яка за чотири роки стала зовсім іншою. Вальтер теж став іншим. Він розумів, що потрібен у цьому світі тільки цій дивній українській дівчині.
Вона мало розповідала йому про своє минуле. Знайшов Вальтер її наприкінці березня. Тоді його полк щойно ввійшов до Києва, і Вальтер зі своїм відділом обходив околиці міста. В одному з напівзруйнованих будинків вони знайшли молоду дівчину. Та була на межі повного виснаження. Вальтер наказав солдатам відправити її до шпиталю. Несподівано через день він згадав про неї і вирішив відвідати. Близько години Вальтер сидів край ліжка і дивився на непритомну дівчину, потім пішов, залишивши квіти і шоколад. Відвідини шпиталю стали для нього чимось на зразок обов’язкового ритуалу. Дівчина вміла зачаровано слухати розповіді Вальтера про далеке, чемне і старовинне місто, про зникле в безвість мирне життя. Він не розпитував її про минуле. Тільки один раз вона, тримаючи його за руку, почала розповідати. Її розповідь нагадувала марення. В цій розповіді був загублений в лісах маєток, радісні люди, сонце і раптовий зойк, який перекреслював усе. Вона пам’ятала тільки чорне провалля, за яким починався паралізуючий жах. Намагалася забути його, але жах не забував її. Вона не знала, як опинилася знову в Києві після чорного провалля безпам’яті. Почалася Війна, і чотири роки дівчина працювала у військовому шпиталі. Спочатку там лежали солдати й офіцери російської армії, а потім гайдамаки Центральної Ради. В січні 1918 року, коли поранених гайдамаків у шпиталі перекололи багнетами червоні солдати Муравйова, вона змогла врятуватися і переховувалася в зруйнованому будинку, де її і знайшов Вальтер.
Дівчина поступово одужувала. Вальтер все більше відчував, що не зможе без неї. Через декілька днів вагань запропонував їй переїхати до нього. Ганс старанно переобладнав одну з кімнат, надавши їй, як він вважав, жіночий вигляд. У першу ж ніч Вальтера розбудив крик відчаю і страху. Він схопився і кинувся в кімнату — дівчина сиділа біля стіни і тремтіла. В темряві блищали її очі, сповнені судомного відчаю. Вальтер взяв її на руки, обережно поклав на ліжко і ліг поруч.